Як подолати токсичну проблему?

На превеликий жаль, держава донедавна практично не приділяла належної уваги переробці небезпечних відходів. Левова частка з них осідає на сміттєвих полігонах й отруює навколишнє середовище. Особливо токсичними видами сміття є батарейки та акумулятори, правильним збором яких дотепер опікуються лише громадські організації. І ось нарешті нова влада нібито почала руйнувати сумну традицію, подавши до парламенту законопроект авторства кількох депутатів від «Слуги народу», покликаний здолати бездіяльність держави та бізнесу в цій сфері. Та чи є запропоновані положення документа адекватними масштабу проблеми?

ШКІДЛИВІ, АЛЕ Й КОРИСНІ ВІДХОДИ

Спочатку — трохи статистики. У загальному обсязі побутового сміття частка батарейок — незначна. Проте майже 50% токсичних речовин, які утворюються у твердих відходах, «продукуються» саме батарейками. Більш того, відпрацьована «пальчикова» одиниця забруднює 400 літрів води або 20 квадратних метрів ґрунту. А ще ж є використані енергозберігаючі лампи, акумулятори й інші вироби, які містять ртуть та інші шкідливі для природи і здоров’я людей елементи. За підрахунками екологів, щорічно в Україні на полігони твердих побутових відходів потрапляє приблизно 500 кг ртуті, 160 кг кадмію, 260 т марганцевих сполук, 250 т натрієвих хлоридів тощо.

Тим часом, лише за офіційною статистикою, в Україну щороку ввозиться 160 млн батарейок (або 3300 тонн). Водночас у нашій державі існує також величезний «чорний» ринок цих товарів — а це ще 50—100% від обсягу офіційно ввезених батарейок. Назагал, з усього цього масиву на переробку збирається всього лише один відсоток (!), решта вивозиться на сміттєві полігони. Більш того, в Україні досі не збудовано жодного заводу з переробки цього класу небезпечних відходів. Бо ж нібито, за економічними розрахунками, створювати таке підприємство — нерентабельно, оскільки не вистачає сировини. Та чому ж тоді успішно працюють потужні заводи з переробки батарейок, люмінісцентних ламп, акумуляторів від електротранспорту у Швейцарії (Batrec Industrie AG), Італії (TERMAR), Франції (TREDI), Болгарії (Nadin) та інших країнах Європи? Чи не тому, власне, що крім адекватного законодавства та інститутів контролю, найперше там було створено широку мережу пунктів збору відпрацьованих батарейок та інших небезпечних електровиробів?

Більше того, в країнах ЄС держава та бізнес не шкодували інвестицій у наукову розробку сучасних способів рециклінгу електронних відходів та у високотехнологічне обладнання. Віддачу від таких капіталовкладень важко переоцінити. Так, приблизно 95% кожної батарейки можна використовувати як вторинну сировину. І в цьому сенсі елементи живлення можуть конкурувати навіть з корисними копалинами, адже містять від 16% до 60% заліза й до 27% кольорових металів. Для прикладу: цинк може становити понад треть батарейки, тоді як у руді вміст цього металу коливається від одного до двадцяти відсотків. А ще ж ці вироби містять у своєму складі сталь, нікель, пластик, папір ба навіть золото й платину! Тож сьогодні в країнах ЄС переробляється від 40% до 80% відпрацьованих батарейок, акумуляторів та інших небезпечних відходів.

Якщо ж вести мову про підвищення рентабельності, то заводи, крім прибутку від продажу цінної сировини, отримують ще й додаткове фінансування на певні потреби із державних чи громадських фондів, які наповнюються за рахунок спеціального податку, що його платять виробники, дистриб’ютори і продавці батарейок та інших подібних товарів. Такий порядок визначено Директивою ЄС щодо відпрацьованих акумуляторів і батарейок (Accumulators and Waste Batteries Directive).

Та й це ще не все. Наприклад, у США та Фінляндії застосовуються надсучасні технології, завдяки яким із батарейок видобувають чотири основних елементи: марганець, цинк, калій та сірку. Цю сировину відповідним чином переробляють, виготовляючи з неї мінеральні добрива для сільського господарства.

Тож виникає слушне запитання: якщо в ЄС виходить, то чому тоді Україна не може організувати системний збір та ефективну переробку батарейок та інших небезпечних відходів? Чому протягом десятиліть марнуємо суперкорисний ресурс, який, опиняючись на звалищах, перетворюється на вкрай небезпечні фракції? На мою думку, проблема тут не лише в неефективній економічній та екологічній політиці держави. Можливо, просто не вистачає фахових спроможностей для створення найбільш дієвого, як для України, механізму?

ЧОМУ ПРОПОНОВАНІ АЛГОРИТМИ ВИКЛИКАЮТЬ СУМНІВИ?

Позитивним уже є той факт, що влада нарешті-таки звернула увагу на проблему утилізації електронних відходів. Так, нещодавно низка депутатів від «Слуги народу» зареєструвала законопроект №2352 «Про батареї та акумулятори», яким запропоновано запровадити систему розширеної відповідальності з боку виробників та імпортерів щодо поводження з відпрацьованими електровиробами.

Якщо стисло, то пропонований алгоритм такий. Планується, що з 2021 року виробники, продавці та імпортери батарейок та акумуляторів будуть зобов’язані організувати їхній збір та переробку, як тільки ці товари стануть непридатними. Обсяг для рециклінгу визначатиметься пропорційно до частки ринку кожного підприємства. Водночас суб’єкти підприємницької діяльності повинні будуть створювати спеціальні неприбуткові структури                — т. зв. організації з розширеною відповідальністю, які на кошти «материнської» компанії займатимуться збором і переробкою батарейок та акумуляторів.

На державу покладається формування Єдиного держреєстру виробників та імпортерів цієї ризикової продукції, а головне — контроль за дотриманням законодавства. І ще  — кілька важливих нюансів. Витрати бізнесу на утилізацію та рециклінг електронних відходів законодавець пропонує компенсувати за рахунок їх включення до ціни товару (т. зв. депозит). Якщо ж покупець під час придбання батарейки здає продавцеві використану, то сума «депозиту» зі споживача не стягується і товар для нього має стати дешевшим.

Українці ж, у свою чергу, повинні будуть здавати використані вироби до спеціальних точок і пунктів прийому електротехнічних відходів. До речі, законопроект передбачає, що виробники та імпортери батарейок та акумуляторів зобов’язані за власний рахунок створювати такі точки — причому їх має бути не менше, ніж один пункт на 2000 мешканців.

Втім, існує значна ймовірність того, що зазначений механізм навряд чи ефективно діятиме за наших українських умов.

По-перше (і це — засадниче), модель рециклінгу небезпечних відходів, за якої фінансування і реалізація всіх його етапів включно з переробкою покладається на виробників та імпортерів і за якої держава фактично «умиває руки» від процесу, — є, як на мене, вкрай непродуктивною. Річ у тім, що український бізнес надзвичайно болісно сприймає будь-які додаткові зобов’язання, які на нього покладає держава, не створюючи при цьому жодних стимулів для підприємців і не беручи участі у фінансуванні соціально відповідальних програм. Відтак, цілком імовірно, що таке «ультра-лібертаріанство» з боку законодавців призведе до того, що виробники та імпортери використовуватимуть усі можливості, аби уникнути вимог закону. Наприклад, не відкриватимуть необхідну кількість точок продажу (хто рахуватиме необхідну кількість мешканців?) або перекладатимуть відповідальність на інші підприємства, з якими працюють на одній території. Також вони можуть занижувати обсяги власних оборотів і частки на ринку — адже достеменних даних у цій сфері наразі не існує, і це так само визнають громадські організації, які брали участь у розробці законопроекту. Загальновідомо, що вітчизняний бізнес за три останні десятиліття адаптувався до постійного тиску з боку держави. Тож він, поза всякими сумнівами, знайде «антидоти», за допомогою яких можна буде успішно обминути закон. З іншого боку, контроль з боку кількох міністерств, як це прописано в законопроекті, може породити значні корупційні ризики і зловживання за відсутності чітко визначеного інституційного механізму і статистичних індикаторів.

По-друге, представники «третього» сектору, які лобіювали даний реліз закону, періодично переконують громадськість у тому, що буцімто участь держави у розпорядженні спеціальним фондом із рециклінгу електротехнічних відходів і в заходах із переробки батарейок та акумуляторів неодмінно призведе до корупції. Стверджувалося, буцімто цілковите покладання на профільний бізнес усіх етапів із поводження з небезпечними відходами є імперативною практикою Європейського Союзу. Разом з тим, ці твердження виглядають прихованою маніпуляцією, оскільки в низці країн ЄС саме державні органи грають «першу скрипку» в ключових процесах. Наприклад, у Бельгії збір батарейок організовано на державному рівні, у Швеції та Нідерландах                — на муніципальному, в деяких інших країнах муніципалітети працюють спільно з постачальниками. Вочевидь, у нашій країні бізнес поводитиметься з електротехнічними відходами відповідально саме тоді, коли побачить на власні очі відповідальність та участь держави. Натомість, за відсутності заводів із переробки батарейок та акумуляторів в Україні, продавцям та імпортерам доведеться замовляти рециклінг на зарубіжних заводах, а це — значні додаткові витрати, що лягатимуть тягарем на бізнес (наприклад, середня вартість переробки однієї тонни батарейок, включно з логістичними послугами, в ЄС становить 750 євро).

По-третє, в тексті попереднього законопроекту щодо батарейок та акумуляторів від 14 квітня 2017 р. саме на органи місцевого самоврядування покладалося «забезпечення роздільного збирання відходів портативних батарейок, автомобільних батарей та акумуляторів, утворення комунальних пунктів збирання відходів батарейок, батарей та акумуляторів, у тому числі із встановленням відповідних контейнерів та сприяння виробникам, дистриб’юторам в утворенні власних пунктів збирання відходів батарейок, батарей та акумуляторів на відповідній території». То чому ж тоді сьогодні законодавець змінив цю цілком мотивовану норму, переклавши повну відповідальність за поводження з цими небезпечними відходами винятково на бізнес, усунувши від координації та логістики державні й муніципальні органи влади?

По-четверте, за умови карколомного тіньового ринку «білі» підприємства, які імпортують чи продають зазначений товар і чесно сплачують державі «повний пакет» податків, стовідсотково опиняться у програшному становищі. Ясна річ, що гравці «чорного» ринку постійно демпінгуватимуть — до того ж, на них не поширюватимуться фінансові зобов’язання щодо рециклінгу. Якраз цей «демотиватор» — у вигляді неліквідованих потоків контрабанди — і може спричинити до того, що закон у цьому релізі виявиться мертвим. А українці отримають черговий лібертаріанський «пшик».

ВАРІАНТ РІШЕННЯ

Назагал, для забезпечення ефективної моделі щодо переробки та утилізації електронних відходів потрібно кардинально змінити алгоритми, визначені в законопроекті № 2352. Таким чином, необхідно:

•  на час перехідного періоду в сім-десять років встановити законом сукупну відповідальність держави й виробників і дистриб’юторів у контексті переробки чи утилізації батарейок та акумуляторів. За цей час частка перероблених електротехнічних відходів у загальноринковому обсязі має становити як мінімум 40%. Натомість, виняткові зобов’язання бізнесу й жорсткий контроль з боку держави стануть потужним демотиватором для першого не вкладати власні кошти в інфраструктуру й логістику;

•  створити тимчасовий фонд, внески у який солідарно здійснювала б держава і суб’єкти підприємництва (цільовий податок має бути, скажімо, в розмірі 3—5% від суми реалізації виробів). За рахунок цих коштів муніципалітети фінансували б створення пунктів і точок прийому відпрацьованих електротехнічних виробів (у пропорції — один пункт на півтори тисячі мешканців), замовлення переробки на заводах ЄС, а також — відшкодовували б витрати вітчизняних підприємств, які здійснюють переробку та утилізацію сировини;

•  розробити комплексну державну програму (і відповідні муніципальні) щодо всіх етапів збору, переробки, раціонального використання, імпорту й утилізації відпрацьованих електронних виробів, де закласти фінансування із державних та приватних джерел. У цю програму має бути інкорпоровано чіткий інвестиційний план щодо побудови профільного заводу й кількох ліній переробки батарейок та акумуляторів, насамперед у Києві. Місцева влада має забезпечити землевідводи із символічною платою на території промзон та індустріальних парків — для вітчизняних та іноземних переробних підприємств;

•  на перехідний період обрати бельгійську модель із солідарною відповідальністю за поводження з зазначеним класом відходів з боку держави та бізнесу            — з поступовим переходом через десять років до німецького алгоритму з розширеними зобов’язаннями виробників, продавців і дистриб’юторів батарейок та акумуляторів; проте — зі спеціальним фондом, засновниками якого повинні бути різні зацікавлені стейкхолдери і з якого відшкодовується переробка й/чи утилізація. Безумовно, щоб сформульовані вище алгоритми ефективно спрацювали, потрібно провести жорстку реформу Митної служби, щоби звести до мінімуму контрабанду й «сірий» імпорт батарейок, акумуляторів та інших товарів.