Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Гетьманат та «чинник Берліна»

Україна — Німеччина: 100 років міждержавних взаємин
2 серпня, 2018 - 17:36

Взаємини України та Німеччини (а також їх союзників у Першій світовій війні, насамперед — Австро-Угорщини) — тема, що не залишає байдужими ні прихильників історії, ні шанувальників політики сьогодення. На міждержавному рівні їх започатковували сто років тому — з відомих переговорів у Брест-Литовську. Тоді представники Німеччини поставили перед своїми українськими візаві питання руба: вони прагнуть укласти мирну угоду з Українською Народною Республікою (далі — УНР), але ж не можна її підписати з автономною часткою незрозуміло якою майбутньої федерації. Таким чином рішуче підштовхнули керманичів Української Центральної Ради (далі — УЦР) до важкого для них слова — незалежність.

Справді, після того, як радянська Росія у грудні 1917 р. оголосила війну УНР та розгорнула бойові дії, наполягання на федеративній спілці зі стороною, що намагається тебе знищити, виглядало абсурдом. Коли постає питання — бути чи не бути, починається пошук союзників, які могли б допомогти на визначених умовах. При цьому дуже часто руйнуються усталені уявлення — ми самі були тому свідками в 2014 р. Тоді путінська Росія, намагаючись ліквідувати державу Україна, відштовхнула її від себе й сприяла здійсненню того, що називають геополітичним вибором.

Щось подібне спостерігалося і сто років тому: прихильники Антанти у зовнішній політиці та національно-територіальної автономії України у внутрішній карколомно переорієнтувалися на Центральні держави та незалежність відповідно. За розвалу фронту, стихійної демобілізації старої армії на тлі втоми від війни якогось іншого вибору у них не залишалося — попри розуміння кінцевого програшу Четверного союзу. Хіба що здатися на милість переможців, але ж про це не йшлося.

Брестський мир, укладений 9 лютого 1918 р., став договором за розрахунком. Обидві сторони не мали жодних ілюзій щодо намірів іншої та мотивів, які підштовхнули до переговорів. Але збіг інтересів виявився настільки очевидним, що німці та українці вирішили сховати куди подалі свої попередні уявлення один про одного, частково навіть їх переглянути. Показова реакція організатора переговорів у Бресті генерала Макса Гофмана (він добре володів російською мовою, що дуже сприяло його ключовій ролі в перемовинах). У своїх спогадах військовий відверто пише, що поява української делегації виявилася дуже вигідною, адже дозволяла тиснути на радянську сторону. Тож Гофман, який до цього мав приблизне уявлення про Україну, несподівано для самого себе свідомо зіграв на її користь.

КАЙЗЕР НІМЕЧЧИНИ ВІЛЬГЕЛЬМ ІІ ТА ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ПІД ЧАС МІЖДЕРЖАВНИХ ПЕРЕГОВОРІВ. 6 ВЕРЕСНЯ 1918 РОКУ

У міжнародній політиці (та й не лише) досягнуті домовленості мають підтверджуватися спроможністю сторін їх виконувати. А ціну військових можливостей своїх партнерів німці знали добре. Тому мрії українців на те, що країни Четверного союзу обмежаться надсиланням на територію УНР виключно українських військових частин, сформованих у складі їхніх армій (насамперед — в Австро-Угорській), та військовополонених, виглядали наївними. Чекати ніхто не збирався, тож в Україну вирушили регулярні німецькі та австро-угорські військові частини. За два місяці вони опанували її простори, очистивши їх від червоних, переважно російських загонів. Центральна Рада як могла пояснювала місцевому населенню, чому вчорашні вороги перетворилися на союзників та рятівників і чого вони прагнуть.

Останні ж зіткнулися з серйозними проблемами. Німці в 1918 р. не були обтяжені ідеологемами. З огляду на власні внутрішні політичні розклади вони нормально сприймали ліві течії, хоча правлячі кола до них не належали і, як правило, не симпатизували їм. Принаймні забобонів щодо домовленостей із соціалістичною Українською Центральною Радою у них не було — аби та більш-менш ефективно керувала країною та виконувала свої зобов’язання. Якраз цього вона й не робила. Тож німці почали перебирати на себе контроль над складами споряджень, озброєнь, продовольства та охорону залізниці, бо без цього їхнє пересування та облаштування на теренах України було неможливим. Зрозуміло, що уряду УНР це не подобалося, але за тогочасного стану адміністрації на місцях (її колапсу) вдіяти він нічого не міг. У відповідь дуже швидко пролунав розпачливий вираз начальника штабу групи армій «Київ» генерала Карла Едуарда Вільгельма Гренера: «А де держава?»  

Генерал Вільгельм Гренер — одна з ключових постатей українсько-німецьких взаємин у 1918 р. 24 квітня саме Гренер провів нараду за участю німецького посла Альфонса фон Мумма, австро-угорського Йогана Форгача, військових аташе, на якій доля УЦР була вирішена. Тоді ж він зустрівся з Павлом Скоропадським та погодив умови майбутньої співпраці. Ґрунтувалися вони на визнанні попередніх зобов’язань Центральної Ради, а також містили кілька нових зобов’язань: на час перебування союзних армій не створювати власної; дозволити правочинність німецьких та австро-угорських військово-польових судів — у разі здійснення злочинів проти відповідних армій; з державних органів усунути неблагонадійні елементи; скасувати всі розпорядження, що гальмують торгівлю продовольством; відновити приватну власність на землю, зберегти великі земельні господарства; фінансові питання регулювати на основі взаємного порозуміння; робітниче питання вирішувати на основі робітничого законодавства.

Напередодні, 23 квітня, представники Ради Народних Міністрів УНР підписали торговельний договір, де докладно розписувалися спільні економічні зобов’язання. З точки зору раціональних німців їхні дивні партнери більше нічого зробити вже не могли — і не тому, що не хотіли, а тому, що виявилися неспроможними. Інформація про зустрічі стала відома і прихильникам тоді все ще чинної української влади. Вони спробували переконати генерала переглянути своє рішення. Кожного разу відповідь була короткою: «Запізно» (Zu spat!).

При цьому німецьке керівництво відкинуло пропозиції про ліквідацію української державності як такої та поділ території на зони впливу. Не з альтруїстичних міркувань, звісно, а тому, що не могло собі дозволити такого кроку — організаційні та іміджеві наслідки загрожували катастрофою, щонайменше — явно не сприяли досягненню поставленої мети. Тож було обрано інший варіант — підтримку держави-сателіта Німеччини з дещо обмеженим суверенітетом та елементами зовнішнього управління.

Досить довго німецьке військове командування не дозволяло створення ключової структури — армії Української держави. Причина — недовіра до  українських збройних формувань. Панування лівих настроїв серед громадян України було очевидним. Отже, що вони робитимуть, коли будуть з’єднані у військові частини, оснащені, озброєні, навчені? Чи не стануть новою проблемою для німців? Бажання ризикувати не простежувалося, тож німецький штаб волів за краще оперувати власними частинами (450 тис., хоча це число, швидче за все, завищено, воно не ґрунтується на розрахунках). Гетьман неодноразово питав про утворення армії, навіть сам намагався діяти, але відповідь зводилася до такої тези: «Навіщо це Вам? Є німецькі частини, які цілком здатні дати раду. А у Вас багато турбот про наведення внутрішнього ладу». Іншими словами — вистачить із Вас державного апарату та поліційної державної варти.

Фактично, в Українській державі існували дві паралельні владні структури — в Києві гетьман мав погоджувати свої принципові дії з послом фон Муммом та генералом Гренером, німецькою та австрійською військовими адміністраціями в цілому. На місцях існувала офіційна гетьманська адміністрація, яка діяла через губернських та повітових старост, їхній управлінський апарат, державну варту, та водночас працювало німецьке командування. Попри формальне зобов’язання не втручатися у внутрішні справи реальність виглядала інакше. Щоправда, німці не поривалися виконувати поліційні функції, але так траплялося доволі часто — до придушення повстань включно. Закриття газет, цензура, заборона мітингів, розпуск профспілок, органів місцевого самоврядування (демократично обраних земств та міських дум) — то все звичайна практика 1918 р.

Певною мірою ситуацію пом’якшували порозуміння та хороші особисті взаємини, що склалися між Скоропадським та Гренером. На еміграції гетьман писав: «Особисто в нас склалися добрі відносини. Я ніколи не бачив у ньому бажання чого-небудь вирвати, що, на жаль, широко практикувалося його підлеглими, які кожен крок, кожен документ інтерпретували на користь Німеччини, а коли цього всього не виходило, то вони не соромилися сказати те, що сила може дати і право. Цього в Грьонері зовсім не було. Тому, коли я йому вказував во всіх надзвичайних випадках на те, що так не можна, він приймав у себе заходи з припинення цих неподобств. У питаннях політичних та національних він розділяв мою думку, що створити державу з тими силами українців, які були в нас, зовсім неможливо. Він прекрасно розбирався во всіх каверзах австрійців и відбивав негайно їх удари. Взагалі, коли б не було Грьонера, особливо в перший час, мені було б значно складніше. Я бачив, що маю справу хоч і з начальником штаба армії, яка, звісно, не прийшла сюди заради наших прекрасних очей, однак в будь-якому випадку з людиною досить порядною, доброзичливою, широких політичних поглядів, безумовно чесною настільки, що він не соромився при мені неодноразово критикувати німецьку політику за їх загравання з більшовиками, і коли я йому говорив, що це принизливо для такої країни, як Німеччина, що це не доведе Німеччину до добра, він прямо і відверто відповідав у тому ж дусі, вказуючи, що він неодноразово писав про це в Берлін. При цьому він казав: «Що з ними поробиш? Вони там не бачать».

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Володимир БОЙКО, Чернігів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments