Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Чорносвитники з прифронтового села

22 лютого мешканці Кривого Рогу відзначили чергову 76 річницю визволення міста від нацистської окупації…
21 лютого, 2020 - 18:31
ЧОРНОСВИТНИКИ. ХРЕСТОМАТІЙНЕ ФОТО ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Та під час офіційних урочистостей про українську чорну піхоту, яка полягла у запеклій битві за місто руди й металу, і цього разу ніхто не згадав. Тема чорної піхоти», або українських «чорносвитників», ще й досі не має в Україні широкого розголосу. А між іншим таке трагічне явище у вітчизняній історії радянського періоду, як «репресивна мобілізація», замовчуване в минулому, потребує серйозного осмислення українським суспільством. Особливо тепер, напередодні 75-річчя перемоги над німецьким нацизмом, яке за радянською традицією готується гучно відзначати окупаційний режим путінської Росії у себе в Москві, закликаючи українців дотримуватись спільного погляду на історію Другої світової. Тобто нам пропонують і надалі дивитися на неї лише крізь московські окуляри, у яких справжньої картини подій і справжньої ціни оспіваної радянською пропагандою перемоги, на жаль, не побачиш. Так само, як на братських могилах доби Другої світової, що з особливою вдячністю вшановуються в українських містах і селах, на пам’ятних плитах з іменами загиблих визволителів з регулярної радянської армії ми все-ще не бачимо імен похованих там же земляків з невідомих лав так званої чорної піхоти…

Село Ганнівку Петрівського району Кіровоградської області передові підрозділи радянських військ звільнили 23 жовтня 1943 року. Однак швидко просуваючись далі аж до північних околиць Кривого Рогу, радянські лави наштовхнулися на міцну оборону німців і були змушені загальмувати свій наступ. Лінія фронту зупинилася між Недайводою та рудником Леніна, де майже чотири місяці тривали запеклі кровопролитні бої. Прифронтове село Ганнівка, в якому розташувався штаб 37-ї армії 3-го Українського фронту, тилові армійські служби та військовий госпіталь, стало основною базою тилового забезпечення. В ході масової мобілізації місцевого чоловічого населення в діючу армію на передову (в основному під Недайводу та на рудник Леніна) відразу були кинуті тисячі ненавчених, необстріляних новобранців з оточуючих сіл, у тому числі й кількасот ганнівчан. Більшість з них полягли в кровопролитних боях на підступах до Кривого Рогу.  

ПЕРЕМОЖНИЙ НАСТУП РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК

У серпні 1943 року Червона Армія перейшла в рішучий наступ. Внаслідок її потужних нищівних ударів, нанесених по формуваннях німецьких військ, було звільнено територію Лівобережної України. Однак, спираючись на добре підготовлену оборону, противник міцно закріпився на правому березі Дніпра. Основу потужного оборонного рубежу складав так званий «Східний вал», який проходив по ріках Сож, Дніпро в його середній течії, Молочна і далі на північ до Нарви і Пскова. Гітлер зухвало заявляв: «Скоріше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його…».

Битва за Дніпро стала однією з найвизначніших подій Великої Вітчизняної війни. В другій половині вересня радянські війська у складі чотирьох фронтів приступили до здійснення наймасштабнішої операції – форсування ріки Дніпро одночасно на дільниці протяжністю 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя і, до середини жовтня 1943 року захопивши на Правобережжі 23 плацдарми, почали розвивати наступальні дії. За проявлений героїзм і відвагу в ході цієї надзвичайно складної операції 2569 солдатів і офіцерів Червоної Армії були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Одним з Героїв Дніпра став і ганнівчанин – командир гармати 1-го дивізіону 886 артполку 222 стрілецької дивізії 6-ї армії 1-го Українського фронту старший сержант Григорій Харлампійович Онищенко.

На Кіровоградському напрямку наступальні операції розгортали війська Степового (з 20 жовтня 2-го Українського) фронту під командуванням генерала І.С.Конєва. Успішно форсувавши Дніпро, війська фронту оволоділи декількома стратегічними плацдармами в районі Домоткані та Мишуриного Рогу. 15 жовтня радянські частини перейшли в наступ і оволоділи декількома важливими вузлами німецької оборони, зокрема селом Дерієвкою. Розширивши плацдарм для подальшого наступу й остаточного розгрому нацистського угруповання «Південь», Червона Армія вступила на територію Кіровоградської області.

Тяжкими, хоча й обнадійливими, були для мешканців прифронтових районів дні наближення фронту. Відчуваючи близький кінець, німці намагалися вивезти з захоплених територій майно, худобу, продовольство, повсюдно влаштовували облави з відлову молоді для відправки на примусові роботи до Німеччини. В зв'язку з активізацією партизанського руху значно посилились і репресивні заходи по відношенню до місцевого населення.

Дедалі більш часті авіанальоти та артобстріли змушували селян залишати свої домівки і постійно переховуватися в погрібах та інших укриттях або шукати притулку в більш безпечних сусідніх селах. Для ганнівчан, переважно жінок, стариків та дітей, у дні активних бойових дій таким укриттям став Кочубеївський кар'єр на околиці села. За словами мешканки Ганнівки В.М.Постернак (Стулій), туди перекочувало ледве не все село. «Забирали з собою харчі, деякий скарб і навіть худобу, – говорить Віра Михайлівна. – Сиділи, як щурі, – в голоді, холоді і бруді. Навіть солома ворушилася від вошей – таке страхіття там було».

21 жовтня 1943 року радянські бойові частини визволили перший райцентр Кіровоградської області – село Петрове, а в ніч на 23 жовтня внаслідок успішного наступу штурмом було взято станцію П'ятихатки. На світанку  передові армійські підрозділи зайняли станцію Рядова і визволили Ганнівку. «Здається, це була найбільша радість у житті, – розповідає М.Д.Рева (Колісник), – коли на вулицях села з'явилися радянські танки. Назустріч визволителям бігли старі й діти… Було всього тоді: і сліз, і радощів. Цього ніколи не можна забути».

Незабаром Ганнівка перетворилася на суцільний військовий табір. Вулиці села були вщент заповнені військовою технікою, підводами та армійськими підрозділами, які слідом за передовими частинами прямували далі на Кривий Ріг. У середній школі розмістився госпіталь, куди звідусіль почали звозити поранених. Їх було стільки, що не вистачало місця ні в приміщеннях школи, ні в шкільному дворі. Ганнівчани пригадують, що в одному з корпусів школи ще довго після госпіталю крізь дошки підлоги проступала кров. Коли фронт зупинився на північних околицях Кривого Рогу і почалися запеклі бої під Недайводою, підводи з пораненими вже стояли по всьому селу і їх розміщували ледве не в кожній хаті. Померлих від ран бійців ховали прямо в селянських садибах. «У нашому садку було шість солдатських могил, – розповідає Л.І.Зуєнко (Рева), – в яких поховали десь до двадцяти бійців. Це вже потім останки загиблих перенесли до спільної Братської могили».

Надзвичайно трагічний випадок стався у ті криваві дні поблизу села – фашистські літаки ущент розбомбили великий обоз із пораненими, який прямував із Ганнівки на сусідню станцію Рядова. Особливо вразила ганнівчан смерть двох молоденьких медсестер, які супроводжували обоз. Про це й досі згадують із сумом місцеві старожили, складають вірші й пісні їхні діти та онуки.

ВІЙСЬКОВІ РЕПРЕСІЇ І ТОТАЛЬНА МОБІЛІЗАЦІЯ ЧОЛОВІЧОГО НАСЕЛЕННЯ ЗВІЛЬНЕНИХ ТЕРИТОРІЙ

З приходом радянських військ розпочалася масова мобілізація чоловічого населення Ганнівки на фронт. На повну потужність працював особливий відділ, з'ясовуючи обставини перебування селян в окупації. Негайно арештовували тих, що співпрацювали з німецькою окупаційною владою – служили в поліції або перебували на керівних посадах тощо. В.М.Постернак (Стулій), в будинку якої розміщувався штаб особливого відділу, пригадує: «У дворі було повно арештованих – як військових, так і цивільних. Когось відправляли в штрафбат, когось брали під слідство, а декого й розстрілювали».

Та найбільшого розмаху набула на звільнених українських територіях військова мобілізація чоловічого населення, яка також мала репресивний характер. Радянська історіографія цей сумний факт довгі роки замовчувала, так само, як і факт наявності в військах негативного ставлення, сформованого не без впливу головнокомандувача Йосипа Сталіна та вищого армійського командування, до українського населення, якому не могли пробачити його деякої нелояльності до радвлади і деякої лояльності до окупаційного фашистського режиму, мовляв, «эти хохлы благополучно отсиживались в оккупации». Як зазначає історик Владислав Гриневич, який одним з перших порушив цю проблему в українській історіографії, після пережитої в 1941 році катастрофи – жорстоких поразок, масового полону і ганебного панічного відступу в Червоній Армії навіть сформувався сублімаційний стереотип про «українське зрадництво». І цю провину за нищівні поразки на початку війни, яку намагалися звалити на українське населення, на думку переважної більшості радянських воєнначальників, українці мали змити тільки в бою своєю кров'ю.

Отже, не випадково, що саме в 1943 році, коли Червона Армія ступила на територію України, з'явилася спеціальна директива радянського командування про необхідність якнайширшого використання такого джерела поповнення військ, як мобілізація військовозобов'язаних з визволених районів. Наділення армії не властивими для неї мобілізаційними функціями в умовах бойових дій мало надзвичайно трагічні наслідки, оскільки при такій формі поповнення військ людськими ресурсами значно знижувалась якість відбору призовників і навіть не передбачалася можливість забезпечення належного рівня їхньої військової підготовки. На українських новобранців, перш за все, дивилися в військах, як на штрафників, тому й кидали їх відразу в бій, почасти навіть не переодягнувши у військову форму і не забезпечивши зброєю, яку вони мали самі добувати в бою. Внаслідок повсюдного поширення цієї ганебної практики мобілізованих українців називали в армії не інакше, як «чорносвитниками», бо ті воювали почасти в домашньому одязі. Таке безжальне ставлення в радянській армії до своїх людей дивувало навіть німців, які називали мобілізованих українців «beut soldaten» (трофейними солдатами).

Разом з тим, у районах, звільнених з-під німецької окупації, налагоджували роботу і війсккомати. Отже, система призову в армію діяла, як здвоєне лезо бритви, – хто уникав армійської мобілізації, того мобілізовували військкомати. Протягом вересня 1943 року тільки з районів Донбасу до бойових частин Південного фронту влилося 120 тисяч мобілізованих, а війська 2-го Українського фронту за період з 1 по 23 січня та в березні – квітні 1944 року поповнилися 330 тисячами новобранців з колишніх окупованих територій Подніпров'я. В 1944 р. кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем, а в військах 1-го – 4-го Українських фронтів, особливо в піхотних частинах, українці складали 60 – 80%. Всього, за даними В. Гриневича, в 1943 – 1944 рр. в Україні було мобілізовано в РСЧА 2,5 млн. чоловік, а з урахуванням так званих дотермінових мобілізацій 17-літніх, трудових мобілізацій та ін. протягом 1943 – 1945 рр. на фронт було відправлено більше 3 млн. чоловік (10% населення). Не менше третини мобілізованих у цей період загинуло, більшість з них – на території своїх же або сусідніх районів та областей. Значна кількість тих, хто похований у братських могилах (нерідко всього за кілька кілометрів від рідної домівки), ще й до цього часу вважаються такими, що пропали безвісти.

Аналізуючи мобілізаційні заходи Червоної Армії і ситуацію в військах у цей період, Владислав Гриневич зазначає: «Відправлення в бій погано навчених, а почасти й погано одягнених і озброєних людей більше нагадувало жорстокий акт помсти за проявлену в 1941 році нелояльність до сталінської влади, ніж надання українцям можливості відплатити окупантам за знущання та приниження. М.Дорошенко писав у своїх мемуарах про те, що під час призову до Червоної Армії в його рідній Кіровоградській області людей гнали в бій без зброї, наказуючи добувати її самим у бою. При цьому політруки та командири говорили: «Вы должны своей кровью смыть вину перед Родиной и ее великим вождем товарищем Сталиным».

У перші дні після звільнення Ганнівки було мобілізовано на фронт близько 50 ганнівчан, яких відразу ж кинули на передову в район села Недайвода. З них більше 30 чоловік полягло на цьому плацдармі вже в перших крупних боях – переважно в листопаді і частково в грудні 1943 і січні 1944 року. Тільки в  листопаді 1943 р. в боях під Недайводою загинули ганнівчани В.Х.Бабенко (9.11.), М.Г.Бабенко (20.11.), П.І.Бабенко (листопад), Ф.Я.Бабенко (22.11.), В.К.Бібик (21.11.), П.Д.Головатий (19.11), Я.І.Головатий (20.11.), Д.П.Головко (листопад), Ф.В.Дробязко (10.11.), В.Л.Ліщина (листопад), І.М.Онищенко (листопад), М.С.Пестушко (9.11.), І.П.Петренко (9.11.), І.А.Скрипник (25.11.), С.В.Сувора (9.11.), П.М.Фірсов (21.11), Д.А.Харченко (21.11.), Д.Г.Чижмак (листопад), І.П.Штефан (9.11.), І.Т.Яровий (листопад).

Неподалік від Недайводи (переважно поблизу села Тернуватки та в районі рудника ім. Леніна) протягом листопада 1943 року загинули, визволяючи сусіднє Криворіжжя, ганнівчани М.К.Ведута, Й.Ів.Величко, П.Д.Куцевол, К.К.Левенець, О.А.Мамаєнко, П.О.Овсюк, О.І.Овчаренко, І.І.Онищенко, О.Н.Ровний, І.О.Саєнко, С.В.Самовол, А.Д.Синиця, О.С.Следь.

У жовтні – листопаді 1943 року тут же пропали безвісти щойно призвані й кинуті у вир війни мешканці Ганнівки С.А.Болдирєв, Ф.С.Зуєнко, Л.С.Романенко, П.І.Тихоступ, І.А.Чижмак.

Всього ж у 1943 році призвали до лав радянської армії близько 300 мешканців села, з яких, за даними «Книги пам'яті України», 206 чоловік загинуло (в основному наприкінці 1943 – на початку 1944 р.), у тому числі: більше 60 чол. –  на території сусідніх районів (переважно Криворізького) Дніпропетровської та Кіровоградської областей, 70 чол. – пропало безвісти, інші – віддали свої життя, звільняючи сусідню Молдову, Білорусь, а також Литву, Польщу, Чехословаччину, Угорщину та Німеччину.

Лише кілька ганнівчан уціліло у недайводському пеклі. Серед тих, хто пройшов крізь горнило запеклих боїв за цей важливий плацдарм і залишився живим, були Семен Головатий, Іван Смілий та Олексій Робота. Отримавши поранення під Недайводою, кулеметник-автоматник Іван Смілий пройшов у подальшому з боями на Лозуватку, Кривий Ріг, Миколаїв, визволяв Відень і Прагу.

П'ятнадцятирічним підлітком, працюючи на ритті окопів, додав собі два роки і пішов на передову Олексій Робота. «Всього два місяці повоював я на передовій під Недайводою, – розповідає Олексій Павлович. – Отримавши тяжке поранення, довго лікувався, а потім, як інвалід війни 2-ї групи, був комісований. Повернувся додому з госпіталя на костурах, та, слава Богу, живим лишився. А скільки наших бійців полягло тоді на полі бою! Німці закріпилися на горі, а наші підрозділи – внизу в балці. Тільки піднімуться в атаку, так відразу всіх і скосить шалений кулеметний вогонь».

«Пройшли зі своєю частиною повз Недайводу і мій двоюрідний брат Андрій, і його батько Сергій Михайлович Власенки, – продовжує Олексій Павлович Робота. – Вже на шляху до Кривого Рогу Сергія Михайловича тяжко поранило в плече і в груди. Не міг Андрій покинути непритомного батька на полі бою і потрапив разом з ним у полон. І коли там його вже якось перев'язали, син знову перейшов через лінію фронту до своїх, то його відразу ж в особливий відділ забрали і ледве не розстріляли. Добре, що відділ знаходився в Ганнівці, то його наші комуністи захистили. Після того Андрій вправно воював, був двічі поранений, але залишився живим. (У 1952 році Андрій Власенко став директором Ганнівської середньої школи – Авт.). Повернувся з полону і його батько».

До батька й сина Власенків фронтова доля була ще досить милосердною, а сотні і тисячі їхніх земляків, які потрапляли в полон, опинялися в числі відступаючих, або мали якісь інші «тяжкі» провини перед радянською державою, неминуче підпадали під дію сталінських наказів №№ 270 та 227, виданих в 1941 і 1942 рр. Зокрема, наказ № 270 вимагав від оточених радянських бійців «драться до последнего», а якщо вони вважали за краще здатися в полон, то, згідно його положень, боягузів мусили «уничтожать …всеми средствами, как наземными, так и воздушными». Всі військовополонені оголошувались «предателями и изменниками».

Наступним кроком у встановленні залізної військової дисципліни та укріпленні бойового духу радянських бійців став наказ № 227, який увійшов в історію під назвою «Ни шагу назад!». «Мы должны установить в нашей армии строжайший порядок и железную дисциплину, – говорилося в наказі. – …Паникеры и трусы должны истребляться на месте».

Окремими пунктами цього документа наказувалось сформувати в межах кожного фронту від одного до трьох штрафних батальйонів (по 800 чоловік), сформувати в межах армії три-п'ять добре озброєних загородзагонів (до 200 чол. в кожному), сформувати в межах армії від п'яти до 10 штрафних рот (від 150 до 200 чол. у кожній). Згідно з положенням про штрафні батальйони в діючій армії, в них могли направляти осіб середнього та старшого командного, політичного та начальницького складу наказом по дивізії або бригаді, корпусу або армії терміном до трьох місяців. При цьому штрафників розжалували до рядових, вилучали в них усі нагороди до того часу поки вони не спокутують свою провину в боях. Щоб отримати прощення, штрафник мав залишитися ще й живим, що було надзвичайно складно, оскільки штрафбати використовувалися на найбільш складних ділянках фронту.

Отже, особливі відділи фронтів, дивізій і бригад без роботи не нудьгували. Після звільнення Ганнівки мобілізували до штрафбатів і декількох ганнівчан. До 37-го штрафного батальону 26 жовтня 1943 року було направлено і старшого лейтенанта С.А.Сухолуцького, який з 17.07.1941 р. перебував на фронті, потрапив в оточення і, пробившись крізь німецькі заслони, в березні 1943 року повернувся не в діючу армію, а в рідне село до своєї сім'ї. Спокутуючи цю «провину», загинув 5 січня 1944 року в бою на підступах до Кіровограда.

Про те, як використовували штрафників на найбільш гарячих ділянках фронту, добре знає й мешканець Ганнівки, призваний у жовтні 1943 року до лав Червоної Армії, І.В.Бесараб, який на власні очі бачив їх у дії при взятті висоти Бабина Могила.

«Всі мобілізовані, хто потрапив на передову до Недайводи та на рудник Леніна, – розповідає Іван Васильович, – відразу ж пішли в бій – ненавчені, погано озброєні, необстріляні… Скільки ж їх тоді загинуло!.. Особливо багато життів забрала Недайвода. Та й на руднику загинуло чимало. Звідти нас перекинули на напрямок Девладове – Пичугине. Треба було взяти висоту Бабина Могила, на якій знаходився німецький укріплений пункт. Кілька наших атак були безрезультатними, тоді прислали туди штрафну роту, і вже штрафники взяли ту висоту. Там їх стільки полягло! Дуже мало їх, бідних, і лишилось. Як би ви цього всього не бачили й знали….

Там, поблизу Пичугиного, на початку лютого 1944 року Іван Васильович Бесараб сам отримав важке проникаюче поранення в голову. Коли 8 лютого прийшов до тями, снігу намело стільки, що з окопа не можна було вилізти. Та ще й мороз до 30 градусів. З передової везли пообморожуваних бійців. Забрали і його в польовий госпіталь у Терни, а звідти відправили до Дніпропетровська. В квітні повезли на лікування в Баку, а в червні 1944 року демобілізували по інвалідності і він повернувся в Ганнівку».

Недавні новобранці поверталися з фронту інвалідами. Село, пригнічене безперервним потоком похоронок і безнадійним голосінням матерів і вдів, радо зустрічало кожного свого фронтовика. В серпні 1944-го з 3-го Білоруського фронту прийшов інвалідом і Віктор Іванович Бабенко. В 1943-му разом з братом Федором розпочав він свій бойовий шлях у Смоленській області. Пройшов з боями до Вітебська, Орші, де під час наступу на ворожі бліндажі отримав важке поранення – снаряд розірвався прямо в ногах. Поранило праву ногу й вирвало п'яту лівої.

Більше п'яти місяців лікували його в госпіталях – в Пропойську, Рославлі, Калузі, Кірові і зрештою комісували. А брат – лейтенант Федір Іванович Бабенко пішов далі на Польщу. Останнього листа отримали від нього з-під Кенігсберга у лютому 1944-го. І більше ніяких вістей… Пропав безвісти.

Такі фронтові долі багатьох і багатьох ганнівчан, кинутих у вир війни, яка котилася все далі і далі від рідних домівок – на Захід.

Майже шість місяців тривали кровопролитні бої за визволення Кіровоградської області. 5 січня 1944 року війська 2-го Українського фронту вели наступальні бої на підступах до Кіровограда. На ранок 8 січня обласний центр було звільнено. 17 лютого 1944 року війська 37-ї і 46-ї армій, що входили до складу 3-го Українського фронту, відновили наступ на Криворізькому напрямі. Протягом 22 – 23 лютого Кривий Ріг був повністю очищений від нацистських окупантів. У березні 1944 року, звільнивши сотні населених пунктів Новгородківського, Бобринецького, Долинського та Устинівського районів, війська 3-го Українського фронту остаточно завершили вигнання німецьких окупантів і з Кіровоградщини. «Червона Армія повернулась, принісши на своїх прапорах волю і щастя, радість і життя», – писала з піднесенням щойно відновлена радянська газета Петрівського району «За більшовицькі колгоспи». Яким було це «радянське щастя», це вже тема іншої розмови.


Джерела:

1. Ершов И.Д. Военно-политический и стратегический обзор основных операций по освобождению Советской Украины. / Коммунистическая партия – организатор освобождения Советской Украины от фашистских захватчиков. - К., 1975. - С. 31, 32.

2. Гриневич Владислав. Военные мобилизации в Украине в 1943 – 1944 годах. // Зеркало недели. - 2005. - №34. - 3 сентября.

3. Книга памяти Украины: Кировоградская область. - Кировоград: Центрально-Украинское издательство, 1995. - Т. 5. - С. 831 - 852.

4. Шаповал Юрий. Как писать о войне? // Зеркало недели. - 2005. - №36. - 17 сентября.

5. // За більшовицькі колгоспи. - 1944. - №76. - 22 жовтня.

Володимир СТЕЦЮК, Фото з відкритих джерел

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ