Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Хвороба бездержавності

Суб’єктивні нотатки
30 вересня, 2000 - 00:00


У червні 1931 р. від важкої хвороби легенів повільно вмирав у австрійському санаторії Віннервальд ще не старий чоловік. Його прізвище – В’ячеслав Липинський — було в ті роки заборонено навіть згадувати на тій землі, яку він, поляк за походженням, вважав за свою рідну – на землі України. А якщо згадували, то неодмінно з довічним, як здавалося, тавром: «буржуазний націоналіст», «ворог народу», «контрреволюціонер». Але зараз уже очевидно, що в особі Липинського ми маємо, можливо, найвидатнішого українського історика, соціолога та політичного теоретика ХХ ст.

Ця постать є неймовірно суперечливою, пристрасна любов до України спонукала його говорити і писати гірку правду про свій народ, при цьому далеко не з усіма твердженнями мислителя можна погодитися. Твори Липинського — не цитатник Мао Цзе-Дуна, не збірка готових рецептів розбудови України. Вони вражають іншим: пророчим даром автора, який зумів 75 років тому побачити найглибші коріння наших політико-духовних проблем та спробував окреслити шляхи їх розв’язання. Про це можна (і треба!) сперечатися, але насамперед необхідно більше видавати Липинського та читати його. Зараз ми, не торкаючись, за браком місця, перипетій життєвого шляху історика, спробуємо подивитися сучасним поглядом лише на одну проблему, яка все життя хвилювала його: чи здатний український народ до державотворення і за яких умов ця здатність може реалізуватися якнайповніше?

Головний твір Липинського — це, мабуть, «Листи до братів-хліборобів» (1919–1926 р.р.), квінтесенція його політичних, історичних та філософських поглядів. Ця книга присвячена питанням побудови майбутньої незалежної держави в Україні з точки зору організації українського суспільства. При цьому Липинський розглядає державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток (додам від себе: коли вже ми, майже вступивши у ХХI століття, прислухаємося до Липинського, та, незважаючи на заклинання лівих на кшталт: «Держава — все, людина — ніщо» або заклинання правих на кшталт: «Геть державу з економіки! Що менше держави — то краще!», збагнемо: демократична держава — величезне досягнення цивілізації, безсмертне відкриття, подібне до створення колеса, винаходу вогню або грошей, хоч тут є і принципові відмінності: держава історично зростала часто підсвідомо). Але вчитаймося уважніше в один із ключових, на мою думку, розділів «Листів до братів-хліборобів», а саме: «Нації поневолені та нації недержавні».

Різниця між націями поневоленими та недержавними, вказує Липинський, на перший погляд може видатися незначною, такою, що зводиться до дрібних нюансів, але насправді ця різниця є дуже суттєвою. Поневолені нації, за Липинським, увесь час тисне якась зовнішня жорстока сила, що підкоряє їх собі, але (ось що важливо) внутрішній дух нації прагне звільнення, нація сприймає чужоземний гніт як щось неприродне та образливе для себе.

Навпаки, вказує публіцист, «на територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства» (але, зауважимо, далеко не всім народом; чи не нагадує це Вам, читачу, як і Липинському, основний мотив української історії?). Ось чому автор «Листів до братів-хліборобів» зараховував українців не до поневолених, а до бездержавних націй, які сприймають своє становище як нормальне, бо вважають ту зовнішню силу, що керує ними, своєю рідною (оскільки частина українців відчувають себе не окремою нацією, а частиною певної великої єдності — «руського» або «славянского» народу).

Що ж треба робити українцям, за Липинським? По-перше, пише він, «...все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіма мешканцями України, будує Україну, а руйнує все, що їх роз’єднує». Ось чому, на думку нашого мислителя, абсолютно неприйнятними є як український націоналізм (бо він підриває єдність багатонаціонального суспільства), так і будь-який інтернаціоналізм (бо слід будувати національну державу, але спираючись не на етнічну, а на політичну націю). Недержавність же нації, за Липинським — це просто її рабство і тому має бути конче подолано (замислимось у зв’язку з цим: а може, існує співвідношення між бездержавністю та тим «національним нарцисизмом» частини українства, про який писав М.С. Грушевський: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до втрати всякої об’єктивності». Бо закоханість в себе має часто і зворотній бік: пасивність, внутрішнє роздвоєння, нерозуміння цінності свободи).

Позитивний шлях розвитку України Липинський бачив у «класократії» (тобто конструктивному співробітництві всіх класів при особливій ролі аристократії та «середнього класу» — «українських хліборобів»). Негативно він ставився до «охлократії» (тобто анархічної влади розлюченого натовпу). Політично він був консерватором-монархістом, прихильником гетьманату Павла Скоропадського (щоправда, останні 2 роки життя віддалився від нього). Але, на нашу думку, найцікавішими є не актуально-політичні висловлювання Липинського, часто спірні, а його бачення майбутнього України.

Від «хвороби бездержавності», вважав Липинський, нас врятує «органічне об’єднання людей», причому за класовими, а не за партійними ознаками, бо партії – це своєкорисливе зло. Автор пише: «Ставити українцям, як приклад до наслідування, політичні методи націй поневолених, але державних, як наприклад, поляки, чехи, італійці, значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліковування з нашої недуги... Наприклад, хто каже, що нас, як чехів або поляків, може визволити якась «Антанта» (тобто, у сучасному розумінні, Захід. — І.С. ), той готує руїну Україні». Думка зараз не дуже, м’яко кажучи, популярна; але подумаймо: може, і тут є зернятко істини?

Липинський ненавидів самозаспокоєність, він був людиною проникливою та совісливою. Він щоразу запитував себе: як це можна бути українським патріотом і водночас мріяти про «втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків»? Його дуже лякала можливість того, що «по упадку більшовицької чи польської влади на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми».

Ті з сучасників, хто розумів масштаби постаті Липинського, називали його «українським Максом Вебером». Співвітчизники Вебера, німці, врешті дослухалися до його думок; ми знаємо, що вони забезпечили своїй країні не ідеальне, але цілком гідне життя. Чи не тому, зокрема, в нашій державі ми маємо таку системну кризу, що «свого» Макса Вебера вчасно не почули?

Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments