Зрушити націю мусить її ж еліта.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН

«Легендарный Севастополь»-2

Правда проти міфів
18 грудня, 2020 - 10:43
РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ НА ЗБІРНОМУ ПУНКТІ ПІД СЕВАСТОПОЛЕМ, ЧЕРВЕНЬ 1942 Р.
СЕРГІЙ ГРОМЕНКО

Закінчення. Початок читайте «День», №235-236

Зокрема, вранці 30 червня 1942 р. адмірал Октябрський надіслав у ставку таку телеграму (цитую): «Прошу вас дозволити мені вночі з 30.6 на 1.7.1942 року вивезти літаками «Дуглас» 200-250 відповідальних працівників, командирів на Кавказ, а також, якщо вдасться, самому покинути Севастополь». Відповідно, вночі 1 липня 13 літаків на херсонеському аеродромі взяли на борт нечисленних щасливчиків ыз посадковими талонами. Хоча Октябрський перевдягнувся у зношений цивільний піджак і непоказну кепку, його впізнали. Присутні біля літаків бійці почали перемовлятися, хтось спробував затримати літак автоматною чергою. Потім стріляли вже по літаку, що був у повітрі.

Один з учасників тієї посадки згадував: «Організувати нормальну евакуацію було неможливо. Хто сильніший, той і потрапляв у літак. На третій літак дійшла й моя черга, але коли я спробував у нього влізти, один з посадкової команди вдарив мене чоботом у голову так, що я знепритомнів. Брали переважно моряків, а в мене була сухопутна форма».

Для евакуації армійського командування підготували підводні човни. Посадка почалася в той самий час — уночі 1 липня — на пристані в районі 35-ї батареї. Командирів буксиром переправляли в море й там саджали у підводні човни. Ті, хто залишався, ремствували та стріляли в евакуйованих. Ось спогади одного з учасників тієї посадки: «Нас мали посадити в підводний човен. Я йшов попереду Петрова. У цей час хтось із натовпу почав гучно лаятись: «Ви, такі-сякі, нас кидаєте, а самі тікаєте». І тут дав чергу з автомата по командувачу генералу Петрову. Але оскільки я був попереду нього, то вся черга поцілила в мене. Я впав».

Деякі командири рятувалися на штабних катерах. Про вивезення поранених і мова не йшла. Загалом усіма правдами й неправдами місто перед падінням залишили 1228 осіб, абсолютна більшість з яких були командири та партійні працівники.

А що ж із солдатами й матросами? Про них — за одвічною радянською традицією — не турбувалися. Хоча маршал Будьонний і обіцяв 1 липня скерувати всі наявні плавзасоби для евакуації поранених бійців і начскладу, кораблі так і не прибули. Віддати ж наказ солдатам і матросам припинити вже марний опір теж ніхто не наважився. У результаті загинуло кілька десятків тисяч людей, які — за умови наявності наказу — мали б шанс вижити.

Загалом через відсутність широкомасштабної рятівної операції від 80 до 95 тисяч радянських солдатів і матросів потрапили в німецький полон. Цю ганьбу годі змити й сьогодні.

Радянські військовополонені на збірному пункті під Севастополем, червень 1942 р.

З. П.: Сергію Вікторовичу, але ж вивезти таку кількість людей було доволі складно...

С. В.: Це не зовсім так. Ось контраргументи.

Коли 1920 р. Червона армія вдерлася в Крим, генерал Врангель вивів у море все, що могло плавати, і врятував від більшовицького терору майже 150 тисяч осіб, утративши лише один корабель.

Інший приклад. Коли 1940 р. біля Дюнкерка Вермахт оточив британський експедиційний корпус, Англія спрямувала на підмогу всі наявні кораблі військово-морського й торгового флотів, навіть круїзні яхти. Вдалося врятувати майже 340 тисяч людей, хоча 60 суден було втрачено.

Нарешті, 1944 р., коли Радянська армія взяла Севастополь, Вермахт не покинув там свій гарнізон. Із того самого узбережжя, на якому два роки тому кинули напризволяще радянських солдатів і матросів, німецькі катери й підводні човни до 12 травня вивезли всіх, хто ще залишався в строю. А це майже 65 тисяч солдатів, 9 тисяч поранених, 11 тисяч цивільних і 4 тисячі військовополонених. Усіх їх із міста вдалося вивезти. Під час евакуації на 60 суднах, потоплених червоною авіацією, загинуло 10 тисяч людей.

Загалом, у СРСР в повоєнний час справжню історію подій у Севастополі в 1941—1942 р. старанно замовчували і фальсифікували, натомість радянських громадян годували ударними дозами пропаганди та вигаданими подвигами.

Отже, підсумовуючи відповідь на ваше запитання про славу оборонців Севастополя, оцінювати ті події треба по-іншому. У час Кримської війни рядовий склад російської армії справді виявив приклади неабиякої відваги та героїзму, чого не можна сказати про керівні кола Російської імперії, які були безпосередньо причетні до ведення цієї війни. Що стосується Другої світової, то оцінити як «славу» ганебну втечу командування севастопольського угрупування військ не можна аж ніяк. А рядовий склад у своїй більшості проявити відвагу та героїзм у той час просто не міг, оскільки був позбавлений командного складу, що й призвело до його потрапляння в німецький полон. Сказане не виключає фактів відваги та героїзму окремих солдатів і матросів, які, безсумнівно, були (маю на увазі тих військовиків, які не потрапили в полон).

З. П.: Гаразд, зі славою зрозуміло. Але тоді, Сергію Вікторовичу, уточнююче запитання: чи доречно вести мову про Севастополь як про місто винятково «російської» слави? Адже і Російська імперія, і Радянський Союз офіційно, так би мовити, за визначенням, були багатонаціональними державами.

С. В.: Будь-якій раціональній, шовіністично незаангажованій людині зрозуміло, що недоречно. Якщо говорити лише про Кримську війну, то військова слава Севастополя належить представникам усіх народів, які брали участь у його захисті.


МАТРОСИ І ПІХОТИНЦІ — ЗАХИСНИКИ СЕВАСТОПОЛЯ: АФАНАСІЙ ЄЛИСЄЄВ, АКСЄНІЙ РИБАКОВ, ПЕТРО КІШКА, ІВАН ДИМЧЕНКО, ФЕДІР ЗАЇКА (ЛІТОГРАФІЯ В. ТІММА, 1855 Р.)

З цього приводу директор Українського наукового інституту Гарвардського університету професор С. Плохій сказав так: «Дореволюційний Севастопольський міф високо оцінив героїзм російських людей, які, відповідно до офіційної позиції, були поділені на три гілки: великоросів, малоросів і білорусів, — які становили ядро російської імператорської армії. Ця концепція тричленного російського народу не пережила подій революції 1917 року. Нова більшовицька влада була змушена визнати існування трьох окремих народів: росіян, українців і білорусів. Післяреволюційний міф (!— С. Г.) усе ще був зосереджений на героїзмі російського народу, який тепер розуміли як подвиг не трискладової нації, а самих лише великоросів».

Поясню сказане на прикладі українців. У середині XIX ст. їхня частка в складі населення імперії перевищувала 17% (без урахування чорноморських козаків). Але оскільки в тогочасній Росії не призивали на службу цілі народи Кавказу й Середньої Азії, то сукупна частка східних слов’ян в армії (86%) була більшою за їхню сумарну частку серед населення — 67%. Тому нескладна пропорція показує, що в російській армії часу Кримської війни солдатів-українців було майже 22%, і це тільки в піхоті! З 1853 р. рекрутів для Чорноморського флоту набирали переважно з населення Таврійської, Херсонської та Катеринославської губерній, тож до моменту облоги Севастополя щонайменше третина матросів були українцями. Українці та уродженці України становили більшість і в Чорноморському козацькому війську. Так само половину всіх регулярних кавалерійських полків російської армії комплектували з українських земель. Тому буде правильним твердити, що загалом від 25% до 40% захисників Севастополя в 1854 — 1855 р. були або українцями, або уродженцями України.

Ось аргументи на підтвердження представлених даних: на найвідомішій літографії часів Кримської війни, присвяченій нижнім чинам російської армії, троє з п’яти (Кішка, Димченко, Заїка) — українці. Серед чорноморських козаків українців було ще більше.

Між іншим, цікава деталь стосовно легендарного захисника Севастополя Петра Кішки. Він — вінничанин 1828 р. н. У російську армію потрапив не тому, що був таким собі ура-патріотом Російської імперії, а — за наявними даними — тому, що власник земель, де жив П. Кішка, запідозрив його в зв’язках з учасниками селянського повстання на Поділлі та, щоб позбутися, віддав у рекрути.

Матроси і піхотинці — захисники Севастополя: Афанасій Єлисєєв, Аксєній Рибаков, Петро Кішка, Іван Димченко, Федір Заїка (літографія В. Тімма, 1855 р.)

Чорноморські пластуни — захисники Севастополя: Сидір Білобров, Дмитро Горленко, Венедикт Головинський, Даниленко, Макар Шульга, Андрій Гиденко, Іван Дем’яненко, Лука Грєщов (літографія В. Тімма, 1855 р.)

З. П.: І останнє запитання: чи стосовно Другої світової війни доречно вести мову про Севастополь як про місто так само лише «російської» слави?

С. В.: Схожа ситуація до тієї, що була під час Кримської війни в середині ХІХ ст., спостерігалась і в 1941—1942 рр. (маю на увазі відсоток українців та уродженців України в складі радянської армії; орієнтовно це від 25% до 40%).

Більш точні дані відомі за1944 р.: українців у піхоті налічувалося 22,27% за їх частки серед населення СРСР у 16,56%. Очевидно, що на початку війни (до окупації України) українців та уродженців України у військових частинах, що дислокувалися на півдні СРСР, зокрема в причорноморських регіонах, було більше цих 22,27%. Отже, тільки половина захисників Севастополя і в 1854—1855 р., і в 1941—1942 р. була росіянами, а щонайменше кожен четвертий (а то і третій) був родом з України. Решту становили інші національності .

Отаке воно, місто начебто «русской» слави!

Насправді ж ця слава належить далеко не тільки росіянам, а й українцям, а також іншим народам і національностям, що населяли в ті часи Російську імперію та СРСР. Але шовіністична політика російської держави вважає за краще ні раніше, ні тепер інших народів та національностей, які воювали в Криму, не помічати, так, начебто їх зовсім не було, не існувало, а існували лише тільки росіяни. Пригадуєте гасло сучасних ура-патріотів: «Всё будет Россия»? Ось воно — в інтерпретації сучасної державної політики, наяву!

Тому ми — громадяни сучасної України — повинні ставити історичні «акценти» так, як це було насправді, в дійсності, а саме: воєнні події навколо Севастополя — це і наші спільні перемоги, і наші спільні поразки з усіма народами й національностями колишньої Російської імперії та колишнього СРСР. Воєнні події навколо Севастополя — це і наша спільна слава, а іноді — й наша спільна ганьба.

Сьогодні ж міф про Севастополь як місто «російської слави» — це головний аргумент керівництва РФ для легітимізації окупації українського Криму, призначений для «внутрішнього» використання громадянами Росії.

Інтерв’ю підготував Зіновій ПАРТИКО, Львів
Газета: 
Рубрика: