Гарячі теми:

Повстання хоробрих сердець

Як Шотландія багато століть тому виборювала свою свободу

13 лютого, 15:41

КАДР З ФІЛЬМУ «ХОРОБРЕ СЕРЦЕ» З МЕЛОМ ГІБСОНОМ. ПОВСТАЛІ ШОТЛАНДЦІ НАПРИКІНЦІ ХІІІ СТОЛІТТЯ ВИБОРЮЮТЬ СВОЮ СВОБОДУ

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повість

незабутню

Про далеку вільную країну,

Про стару Шотландію

славутню...

Леся Українка «Роберт Брюс, король шотландський»

Шлях усіх волелюбних країн у чомусь схожий, за всіх неминучих відмінностях. Вірність еліти своєму обов’язкові (чи, навпаки, відступництво цієї еліти), готовність народу платити за свободу й незалежність ту ціну, яка є необхідною в цей період історії, аж до найвищої (або, напроти, деморалізація цього народу під пацифістськими гаслами «миру» — миру з ворогом!), вміння бачити, хто є насправді ворог, якими є реально слабкі місця супротивника — ось що визначає перемогу або невдачу всіх визвольних воєн.

Звісно, ці рядки — про сьогоденну Україну. Але корисно дізнатись і про історичний досвід інших народів — є десятки, сотні прикладів успішної чи невдалої боротьби за свободу проти імперських наступів на різних континентах. Зараз ми звернемось до середньовічної історії шотландців, які захищали свою незалежність від англійських королівських військ — і то протягом століть. Чому про це корисно знати? По-перше, шотландці — народ кельтського коріння — значно ближчий нам, аніж це може здатися на перший погляд, бо фактом є те, що кельтські прадавні племена залишили свій слід на землях України ще в ІІІ-V віках нашої ери. А по-друге, історія всіх волелюбних народів є взаємоповчальною. Чи не тому молода Леся Українка створила на сюжет середньовічної шотландської історії блискучу поему «Роберт Брюс, король шотландський» — поему, звернену, безумовно, до українців, поему сучасну, не історичну!

Ми докладно розповімо про цей твір у другій частині нашого допису. Але спочатку — про фактичну канву подій — а тоді вже про їх мистецьке відтворення великою поетесою (Леся ніколи не копіювала історію буквально, проте геніально відчувала її дух). Отож, дуже коротко, сюжет прадавньої драми є таким.

Після смерті (1290 рік) останньої представниці правлячої у Шотландії династії Мак Альпинів — королеви Маргарити — претензії на цей престол пред’явив король Англії Едуард І, за підтримки якого трон посіла його маріонетка — Джон Балліоль. Але самоуправство й брутальність Едуарда обурили не лише представників тодішнього шотландського рицарства (дворянства, «шляхти», якщо завгодно), Гордонів, Гамільтонів, Стюартів, Дугласів, Клермонтів, Брюсів — а й навіть покірного Джона Балліоля, який раніше, «в оплату» за підтримку, визнав владу Лондона у своїй країні.

Уже 1296 року Балліоль, підтриманий частиною рицарства, виступив проти Едуарда ( не вперше в не в останнє Лондонський престол і шотландці сходились у жорстокому двобої — щоби розповісти докладніше про це, потрібна ціла серія статей). Але військо злощасного Балліоля зазнало поразки у битві при Спотсмурі, після чого Едуард на правах сюзерена щодо правителя — васала, що програв і втратив владу, оголосив себе повноправним королем цілої Шотландії.

Здавалося б, свобода цієї землі назавжди втрачена — її здолав англійський меч. Проте (ось роль особистості в історії) на сцену виступають два героя-борця, які повернули шотландцям незалежність. Перший — це легендарний Вільям Воллес, шанований всіма в Каледонії (прадавня назва Шотландії). У нас його знають здебільшого зі знаменитого фільму «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном. А другий — це той самий король Роберт Брюс, що про нього писала Леся Українка.

Спочатку дуже коротко про Уоллеса. Він народився близько 1270 року, був сином дрібного шотландського рицаря сера Малькольма Воллеса — васала Джеймса Стюатрта, одного з предків королів Шотландії (згодом Англії) з династії Стюартів. Після того, як 1296 року Едуард Англійський оголосив себе королем Шотландії — саме Воллес очолив національно-визвольне повстання, спочатку на півдні країни. Важливо, що ця людина мала не політичну або фінансову зацікавленість у результаті війни з англійцями, а боролася як патріот. Після перемоги у битві при Стерлінгу більша частина Шотландії була звільнена, а Уоллес був посвячений у рицарі і оголошений «хранителем» (регентом) королівства, керуючи іменем Балліоля.

Проте тут якраз далася взнаки зневага, пиха (і заздрість) шотландської аристократії, яка не бажала коритися якомусь «дрібному рицарю», хай навіть визволителю. Це — принизливо для них, Гордонів, Стюартів, Дугласів, Клермонтів — «білої кістки»! і тому, коли 1298 року Едуард знову вторгся на шотландсьтку землю — Воллес зазнав поразки. Кілька років він провів у Франції, шукаючи підтримки в короля Філіппа ІV Красивого (невдало), потім повернувся на Батьківщину, де «шляхта» видала його Едуарду. В Лондоні відбувся швидкий і неправедний суд. 23 серпня 1305 року Воллес заявив катам: «Я не можу бути зрадником короля, тому що ніколи не був його підданим» та був четвертований. Слід додати, що історичний Вільям Воллес має не аж так багато спільного з героєм «Хороброго серця» — взагалі по фільму простим селянином.

Але боротьба за свободу ще тільки починалась! Цей смолоскип підхопив Роберт Брюс, майбутній король. Дуже коротко про те, що ми знаємо про нього з історії. Він походив з нормандського роду Брюсів, які перебралися в Англію з військом Вільгельма Завойовника (аристократ незмірно вищий, аніж Уоллес). В Шотландії Брюси володіли старовинним замком Аннандейл. Вони були родичами правлячої англійської династії Плантагенетів, мали певні спадкові права на корону Шотландії.

Батько Брюса присягнув королю Едуарду І Англійському. Проте юний Роберт мав зовсім інші політичні погляди. Він брав участь в повстанні Воллеса 1297 року. Але після придушення повстання Брюс був вимушений, як і батько, присягнути Едуарду. Після смерті батька Роберт стає основним претендентом на престол Шотландії. Але й незалежність, і право на цей престол слід було виборювати силою зброї! Брюс, посилаючись на те, що влада Едуарда зневажає невід’ємні права шотландців, очолив антианглійський рух у країні. На зборах у Дамфрисі представники дворянських родів Шотландії проголосили Роберта Брюса королем; 25 березня 1306 року він був офіційно коронований.

Шлях до відновлення незалежності був надважким — Шотландію контролювали англійські війська. Влітку 1306 року Роберт зазнав поразки від англійців у двох битвах і був змушений втекти в Ірландію. За рік, після смерті Едуарда І, Брюс повернувся до Шотландії, щоби знову очолити боротьбу проти англійців. Вже у 1314 році Брюс відвоював досить значну територію Шотландії, зокрема Единбург. 24 червня 1314 року шотландське військо здобуло вирішальну перемогу в битві при Баннокберні. Після цього Лондон (в особі нового короля Едуарда ІІ) уклав перемир’я з Брюсом, а 1328 року офіційно визнав незалежність Шотландії, а Роберта — її королем. Була заснована нова династія Брюсів— шотландських королів.

Це — суто історична канва подій. Про що всі ці трагедії, драми, повстання й битви говорять українцям? Звернімося, нарешті, до поеми Лесі Українки, пам’ятаючи, що геніальна письменниця, оповідаючи про історію Давнього Риму, Ізраїлю, Шотландії, перших переселенців-пуритан у Америці, завжди бачила в своїх думках Україну.

Отож головні образи, думки, заклики, сучасні паралелі з Лесиної поеми. Не забуваймо, що перед нами — не підручник історії, а чудовий художній твір.

Так каже наш король (Едуард Англійський. — І.С.) — хто з вас

Поголиться зо мною,

той і маєтками, й людьми

Владітиме в спокою.

Люд простий має нам

платить

Податки й десятини, —

А лицар буде вільний пан

Своєї батьківщини

(Леся дуже добре пам’ятала, як колишня козацька старшина охоче стала «російським дворянством»)

«Шотландське лицарство

здалось, але один зостався

При зброї лицар молодий -

Робертом Брюсом звався.

Едварду глянув він в лице,

Мов кинув блискавицю,

Здійняв і кинув ворогам

Залізну рукавицю»

(Леся підкреслює мотив самотності Роберта — і водночас показує, що навіть одинокий протест не є марним!)

Отже, тепер «Нема в нас

лицарства, нема в нас

панів —

Вони вже англійські піддані;

Та є ще в країні

шотландський народ,

Не звик він носити

кайдани!»

Роберт шість разів (!) зазнає поразки від англійців; в розпачі емігрує в Ірландію. І тут, спостерігаючи у своїй невеличкій кімнаті за павуком — робить відкриття.

І знечів’я Роберт задивився

На роботу того павука;

Лицар бачив, як прялась

помалу

Тая нитка тендітна,

тонка.

Як павук по тій нитці

спускався,

Розколихувавсь потім на ній,

Щоб її до стіни причепити,

Далі невід розкинути свій.

Що гойднеться, то й нитка