Напередодні. Який світовий устрій зруйнувала глобальна війна

Досі в більшості підручників історії відчутна радянська парадигма Першої світової війни: мовляв, накопичилися суперечності між імперіалістам. Існували серйозні економічні проблеми. Внутрішні кризи і наростання революційної ситуації слід було знівелювати. Правлячі династії виродилися і нездатні були оцінити потреби нового часу, а буржуазні кола прагнули лише вигоди за будь-яку ціну. Отож і розпочалася війна.

А між тим усе було значно складніше.

♦ Хай як парадоксально це звучить, а Перша світова війна спалахнула до певної міри випадково. Адже існували реальні можливості не допустити її, домовитися про розв’язання чинних суперечностей, тим більше, що на той час переважна більшість провідних держав світу була монархіями, де королі та імператори — навіть за парламентського устрою — відігравали зовсім не допоміжну роль і могли використати «особливі» (а часто — й родинні) відносини між собою для вирішення проблем. А одночасно бурхливо розвивалася політична демократія, фактом стало не тільки гасло загального виборчого права, а й реальне проголошення його в ряді держав (Німеччині, Італії, Норвегії, Франції, Швеції, Великобританії, Австралії, Бельгії, Австрії, Данії). І хоча реально цим правом користувалася приблизно чверть населення (адже потрібен ще «смак» до політики, щоб займатися нею), але в цьому плані ситуація змінилася принципово, і не лише чоловіча частина пролетарів та всіх найманих працівників усе більше вдавалася до виборчих інструментів, а й жіноцтво, яке виборювало собі це право в одній країні за іншою. У цій боротьбі виникала солідарність між жінками різних суспільних класів, які раніше були відділені невидимими, але реальними бар’єрами. Крім того, жінки все більше освоювали недавно ще суто «чоловічі» заняття, ставали дипломованими лікарями, викладачами вишів, науковцями, журналістами.

А чи лежала тяжка війна у сфері інтересів маси громадянства, яка тільки-но почала здобувати смак до політики і крок за кроком позбавлялася застарілих станових бар’єрів у суспільному житті? Ясна річ, що ні. Західна і Центральна Європа не знала війни з 1870 року, тобто вже два покоління виросло за мирних умов — уперше в історії Старого Світу. І навіть недавно популярні колоніальні кампанії (у яких зазвичай брала участь незначна частина армій колоніальних держав) після англо-бурської та американсько-іспанської воєн почали втрачати свій колишній блиск і привабливість. А дві поспіль балканські війни на європейській периферії разом із безумовним позитивом — становленням національних держав на етнічних землях відповідних народів — продемонстрували й інше, суто негативне явище: прагнення новопосталих держав до територіального перерозподілу з тим, щоб включити у свій склад іноетнічні землі, себто стати такими собі міні-імперіями. Інакше кажучи, ці війни сприймалися європейською спільнотою вельми критично.

♦ Що стосується економіки, то тут відбувалися ще більш революційні речі. Наприкінці ХІХ століття почалося достатньо впевнене і стабільне зростання всього світового ринку. З’явилися принципово нові види продукції, попит на які помітно збільшувався щороку і які революціонізували й побут, і промислове виробництво: електротовари, засоби дистанційного зв’язку, хімічні барвники, бензин і гас, двигуни внутрішнього згоряння та відповідні транспортні засоби. Було відкрито багаті поклади дорогоцінних металів (найбільші — в Південній Африці), що позитивно вплинуло на розвиток системи кредиту. Розширення колоніальних володінь європейських держав втягнуло десятки мільйонів жителів Азії та Африки у сферу міжнародного ринку й прискорило розвиток патріархальних суспільств. Якісно змінився морський флот: 1893 року тоннаж парових кораблів перевищив тоннаж вітрильників. Мережа залізниць поширилася не тільки на Західну Європу та США, а й на Східну Європу та частково — Азію. Поїздом можна було проїхати від Лісабона до Владивостока і Пекіна. Зростала роль банківського капіталу, який залучав до міжнародного кредитування не лише гроші багатої частини населення, а й незначні капітали мільйонів представників середнього класу та частини кваліфікованих робітників. Російські трансконтинентальні залізниці, південноафриканські золоті та алмазні копальні, австралійське вівчарство, індійські текстильні фабрики, бразильські та малайські каучукові плантації, канадське рільництво, американське машинобудування — все це були галузі світового ринку, які вимагали постійного припливу міжнародних інвестицій і продукція яких йшла в усі більш-менш розвинені країни. Виникли впливові міжнародні організації: Міжнародний телеграфний союз (1865), Міжнародна метеорологічна асоціація (1873), Всесвітній поштовий союз (1875), Європейська митна рада (1890), Міжнародна електротехнічна комісія (1906) тощо. 1883 року було підписано Паризьку конвенцію з охорони авторських прав. Знаний економіст Джон Мейнард Кейнс 1919 року з ностальгією зазначав: «Який чудовий період в економічному розвитку людства скінчився у серпні 1914 року! Житель Лондона міг замовляти телефоном, попиваючи чай у ліжку, товари з усього світу в такій кількості, якої він бажав, причому певний, що завтра вранці їх надішлють йому прямо до дверей; у той самий момент і тим самим способом він міг вкласти свої кошти в підприємства в будь-якій частині земної кулі і спокійно одержати на них дивіденди та вигоди; він міг подвоїти безпеку своїх статків разом із мешканцями будь-якого великого міста на будь-якому континенті. Він міг убезпечити їх негайно, якщо бажав цього, дешевим і простим способом переказу в будь-яку країну без наявності паспорта чи інших формальностей».

♦ Власне, в розвинених країнах такі комунікації виникли ще до поширення телефону: згадайте оповідання про Шерлока Холмса, головний герой яких нерідко посилає телеграми в будь-яку точку Британії й одержує відповіді впродовж кількох годин. А до поширення автомобілів можна було найняти приватний потяг, який швидко доправив би вас у будь-який населений пункт Британських островів, сполучений із мережею залізниць.

А на додачу швидкими темпами розвивалася соціальна сфера. Якщо до кінця ХІХ століття пенсії робітникам похилого віку виглядали як утопічні проекти всюди, крім Німеччини, то потім Велика Британія, скандинавські країни та ряд інших держав упровадили їх; набирали силу профспілки (в Британії на них і на нову партію лейбористів спиралися ліберали в боротьбі зі своїми традиційними противниками — консерваторами); заснований 1889 року Другий Інтернаціонал з численними дочірніми — жіночими, молодіжними, спортивними тощо — соціалістичними організаціями став чи не найбільш впливовою міжнародною силою Європи; нарешті, вперше в історії держави почали підписувати між собою угоди, які стосувалися взаємного захисту прав робітників (так, 1904 року Франція та Італія уклали угоду про гарантію рівних умов праці та соціальний захист місцевих та іноземних робітників у прикордонних районах). А 1910 року соціалістки-феміністки встановили своє міжнародне свято — День боротьби за права гноблених та експлуатованих трудящих жінок, нині відомий як Восьме березня.

♦ Не могли не відбитися соціально-економічні та політичні зміни й на побуті. Власне, єдина, цілісна Європа стала фактом уже на початку ХХ століття (хоча ідея Сполучених Штатів Європи стала популярною раніше — приблизно 150 років тому). Спільні культурні цінності, основою для яких була класична антична культура та християнство; схожа система середньої та вищої освіти; космополітична наукова спільнота; знання класичних та іноземних мов як «перепустка» до суспільної еліти; вільне переміщення кваліфікованої робочої сили країнами Старого Світу; взаємопереплетеність національних економік; зрештою, кровна спорідненість традиційних знатних родів (а вони були впливовими навіть у республіках) — усе це витворювало такий рівень реальної інтегрованості Європи, який відновився тільки на наших очах, і то завдяки візовому режиму в дещо менших географічно-політичних обширах.

♦ Цікаві деталі: під час першої російської революції більшовик-українець Григорій Петровський на рік змушений був виїхати до Німеччини, тікаючи від поліцейських переслідувань, і там працював на одному із заводів Руру за своїм фахом — робітника-металіста. Нічого екстраординарного в цьому не було, крім нелегального переходу російського кордону: звичайні робітники вільно їхали на заробіток за межі своєї держави, як-от молодий каменяр, також радикальний соціаліст і профспілковий діяч Беніто Муссоліні...

При цьому аж до кінця ХІХ століття європейці (крім аристократії, що знічев’я мандрувала зі столиці в столиці чи показувала себе «на водах») за кордон зазвичай їхали в пошуках роботи чи по службі (ще хіба що в політичну еміграцію). Найчастіше полишали свій дім сезонні робітники, комівояжери, ремісники, торговці й, звісно, моряки. На початку ХХ століття ситуація докорінно змінилася. За кордон стали масово виїздити не лише в невідкладних справах, а й для продовження освіти та на відпочинок. Цьому сприяв розвиток залізничного сполучення та формування сфери послуг, доступної для представників середнього класу. З’явилися й перші організовані групи туристів — до цього, схоже, нікому не спадало на думку, що людям різних фахів, суспільних станів і статей можна раптом гуртуватися задля поїздки в якусь країну, щоб ознайомитися з її старожитностями та краєвидами. А заробити кошти була змога. Леся Українка в одному з листів до родичів зазначала: оце написала велику науково-популярну статтю для петербурзького журналу, тож можу кілька місяців не думати про гроші. А це «не думати» тоді включало, між іншим, і подорожі (причому не по-жебрацькому) до Німеччини, Італії чи до Єгипту.

Принагідно: не випадково в ті часи так добре платили за науково-популярні книжки та статті. Інженер, науковець, технік — ці професії ставали масовими і вельми популярними. Учений-дослідник став одним із головних героїв новітнього часу. Бізнесмени охоче фінансували наукові лабораторії, журнали і газети часто друкували статті та інтерв’ю, присвячені відкриттям і винаходам, з’явилася престижна Нобелівська премія. Творці автомобілів та аеропланів, швидкісних пароплавів і паротягів, телефонного та радіозв’язку в масовій свідомості були кимось на кшталт сучасних поп-ідолів. Одне за одним проходили змагання нових засобів пересування в небі, на землі та на морі, які привертали увагу найширших кіл громадськості. Новонароджений сінематограф за якісь два десятиліття з екзотичного технічного дива став справжнім мистецтвом, на черзі була передача музики за допомогою дротів і радіохвилями...

І якраз 1914 року, будучи 17-річним учнем Полтавської міської гімназії, Юрій Кондратюк (який тоді звався Олександр Шаргей) розпочав роботу «з визначення основних положень ракетного польоту». Рукопис із 104 сторінок учнівських зошитів був насичений принципово новими ідеями й сміливими науково-технічними рішеннями щодо теорії космічних польотів...

♦ Нарешті, в другій половині ХІХ і на початку ХХ століття було підписано ряд міжнародних конвенцій щодо правил ведення війни та запобігання її жорстокостям. Зокрема було заборонено метання бомб із повітряних куль та інших літаючих об’єктів, використання снарядів з отруйними газами та розривних куль; чітко було зафіксовано  права військовополонених; взяття ж заручників із числа цивільного населення оголошено воєнним злочином. З’явився міжнародний Червоний Хрест. А 1902 року було створено Міжнародний суд, до юрисдикції якого входили міждержавні конфлікти.

Звісна річ, не випадає ідеалізувати період напередодні 1910-х років, проте, мабуть, не випадковою є парадоксальна думка, висловлена сучасним київським  філософом Михайлом Булатовим: час ноосфери, тобто сфери розуму, в людства вже позаду, це доба кінця ХІХ — початку ХХ століть.

Але водночас із цим сто років тому на обріях світової цивілізації достатньо чітко вималювався ряд серйозних проблем, які пізніше народили бурю. Власне, не одну, а кілька підряд, бо і Перша, і Друга світові війни, і переможна хода тоталітарних режимів за певного історичного періоду, і балансування людства на межі Третьої світової війни, — все це значною мірою мало спільні підстави та спільні причини; деякі з цих засадничих проблем не лише не розв’язані, а й недостатньо осмислені й зараз, хоча, звісно, світові сюжети наразі істотно змінилися. Отож про що йдеться?

♦ По-перше, про колоніальне питання. Майже вся Африка, Океанія, більша частина Азії (якщо враховувати російські колонії), ряд територій Америки і, нарешті, частина Європи перебували в стані колоніальної залежності — прямої, неявної чи опосередкованої. Тут не місце для аналізу всього комплексу аргументів на користь «місії білої людини» в малорозвинених країнах (власне, в багатьох випадках і про країни говорити не випадає: йшлося про території, жителі яких перебували на родоплемінному рівні розвитку), так само, як і не меншого числа аргументів на користь ідеї «визволення націй» (на більшості колоніальних територій про нації тоді не йшлося; і досі у низці країн Африки вони ще не сформовані). Проте зафіксуємо факт: як національно-визвольні рухи в ряді колоній та залежних країн, так і прагнення імперських держав до переділу колоній були незаперечними фактами, що об’єктивно підривали чинний стан справ.

♦ По-друге, про таку складову колоніального питання, як питання т. зв. колоній європейського типу. Класичною такою країною вважалася Ірландія. Для таких країн характерними були територіальна та культурна близькість до метрополії, включення її населення практично на рівних — у разі відмови від прагнення до політичної та культурної самостійності — до державного апарату, війська та культурницької еліти. О’Браєн, О’Коннор, Кеннеді, О’Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Кларк, Мерфі, Фітцджеральд, Кейсі, Коннелі, Келлі, Керолл, Макгоуен тощо — такі прізвища масово зустрічаються в британській історії в ті часи, коли Ірландія перебувала під владою Лондона. Нерідко носії цих прізвищ обіймають значні посади. Причому якщо йдеться про військових чи медиків Британської імперії, то вони з честю виконували свій обов’язок у найтяжчих умовах, і ніхто їх сьогодні за це не звинувачує в рідній країні; але, з другого боку, нікому не спаде на думку зневажати борців за незалежність, які, траплялося, співпрацювали чи то з революційною Францією, чи то з кайзерівською Німеччиною. А на додачу — класики англійської та світової літератури, а водночас — і визначні ірландці: Оскар Вайльд, Олівер Голдсміт, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Вільям Йетс, Ричард Шеридан, Семуель Бекет... Одне слово, ірландці начебто непогано почувалися в складі Великої Британії, якщо мати на увазі матеріальні та кар’єрні вигоди. Та все ж колоніальний статус був колоніальним статусом. І всі колонії європейського типу на початку ХХ століття більш чи менш інтенсивно вели боротьбу за свою автономію чи унезалежнення; йдеться про об’єктивну потребу і закономірність, бо єдина Європа стала б справді стійкою лише як Європа національних держав.

♦ По-третє, йдеться про ідеологію та стилістику «першої глобалізації», яка розпочалася наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Вважалося, що імперії є адекватними формами реалізації такої глобалізації; з другого боку, адепти новопосталих потужних лівих сил висунули свій контрпроект глобальних перетворень — світову революцію. Зрозуміла річ, у виграші на першому етапі глобалізації виявилися «старі» консолідовані нації-держави. Адже вони не просто задавали «правила гри» — сама гра виникла, образно кажучи, на їхньому полі, й там же відбувалися її основні моменти, втягуючи інші суспільства. Так чи інакше, для більшості країн та народів така глобалізація виглядала накинутою ззовні, вони не відчували себе повноцінними гравцями на світовій арені й не завжди готові були сприймати європейські стандарти без певних застережень (ба більше: в цьому вони мали рацію). А отже, за відсутності системи справедливого світового устрою й відповідної міждержавної організації, яка б мала у своєму розпорядженні механізм підтримання світової рівноваги, без переходу до загальної системи національних держав, «першій глобалізації» загрожувало заперечення в тій чи іншій формі, але ця реальна загроза перебувала поза полем уваги інтелектуалів і політиків.

♦ По-четверте, навіть у Європі, не кажучи про інші частини світу, переважали держави з архаїчними формами правління, а нерідко — із недемократичними політичними режимами (як-от у Російській чи Оттоманській імперіях). Це не давало змоги владним елітам раціонально прогнозувати майбутнє і знаходити оптимальні відповіді на виклики поточної ситуації, а водночас породжувало своєрідний масовий патерналізм, сподівання на те, що «найясніший цісар усе знає й про все дбає», — ті сподівання, які при зіткненні з дійсністю обернулися гірким «соціальним похміллям», але допіру формували та відтворювали комплекс непогрішимості еліти. Отож усі «вожді пролетаріату», «фюрери» та «дуче» з’явилися саме звідти — з радикального зламу масових сподівань на традиційну, усталену еліту, який став наслідком негнучких форм державного життя та недостатньої ефективності й динамічності «соціальних ліфтів».

Навряд чи це вичерпний список головних «хмар на небі першої глобалізації» та мирного розвитку Європи напередодні світової війни впродовж 44 років. Їх варто ретельно дослідити й осмислити сьогодні, бо певні тенденції та риси європейського розвитку столітньої давнини перегукуються з нинішніми, хоча й не мають прямих аналогів у сучасності. Бо виникнення цивілізаційних криз такого масштабу, як Перша світова війна і народження тоталітарних режимів, не є предметом тільки наукового інтересу; потрібно запобігти виникненню не те що можливостей, а навіть зародків таких катастроф у розвитку людства.