«Бай Тошо» та його епоха

Його «домашнє», неофіційне, мало не пестливе прізвисько Бай Тошо («Дядечко Тодор» — «бай» є вживаною у болгарській сільській глибинці формою звертання до шанованих, поважних чоловіків ще не літнього віку) впродовж 35 років (1954 — 1989, саме стільки часу він керував «народною» Болгарією), було добре відомим по всій країні. Сам Тодор Христов Живков (7 вересня 1911 р. — 5 серпня 1998 р.) не мав нічого проти такої «форми народного піару», адже це чудово вписувалось у той образ, який він цілком свідомо створював у громадській думці болгар: простонародний, не надто освічений, проте наділений величезним здоровим глуздом і життєвим досвідом, простий і доступний у спілкуванні (згадаймо Микиту Сергійовича Хрущова — порівняння є доволі прозорим), відданий партії й справі народу керівник, який може однаково вільно спілкуватися з робітником судноверфі та академіком; селянкою, що працює на полі, та солдатом-прикордонником, письменником і моряком... І дає їм усім вказівки.

Цей, майже «архетиповий», імідж «народного вождя» з доброю, «відкритою людям» і трохи (лише трохи!) хитруватою усмішкою був добре відомий людям у колишньому СРСР. (Зауважимо, що після 1964 року в манері та поведінці Живкова стало дедалі більше суто «брежнєвських» рис, і це, звісно, не випадково — замість хрущовських реформ гору брав принцип «стабільності»). І під удаваною простотою тут були приховані, у випадку з Живковим особливо, величезний прагматизм, глибинна любов до влади, вміння спритно політично маневрувати, дуже чіпка й жорстка хватка. Взагалі, Тодор Живков, з усім злом, що завдала людям керована ним система «реального соціалізму» в Болгарії, і, з другого боку, з усіма вагомими досягненнями країни (а вони були — недарма теперішній прем’єр країни Бойко Борисов, вельми далекий від комуністичних поглядів, сказав ще 2010 року буквально таке: «Якщо ми спроможемося зробити бодай соту частину того, що здобував для Болгарії Тодор Живков і що було зроблено за ці роки, це стало б величезним успіхом уряду. Той факт, що й через 20 років після його відходу від влади ніхто його не забуває, показує, як багато він зробив. Ми вже 20 років приватизуємо те, що було збудовано тоді».) — саме Тодор Живков є дуже цікавим прикладом суперечливого, внутрішньо складного політичного лідера, при розгляді спадщини котрого навряд чи є правомірними категоричні, чорно-білі, полегшені судження. Ось чому ці замітки є тільки спробою відтворити політичний портрет Живкова.

Він народився в селі Правець Софійської округи в сім’ї селянина. Працював у софійській типографії (тобто якщо і пройшов робітничу школу, то не зовсім звичайну, з інтелігентським ухилом), згодом навчався в школі графіки (мріяв стати художником). У 17 років вступив до Болгарської спілки комуністичної молоді (тоді, звісно, нелегальної), з 1933 року — член підпільної Болгарської компартії. Заарештовувався царською таємною поліцією Болгарії (після відставки Живкова восени 1989 року з’явилися публікації, де стверджувалося, що він був цією поліцією завербований. Сам колишній вождь завжди, аж до смерті, жорстко це спростовував). Під час Другої світової війни брав активну участь у комуністичному партизанському русі, був командиром антифашистських підпільних загонів, що стало згодом переконливою «фішкою» офіційної біографії нашого героя. Після так званої революції 9 вересня 1944 року, тобто після приходу радянських військ на територію Болгарії, партійна та державна кар’єра Бай Тошо стрімко пішла вгору. З 1948 року він — член ЦК БКП, від 1949 року — очолює Софійський комітет партії і водночас є мером (кметом) столиці, з 1951 року — член Політбюро ЦК, а через три роки очолює партію, змінивши на посаді Першого секретаря ЦК сталініста Вилко Червенкова. Із травня 1971 року Живков — офіційний глава держави (голова Держради Народної Республіки Болгарія) і вже Генеральний секретар ЦК БКП. Володар усіх нагород Народної Болгарії. Брежнєв 1977 року присвоїв йому звання Героя Радянського Союзу (навіть не Героя соцпраці!) «за виняткові заслуги у зміцненні й розвитку радянсько-болгарської дружби». 10 листопада 1989 року на пленумі ЦК БКП відправлений у відставку за «серйозні недоліки в роботі й враховуючи його особисте прохання» (тихий, оксамитовий переворот; Горбачов, очевидно, санкціонував його). 1990 року був притягнений до кримінальної відповідальності за звинуваченнями в корупції, був засуджений, відбував покарання під домашнім арештом, звільнений за рішенням Верховного суду 1996 року. Помер від пневмонії у віці 87 років.

Це — факти «зовнішньої» біографії Бай Тошо. А тепер, читачу, поміркуємо разом над важливим питанням: що таке «живковизм»? Ця проблема не надається до простої, однозначної відповіді, проте деякими стислими думками все ж таки хотілося б поділитися. Це — авторитарна, одноосібна система особистої влади, котра, спираючись водночас на підтримку «народу» (частково — фальшиву, проте великою мірою і реальну, щиру — успіхи, як ми згадували, справді були), партдержноменклатури (яку Живков усі ці 35 років невтомно і спритно «реорганізовував», «оптимізовував» й тасував), спецслужб і, що дуже важливо, на підтримку СРСР (і за Хрущова, методи якого Живков старанно копіював, і за Брежнєва), «стабілізувала» болгарське суспільство й водночас здійснила його доволі глибоку реконструкцію, модернізацію та індустріалізацію. Тут є суперечності, але вони   — продукт реального життя.

Аж до часів горбачовської перебудови Болгарія була і залишалась (як мінімум, офіційно, формально) найбільш відданим союзником СРСР. Проте Живков (і країна теж — це треба визнати) зміг отримати від такої підпорядкованості й чималі — дуже вагомі! — дивіденди, передусім економічні. Слід згадати, що радянська допомога (пільгова, а то й взагалі безоплатна) «народному господарству» соціалістичної Болгарії за доби Брежнєва сягала десятків мільярдів рублів щороку. Безперечно, це міцно прив’язувало країну до «радянської колісниці», що давало підстави для образливих розмов про Болгарію як про «шістнадцяту республіку СРСР». Але в цьому — не вся правда. За десятиліття правління Живкова в країні відбулися глибинні соціально-економічні зрушення, що кардинально змінили її обличчя. Країна, в структурі економіки якої завжди традиційно переважало дрібне землеробство, перетворилася на індустріально-аграрну, де на частину промисловості припадало більше половини національного доходу. Із 1952 по 1980 рік, згідно з даними офіційної статистики (вони, цілком можливо, є дещо перебільшеними, але...), національний дохід, у порівнянних цінах, в розрахунку на душу населення, зріс майже у сім разів. Звісно, залишається питання про те, якою ціною було досягнуто цей реальний (і вигаданий) соціально-економічний прогрес.

Блискучий тактик, чудовий майстер інтриг і компромісів, Живков завжди був послідовним принаймні у двох аспектах: треба втримати «благовоління» радянського керівництва і, по-друге, перетворити режим своєї персональної влади на основний критерій соціального управління. Він ніколи не був тупим догматиком (стверджувати так було б несправедливо), змінивши сталініста Червенкова, публічно засудив, у дусі ХХ з’їзду КПРС, масові репресії, що коїлись за роки червенківського правління Болгарією (досить згадати, як ще 1949 року був підданий тортурам, а потім розстріляний член Політбюро Трайчо Костов). Із інтелігенцією Живков волів спілкуватися не «методом кулака», а «м’яко виховуючи» її (проте інтелектуали знали, що до тих, хто переступає «червону лінію», застосовується вже не пряник, а батіг!). Іноді видавались відверто «єретичні» праці, немислимі в Радянському Союзі, як— от праця філософа Желю Желева (майбутнього президента Болгарії) «Фашизм» — щоправда, наклад книжки було дуже швидко конфісковано. Дочка Живкова — Людмила (1942 — 1981), яка була членом Політбюро і відповідала за ідеологію, вважалася (почасти й справді була) «покровителькою культури», ліберально мислячою людиною, серед іншого — захоплювалась вченням «живої етики» Реріха, напівкрамольним на той час у СРСР. Сам Живков іноді дозволяв собі говорити вельми незвичайні речі як для керівника такого рангу і такого («червоного») кольору. Так, на ХІІІ з’їзді БКП (квітень 1986 р.) було заявлено, що «деякі негативні ознаки в житті болгарського суспільства набули вже характеру соціальних деформацій. Порушення принципів розподілу за працею, законності й моралі, розходження між словами та справами глибоко ображають уявлення людей про соціальну справедливість і рівність. Народ має право вимагати від влади заходів і гарантій, що захищають його від зловживань, котрі є чужими самій природі нашого суспільного ладу».

Красиві слова! Але був інший Живков, який ніколи не вагався, якщо вважав за необхідне вдаватися і до репресій (бажано «точкових», але...) проти «вільнодумців» або супротивників своєї влади. Ще 1962 року за вказівкою Живкова були нарешті закриті останні «виховні трудові гуртожитки» (як вам назва, читачу?), по суті, — концтабори (явний вплив антисталінського ХХІІ з’їзду КПРС), припинено примусове залучення людей до праці. Проте дисидентів — «невиправних», «особливо злісних» із них, які залишалися «свідомими ворогами нашого суспільного ладу», — Живков без вагань висилав із країни або кидав за грати. 1978 року болгарський правозахисник Георгій Марков, який емігрував до Британії, в тисняві при посадці в автобус у Лондоні зазнав несподіваного, «випадкового» уколу парасолькою. За кілька днів його не стало. В організмі було виявлено сильну отруту. Живковські спецслужби теж гав не ловили... Кількість політв’язнів скоротилась, але вони були всі ці роки.

***

Сам Бай Тошо, який в останні роки життя, перебуваючи під домашнім арештом і під опікою онуки, подібно багатьом колишнім володарям, працював над мемуарами — визнав, що завдав народові зло (поряд із заслугами, на яких він, звісно, наполягав), не виконав багато чого з обіцянок. «Не було створено гарантій, щоб в один прекрасний день не виник культ особи Живкова, — писав він, — і все пішло б по-старому. Підстави для таких побоювань були, і ми зіткнулися з подібними явищами. Мушу визнати, що провину за все це беру на себе я особисто. Мені непросто говорити про це, але я роблю це із глибоким внутрішнім переконанням та щирістю».

Чудові слова. Ось тільки чому колишні володарі, як правило, занадто пізно промовляють їх?