Хто заперечує свободу іншого, сам свободи не заслуговує.
Авраам Лінкольн, 16-й президент США, визволитель американських рабів

Бєларусь залишається terra incognita

Тут за надцятьма замками ховають від власного народу його душу
11 вересня, 2020 - 09:52
ОСОБЛИВИМ ВІДКРИТТЯМ СТАЛО ІМ’Я ЛАРИСИ ҐЕНІЮШ — БІЛОРУСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ, СЕКРЕТАРКИ ПРЕЗИДЕНТА БНР, ЗБЕРІГАЧКИ АРХІВУ БНР, АКТИВНОЇ УЧАСНИЦІ ЖИТТЯ ПРАЗЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ 1937—1948 РР.

Фейсбук нагадав. І добре. В щоденному коловороті не завжди згадаєш, що цікавого, непересічного відбувалося з тобою (вами) в цей самий день кілька років тому. Нині фейсбук видав на-гора наші фото на місці славної перемоги під Оршею князя Острозького.

Нічого подібного я не уявляла, узгоджуючи з сябрами-партнерами програму нашого туру в Бєларусь. Я довго вагалася: оголошувати набір групи чи ні. Адже декілька років до того вже перетинали кордон на Волині — їздили в Брест і Бєловєзьку Пущу. Брестська фортеця виявилася майже копією Тараканового форту у відреставрованому варіанті, на алеях якої піонери (я навіть не підозрювала, що вони ще існують) вищипували траву. Легендарна Бєловєзька Пуща — заасфальтований ліс із зубрами у вольєрах. І коли б не нові знайомства, набуті в незабутньому транскордонному проекті Польща-Бєларусь-Україна, коли б не азарт Валерії і глибина думок Алєся, напевно, я б, подібно до мільйонів українців вірила, що Бєларусь — найсовковіший совок. На щастя, довіра й інтуїція мене не підвели.

Наші чотири мандрівні дні виявилися незабутніми, неймовірними, неперевершеними. Ми відчували себе не просто туристами — найпочеснішими гостями, оточеними особливою увагою і турботою. Розчарувашись Дніпром у Могилеві (тільки тепер я зрозуміла «вау» могильовців у Києві над Дніпром) — ще слабенька і тоненька стрічечка, ми вирушили в напрямку Орші. А далі був справжній квест. З’ясувалося, що відвідання славного Кропивненського поля заборонено владою, та й саме поле — суцільні людські городи. Чемненько рядочками ми перетнули латочку поля, на якій саме зацвітав льон (де вже таке в Україні побачиш), йшли до невеликого пам’ятного знака на честь перемоги князя Острозького 1514 року, встановленого у свій час опозиціонерами. Одна з найбільших перемог князя не згадується офіційно з єдиної причини: Острозький переміг московитів. І ці реалії білоруського культурного життя 2016 року стали справжнім холодним душем для нас, що пройшли не одну революцію. За ковтком свободи білоруси їздять в Литву. Саме там, у весь голос Валерія під Острою Брамою співає про славу Ворши.

Вітебськ і фантастичний Шагал, Вітебськ і Йосафат Кунцевич, Вітебськ, де днями мав розпочатися «Слов’янський базар», який нас аж нітрохи не цікавив. Ми котили неймовірно гарною дорогою поміж справжньої лісової пущі до Полоцька. В місті з найдавнішою історією і найвідомішими культовими спорудами до щему вразив пам’ятник білоруській літері Ў. В країні, де носіїв рідної мови можна знати в обличчя, у місті, минуле якого так старанно намагаються втиснути в одну колиску для трьох, найпромовистіше нагадування про свою національну ідентичність — маленька літера ў, яка існує лише в білоруській мові. Між іншим, всі екскурсії на території Білорусі для нас, українців, білоруською. Наш гід — спадар Іван — фаховий історик, людина, що відкрила нам очі на Білорусь, якої не знають самі білоруси.

Ми в Мінську. Соціалістичний пафос на сучасний лад. Атмосфера наелектризованості й замкнутості, і незнайома нам відсутність людей на вулицях. Найбільше місто виявилося найменш привабливим емоційно, хоча спокушали великі парки і чисті вулиці, простір без хмарочосів і типової для українських міст щільності забудови. «Не порівнюй», — так порадив мені колега. Важко не порівнювати, коли порівняння виникають на рівні підсвідомості.


У ПОЛОЦЬКУ, МІСТІ З НАЙДАВНІШОЮ ІСТОРІЄЮ І НАЙВІДОМІШИМИ КУЛЬТОВИМИ СПОРУДАМИ ДО ЩЕМУ ВРАЗИВ ПАМ’ЯТНИК БІЛОРУСЬКІЙ ЛІТЕРІ

Безумовно, гордістю білоруської культурної спадщини є замки Міра й Несвіжа. Тут нам, українцям, стає нестерпно соромно. Об’єкти, що перейшли під охорону ЮНЕСКО. Не можу збагнути, як у ізольованій від світу Бєларусі працюють програми і ґранти ЄС, як відбувається культурна інтеґрація наших сусідів до європейської спільноти. І це не вигадки. З білою заздрістю дивлюся, як моїм колегам вдається реалізовувати проєкти міжнародної співпраці, про які в Україні я навіть не можу мріяти. Їх поїздки місцями Франциска Скорини до Чехії і Міхаля Клеофаса Оґінського до Італії. Я розуміла і не розуміла, як це існує і розвивається: підтримка культурної спадщини і дискримінація роднай мови, інвестиції в збереження історичних об’єктів і переслідування патріотів.

Завдяки моїм партнерам — свідомим білорусам — у наших наступних мандрівках відкривалися особливі місця і фантастичні люди. Ми знайомилися з родовим маєтком Міцкевичів у Завоссі у супроводі дивовижного Анатолія Євмянькова, першого директора й ініціатора відтворення садиби, що понад 20 років віддав музею і якого саме звільняли з посади (саме з поваги до українців він провів нам свою останню екскурсію). А ви знали, що класик польської літератури асимільований етнічний білорус?

Відвідали садибу Оґінських у Залєссі в супроводі реставратора об’єкта і першого директора Сяргєя Верамєйчика, звільненого з роботи як неугодного. Ці щирі, прекрасні люди, патріоти й фахівці найвищого рівня, опинилися на марґінесі суспільного життя за відданість національній ідеї, за намагання відкрити очі співвітчизниками на їх окремішну, не радянську і не імперську спадщину, на імена, які подарувала світові Бєларусь.

У мандрах колишніми єврейськими штетлами і білоруськими вьосками, королівським Гродно (Гароднєю), оглядаючи неймовірні дерев’яні костели, зруйновані синагоги, храми, муровані Острозькими, поруч з якими бовваніє Владімір Іліч, розумієш, що Бєларусь залишається terra incognita, де за надцятьма замками ховають від власного народу його душу.


КРОПИВНЕНСЬКЕ ПОЛЕ ПІД ОРШЕЮ, МІСЦЕ ПЕРЕМОГИ КНЯЗЯ ОСТРОЗЬКОГО У БИТВІ З МОСКОВИТАМИ 1514 РОКУ

Особливим відкриттям для мене стало ім’я Лариси Ґеніюш — білоруської письменниці, секретарки президента БНР, зберігачки архіву БНР, активної учасниці життя празької еміграції 1937-1948 рр. Засуджена радянською владою до 25 років таборів, поетка, відбувши 8 років покарання, повернулася бо білоруського селища Зельви, де всі наступні роки прожила поруч із сусідами-стукачами, так і не прийнявши радянського громадянства. Її книга «Птушкі без гньоздав» — сповідь про час, людей, себе — справжній переворот уявлення про наше минуле. Ім’я Лариси Ґеніюш досі не реабілітовано. Пам’ятник відомій громадській діячці у Зельві вдалося встановити лише на території, що належить костелу.

Безмежно вдячна сябрам, які проклали наш маршрут через Зельву. «Птушки без гньоздав» на разі можна лише прослухати. Книга так і не видавалася у Білорусі. Не останню роль у житті пані Лариси відіграли українки. Її сусідкою у Празі вивилася Олександра Косач-Шимановська, сестра Лесі Українки. На засланні в таборі її надихали і підтримували незламні дівчата-галичанки, що у найважчих умовах свято дотримувалися національних традицій і не відступали від віри.

Коли настав той день, що розвів наші з Бєларуссю дороги співпраці на ниві культурній? Чому білоруська мова не вивчається навіть на рівні факультативному на наших лінгвістичних факультетах, не видаються книжки, не здійснюється спільних експедицій і досліджень у питаннях історії. Інколи аналізуєш, що наше прагнення до хуторянства, знищеного совєтами, породило хуторянство ментальне, ізоляцію внутрішню. Скільки разів я чула закиди на адресу білорусів щодо їх радянськості і жодного разу не зустрічала проєктів культурної співпраці. Адже саме така співпраця відкриває нові можливості, сприяє взаємовпливам, обміну досвідом. Напевно, коли б впродовж тридцяти років ми бодай намагалися зводити з білорусами культурні мости, а не зверхньо закидати їм «совковість», нам не довелося б нині у розпачі безпорадності дивитися жахливі віеонарізки подій на вулицях білоруських міст.

І на завершення мушу визнати: мені пощастило. Пощастило зустріти і почати плідну співпрацю з тими, кого я називаю «білоруською культурною опозицією». Саме завдяки таким людям дуууже повільно, проте вперто відроджується і Живє Беларусь.

Фото авторки та з сайта www.holiday.by

Анжела САВЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: