Як уникнути долі Алчевська?

Увага центральної преси зосереджена переважно на житті великих міст. Але проблем, як правило, набагато більше в населених пунктах, де живуть менше 100 тисяч осіб. Цією зимою, як показав приклад Алчевська, все вчасно не вирішене, як кажуть, вилізло на поверхню насамперед у невеликих містах, які не мають можливостей для маневру коштами та часто залежать від одного-двох містоутворюючих підприємств. Чи зробили відповідні муніципалітети висновки з нинішніх аварій? Про це «Дню» розповідав депутат Рубіжанської міської ради (Луганська область), один з активних членів виборчого блоку «Євген Марчук — «Єдність» і «Партії Свободи», що до нього входить, який балотується також в мери Рубіжного Костянтин ОЛІФІРЕНКО.

— Років п’ять тому ми в складі українсько-російсько-польської делегації депутатів подорожували Польщею та знайомилися з проведеною там реформою житлово-комунального господарства. Були в Кракові, Варшаві, Любліні, і в кожному місті нам показували, як поляки підходять до енергозбережних технологій. Із цієї поїздки я виніс чітке переконання, що реформа ЖКГ в Україні рано чи пізно має відбутися. Багато що в нас треба змінювати, а починати, схоже, треба з лічильників і склопакетів у будинках.

— Тобто ви вважаєте, що енергозбереження має починатися з вікон?

— Не обов’язково, воно може починатися з чого завгодно: хоч із будинків, хоч із підприємств. Головне, щоб робилося хоч щось. Поки ж у нашої влади просто відсутня комплексна державна програма енергозбереження, якісь цілеспрямовані напрацювання в цьому напрямі. Я та мої колеги готові приєднатися до її створення. На наш погляд, починати економити газ треба ще на кордоні з Росією, щоб витоків не було з самого початку. І тільки потім починати економити в будинках, впроваджувати якісь новації на підприємствах.

— А які нові технології, на ваш погляд, потрібні Україні?

— Я ніколи не говорив нічого негативного щодо підвищення цін на газ. Можливо, вища ціна дисциплінуватиме наших громадян, які люблять обігріватися газом при відкритих кватирках. Але вже сьогодні існують технології, що дозволяють регулювати температуру в квартирах, підтримувати там постійний клімат. Треба, щоб люди думали не тільки про те, як зігрітися, а й звертали увагу на своє здоров’я. Оптимальна температура для квартири — 21-22 градуси тепла, а в нас іноді буває +28 або —5, як показав досвід в Алчевську.

На підприємствах треба звертати увагу на те, як працюють ті чи інші газоспоживчі системи. Наприклад, у нас у Рубіжному є картонно-тарний комбінат. Його директор усерйоз стурбований питаннями економії газу. Але на іншому заводі можна побачити неізольовані труби теплотрас. Уявіть, скільки газу при цьому витрачається даремно.

— Але часто наші підприємства просто не мають грошей на енергозбереження?

— Це дуже складне питання, особливо доречне в контексті надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Безумовно, це добре: ми — експортна країна, і виходити на ринки треба без антидемпінгу. Але я спілкуюся з багатьма директорами заводів усієї області і знаю, що наша продукція неконкурентоспроможна на європейських ринках. Причому часто саме через її енергоємність. Тож нові технології для заводів необхідні хоч би для того, щоб знизити собівартість продукції. А якщо для цього держава не має грошей, то, на мій погляд, було б логічно віддати на приватизацію нерентабельні підприємства або ті, які держава не може самостійно утримувати. Власник, який рахує свої гроші, думатиме про впровадження технологій, щоб якось скоротити свої витрати. Крім того, кожен господар сам вирішуватиме, яка температура йому потрібна для того чи іншого виробництва. Наприклад, якщо йому для виробництва потрібна пара, він застосовуватиме вищі температури для нагріву води. Інакше надлишками тепла доведеться опалювати атмосферу, чого дбайливий господар допустити не може.

— А які справи з енергозбереженням у Рубіжному?

— Коли в нас ще на повну потужність працював анілінофарбовий завод, то його теплоцентраль опалювала все місто, періодично випускаючи надлишки пари в повітря. Коли потужності заводу поменшали, ТЕЦ стала нерентабельною, і її зупинили. Як це часто буває, її розікрали. І тоді перед нами постало запитання: що робити далі? Замерзати? Громадяни та депутати міськради взялися оббивати пороги... Прем’єр-міністром у той час був Віктор Ющенко, і він виділив на реформування системи опалювання Рубіжного необхідні кошти. На них ми побудували невеликі котельні в мікрорайонах і зменшили завдяки цьому довжину теплотраси, на якій були найбільші втрати тепла. У цих котельнях працюють сучасні котли з високим ККД, і місто на цьому економить на рік близько 26 тисяч кубометрів газу.

Ми навіть хотіли робити котельні на під’їзд і таким чином звести теплотраси до нуля. Відомо, чим вони менші, тим більше економії. Але тоді в Луганську вже виробляли нові котли, які обласна влада й нав’язала Рубіжному. Обладміністрація за нас ухвалила рішення, хоча ми мали намір провести тендер. А якби ми тоді добилися свого, могли б економити по 0,5 тонни умовного палива на кожному будинку. Але навіть і такий підхід дозволив нам уникнути долі Алчевська.

— Чи може це бути прикладом для інших невеликих українських міст?

— Основними їхніми проблемами в нашій області є питна вода та системи опалювання. Особливо це проявляється в маленьких шахтарських містечках, де теплоцентралі практично зруйновані. Всі їхні системи треба викорінювати та перебудовувати наново.

— Тобто Алчевськ може повторитися в будь-якому населеному пункті?

— У цьому я навіть не сумніваюся. До речі, Алчевськ і не був першим містом, яке постраждало від руйнування системи опалювання. Такі аварії були в Рубіжному, Стаханові, Первомайську, але про них в Україні практично ніхто не знав. Щоправда, такої крупномасштабної ще не було. То були дзвіночки, на які треба було звернути серйозну увагу. Проблема в тому, що містам бракує коштів й обладнання, а начальники ЖЕКів купують його за завищеними цінами.

— Які ще є проблеми в містах?

— Парадоксально, але факт, у нашій області катастрофічна недостача робочих місць й одночасно кваліфікованих кадрів. Крім того, в невеликих містах на кожну молоду людину припадають четверо-п’ятеро пенсіонерів. Як забезпечувати їх пенсією? Мені пенсіонерки скаржаться, що вони голодують. Причому не тільки в Луганську, але і на півдні, і на заході, де мені доводиться бувати.

— Як ви вважаєте, чи довіряють тепер люди владі?

— Я як депутат часто спілкуюся з підприємцями. Одні кажуть, що дещо змінилося на краще — менше почали тиснути. Тепер чиновники діють з озиранням, обережніше. Такого як раніше, коли викликали в кабінети і чітко називали, що кому повинен принести, вже немає. Але, з іншого боку, багато хто скаржиться, що питання не вирішуються навіть хабарами: беруть, але нічого не роблять. Таке враження, що до влади дорвалися голодні люди. Адже це якраз і породжує невіру людей. Вони зараз готові навіть все пробачити старій владі, гріхи якої почали призабуватися. Особливо не вірять депутатам, які вже по 15 років сидять в парламенті і нічого не змінюють.

Для багатьох показником будуть ці вибори. Ми пам’ятаємо, як фальсифікувалися вибори до місцевих органів влади в 2002 році. Наприклад, я маю докази, які я так і не зміг оспорити в суді. Усе залежить від влади — якщо вона не дасть підробити результати, люди повірять. Якщо буде зрозуміло, що ніхто не підтасовував, ніхто не заважав, і чесно обрані партії, як кажуть, потиснуть одна одній руки, то люди повірять народним обранцям. Зараз же поки що не вірять. Явну плутанину вносить виборча реформа: наприклад, одні і ті ж партії за різними списками йдуть під різними номерами, і люди не можуть розібратися.

Мені здається, що тепер до влади повинні прийти молоді амбіційні люди. В Україні вже виросла нова генерація фахівців, яким треба дати можливість працювати на благо країни.