Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Незбагненне полотно життя

Український комуніст-«незалежник» Іван Майстренко розповідає про пройдений ним шлях
3 жовтня, 2019 - 15:03
Іван Майстренко (на фото) — яскравий представник тієї політичної течії, яка воліла бачити водночас незалежну і соціалістичну Україну. За відданість цій утопії він заплатив дорогою ціною

Це — не підручник історії, не зібрані під спільною обкладинкою «версії» подій сторічної давнини (підставою для таких версій часто-густо є лише прагнення автора спростувати ті чи інші загальновизнані погляди на минуле, і не більше того). Це — щира, правдива сповідь людини, яка трагічно помилялась і не приховує цього: передусім такою помилкою була гаряча віра автора в те, що можлива і необхідна незалежна, суверенна, проте соціалістична Україна — втім, за це переконання він тяжко постраждав від репресивних органів імперії. Але ж недарма давно уже було сказано: не помиляється тільки той, хто нічого практичного не робить...

Іван Майстренко (1899—1984) належав до течії українських комуністів-»незалежників», яка була не надто численною, проте направду становить інтерес для істориків, тим паче, що таких людей Сталін винищував особливо безжально й методично, — тож їх залишилися лічені одиниці, серед них — герой нашої оповіді. Він та його соратники певний час належали до лав Української комуністичної партії (боротьбистів), де й прагнули реалізувати свої політичні настанови: відданість одночасно комуністичній доктрині та ідеалам незалежної Української держави. Зараз такі погляди є не надто, м’яко кажучи, популярними серед істориків (дехто зі зверхністю пише про ліві «незалежницькі» комуністичні рухи). На нашу думку, потрібна тут не зверхність, а пильна увага.

Книга мемуарів Івана Майстренка «Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні» (відредагована автором, проте побачила світ в Едмонтоні, Канада, вже після його смерті, 1985 року) є якраз саме таким твором, який, поза сумнівом, заслуговує на ретельне вивчення. Назва «Історія мого покоління» є справді відповідальною, проте в цьому разі виправданою: адже Майстренко розповідає не тільки й не стільки про себе, скільки про людей, які зустрілися йому на життєвому шляху, про Українську революцію — таку, як він її особисто бачив і в якій брав активну участь.

Іван Майстренко, який помер у Мюнхені в листопаді 1984 року, був уже тоді мало не останнім із того покоління українців, яке брало участь у національно-визвольній революції в Україні 1917—1920 рр. у лавах українських соціалістичних революційних партій. Як зазначає упорядник книги спогадів Богдан Кравченко, «він належав не до покоління, яке стояло на верхах, у центрі, а до молодшого, що діяло на низах, у волостях, повітах, частково губерніях та областях. Обидва ці покоління відійшли; частина згинула в революційній завірюсі, а решту винищив сталінський терор. Усе ж таки, чільні представники старшого покоління згадані поіменно в різних документах (наприклад, Василь Шахрай, Олександр Шумський, Микола Скрипник, Юрій Лапчинський); натомість молодше покоління, яке вклало так багато сил у революційно-визвольну боротьбу, відійшло, не залишивши по собі друкованих спогадів. Імена їх не занотовані й забуті. Спогади Майстренка — важливий внесок в українську історичну пам’ять саме тому, що в них він описав бодай частково діяльність молодшого покоління і ті конкретні умови, в яких воно діяло», — підсумовує Богдан Кравченко.

Перш ніж розповісти читачеві про найцікавіші фрагменти спогадів Івана Майстренка, зупинимось бодай стисло на основних віхах його життєвого шляху. Нащадок козацького роду, полтавчанин (знамените містечко Опішне). На початку революції 1917 року Майстренко як виходець із полтавського села належав до найчисленнішої тоді селянської Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Згодом він вступив до лівої течії УПСР — боротьбистів, яка 1919 р. перейменувалася на Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б). Внаслідок влиття УКП(б) в Комуністичну партію (більшовиків) України він вперше опинився в лавах більшовицької партії. Однак через три місяці, на знак протесту проти великодержавно-російської політики більшовиків, Майстренко вийшов із КП(б)У і перейшов до самостійницької Української комуністичної партії (УКП), став членом її Центрального комітету. Брав найактивнішу участь в українізації (і залишив цікаві розділи у спогадах). Коли під тиском ГПУ та Комінтерну УКП 1925 року змушена була ліквідуватися і влитися до лав КП(б)У, Майстренко вдруге став членом КП(б)У, де перебував до 1935 р. Потім — були чотири роки ув’язнення в ГУЛАГу (дивом залишився живим), життя в окупованому Києві, згодом — еміграція на Захід (Австрія, згодом Німеччина). У 1950—1970-х роках Майстренко був ректором і професором Українського технічно-господарського інституту, редактором відомої в Німеччині та США газети «Вперед», органу лівої течії Української революційно-демократичної партії (УРДП). Слід також відзначити, що перу Майстренка належать такі ґрунтовні праці (як українською, так і іноземними мовами), як «Боротьбізм і більшовицький бонапартизм», «Національна політика КПРС», «Кризові процеси в совєтській економіці» тощо, а також унікальне дослідження творчого шляху й публіцистики Лева Юркевича (Рибалки).

***

Отож, пропонуємо увазі читача деякі цікаві фрагменти зі спогадів Івана Майстренка:

1. ПРО БАТЬКІВЩИНУ — ОПІШНЕ НА ПОЛТАВЩИНІ

«До самої революції ніхто в Опішному не знав його української історії — а вона була багатюща. Інтелігенція була вимуштрувана на російський імперський лад... Навіть серед опішнянських інтелігентів, які кохалися в українстві (їх було мало, на пальцях перелічити), не було уявлень про українську національно-політичну історію. Імперсько-російські концепції, прищеплювані російською школою, роз’їдали національне обличчя української історії в уявленні низової інтелігенції, робили її малоросійською... В Опішному були три школи — двокласова (п’ятирічна) міністерська (хлоп’яча), чотирирічна дівчача і нова чотирирічна земська мішана... Навчання велося російською мовою, і це робило величезні труднощі для українських дітей».

2. ПРО СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ

«Це було типове для всієї України: одні, старші — «старорежимними», інші, молодші — революційне покоління. У романі Юрія Яновського «Вершники» брати розділилися: один пішов до Червоної армії, другий — до української, третій — до білої денікінської. Те саме було і в мене: брат Петро співчував денікінцям, сестра Маруся — петлюрівцям, я був українським комуністом, тобто обстоював радянську , але самостійну Україну...

Але цей поділ у мене, як і в Яновського, типовий тільки для українського містечка, тобто для серединного типу українського поселення. Це не місто, де українство було тільки вкраплене в русифіковану стихію. Це й не село, де українство було суцільне, хоч верхівка мала теж проросійську ментальність: чимало інтелігентів, поповичів та синів заможних селян ішли добровільно до Денікіна, а не до Петлюри. Найбільше свідомого українства виділило після революції 1917 року українське  містечко. Тому на цьому типові українського селища я хочу спинитися докладніше, бо й сам походжу із старовинного українського містечка Опішне на Полтавщині».

3. ПРО ДОБУ «УКРАЇНІЗАЦІЇ» (1923—1929 РР.)

«Тоді чимало українських інтелігентів, навіть із вищих сфер, були не від того, щоб вступити до КП(б)У і підштовхувати українізацію в середині компартії... Важко тоді було добачати, що поруч практичного посилення українізації Москва звужує її ідейно-теоретичні рамки. Про секретний лист Сталіна до Кагановича й членів Політбюро ЦК КП(б)У — лист, скерований проти Хвильового та Шумського, мало хто тоді чув. Я, наприклад, не знав про нього. Зате відверта кампанія в пресі й на зборах проти цих національних «ухильників» широко розгорталась, хоч ці «ухильники» домагалися тільки послідовного здійснення постанов ХІІ з’їзду РКП(б) про українізацію та коренізацію».

4. ПРО ВИБІР СЕЛЯН ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ТУ ДОБУ

«Пробільшовицькі настрої на Полтавщині у 1918—1919 рр. були сезонні, доки більшовики обстоювали мир на фронті й ділили землю. Вже під час другого радянського урядування в Україні 1919 року все українське село повстало, і, як писала більшовицька партійна газета в Києві, радянська влада існувала тільки в містах і між містами на залізницях. Українська національна революція, яку більшовики увесь час ігнорували, стояла стіною між українськими масами та більшовиками. Посередника, української інтелігенції, не було, бо інтелігенція суцільно стояла на боці української  національної революції. Тільки коротко, під час українізації 1920-х років, українські національні сили пробували мирити селянство з більшовицьким режимом, аж доки сталінізм не розгромив і українські  національні сили, і українське селянство голодом 1933 року».

5. ПІДСУМОК СПОГАДІВ І РОЗДУМІВ ІВАНА МАЙСТРЕНКА

«Колись я ще вірив, що в рамках більшовизму настануть зміни в бік робітничих інтересів та інтересів неросійських народів. Тобто я вірив, що під радянською владою ще настане нове відродження України. Тепер же, коли я переконався, що після Сталіна більшовизм став ще реакційнішим і став розвиватись під суворовськими прапорами, я зрозумів, що українські соціалісти мали рацію, коли вважали себе не тільки робітничою, а й національно-визвольною партією, трактуючи більшовизм як партію сучасного російського імперіалізму».

***

Як зазначив упорядник спогадів Богдан Кравченко, Майстренко «шукав шляхів до розв’язання національного і соціального питання, єднання національного і соціального аспектів в одній революційній динаміці. Його поразка в цьому відношенні була не тільки особистою трагедією. Ця поразка також уособлює трагедію цілої Української революції». Справедливі й повчальні слова!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ