Пришестя пануючого хама-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 66-67, 2020 р.

Яким бачили Мережковського сучасники (бодай ззовні, бо внутрішній його світ залишався «таємницею за сімома печатками»)? Ось що згадував відомий свого часу російський письменник, публіцист і поет Андрій Бєлий (Борис Бугаєв), автор сенсаційного роману «Петербург»: «Він — маленький, прямий , як палиця, у пальті з бобровим коміром, у хутровій шапці. Зима, обличчя його воскове, з густою каштановою борідкою; воно ні на чому не може зупинитися. Він увесь — у думах своїх, у реготі завірюхи, у ніжному, сніговому димі. Далі, все далі плив його силует, силует замисленого сліпця із широко розплющеними очима — очима несліпця!»

Спектр зацікавлень «несліпця» Мережковського був воістину широким — Леонардо да Вінчі, останній імператор язичницького світу Юліан Відступник, цар Петро І, Данте, Достоєвський, Толстой... Десятки ґрунтовних праць, присвячених історії християнства та самому Ісусу Христу... Нас же зараз цікавить велика історіософська й літературознавча розвідка Дмитра Сергійовича, присвячена нашому землякові, геніальному авторові «Тараса Бульби», «Ревізора», «Мертвих душ» — велика 125-сторінкова стаття 1906 року під назвою «Гоголь і чорт». Не з усіма тезами цієї праці можна зараз погодитися, проте читач, сподіваємося, побачить, що ця, й досі мало знана у нас, розвідка містить достатньо глибоких, гострих і небанальних думок, щоб визнати її значним досягненням світової гоголіани. До цього слід ще додати, що, за визначенням самого Мережковського, твір цей є плодом 20-річної праці над спадщиною Гоголя, ретельного вивчення його художніх творів, публіцистики, спогадів про Гоголя, його листів до знайомих, колег, приятелів (автор статті робить наголос на «страшній» самотності Гоголя — «друзів у звичайному сенсі у нього не було», включаючи навіть таких людей, як Максимович, Жуковський, Бодянський, Пушкін...) Отож, образ Гоголя, як його уявляв Мережковський. Яким він був?

1. ПРО «УКРАЇНСЬКУ ДУШУ» ПИСЬМЕННИКА

Широко відомі слова Гоголя: «Я сам не знаю, какая у меня душа — хохлацкая или русская». Але Мережковський (хтозна, можливо, підсвідоме відчуття козацького коріння — роду Мережків — далося тут взнаки) не раз і дуже чітко, хоч і без зайвого «педалювання», розставляє у своїй розвідці належні акценти, належні «крапки над і». Він наводить цікаві (не досить вивчені й популярні, на жаль) спогади друзів Гоголя про те, як він, опинившись у Римі (на віллі Волконської), «ложился спиной на аркаду и по полусуткам (! — І.С.) смотрел в голубое небо, на мертвую и великолепную римскую Кампанью, оставаясь недвижимым целыми часами, с воспаленными щеками». Ось уривок із гоголівського листа 1837 року (часи каторжної праці над «Мертвими душами»): «Италия! Она моя! Родина души моей! Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр — все это мне снилось. Я проснулся опять на родине». Є два цікаві моменти, які тут потребують коментаря. По-перше, всі визнають, що Гоголь, навіть публікуючи «вірнопідданські» твори, внутрішньо все одно не любив Імперію, не сприймав її своїм серцем. Але чи не відчуваються в цих словах почуття вже іншого порядку — відраза, презирство, навіть ненависть? І по-друге, чи не українське небо бачив над собою Гоголь у казковому сонячному Римі — хай про це і не мовиться прямо?

Показово, що майже негайно після цих сторінок Мережковський наводить фрагмент із власних, авторських роздумів про Гоголя: «Сквозь все «бестелесные видения» христианства Гоголь в глубине своей русской, даже казацкой природы (важливе уточнення. — І.С.), в первозданной стихии свого языка, иногда прощупывает это как будто навеки противоположное христианству языческое начало, эту языческую радость жизни, крепость плоти, непотрясаемую твердь «земного неба». І одразу на підтвердження своїх слів — прецікавий уривок із листа Гоголя до Максимовича (1834 рік): «Ей-Богу, мы все страшно отделились от наших первозданных элементов. Мы никак не привыкнем глядеть на жизнь как на трын-траву, как всегда глядел казак (! — І.С.). Пробовал ли ты когда-нибудь, вставши поутру с постели, дернуть в одной рубашке по всей комнате трепака? (Очевидно, що сам Гоголь так робив, і не раз... — І.С.) Послушай, брат: у нас на душе столько грустного и заунывного, что если позволять всему этому выходить наружу, то это черт знает что такое будет. Чем сильнее подходит к сердцу старая печаль, тем шумнее должна быть новая веселость». Більше того, Мережковський робить звідси такий, життєво важливий для нього особисто, висновок: Гоголь був значно ближчим до Христа, коли отак «дергал трепака» в одній сорочці або ж бігав наввипередки з дітьми у своїй рідній Василівці, аніж у своїх трагічних, мученицьких шуканнях Бога — то стаючи у позу Великого Пророка, то принижуючи себе...

2. ГОГОЛЬ — «ВОРОГ РОСІЇ»?

Велику заслугу Миколи Васильовича перед усією світовою літературою Мережковський бачить у тому, що цей письменник «зробив для моральних вимірювань те ж саме, що Лейбніц для математики, — відкрив ніби диференціальне обчислення, безкінечно велике значення безкінечно малих величин добра і зла». Тому що Гоголь, як вважає Мережковський, «первый увидел невидимое и самое страшное, вечное зло не в трагедии, а в отсутствии всего трагического, не в силе, а в бессилие, не в безумных крайностях, а в слишком благоразумной середине, не в остроте и глубине, а в тупости и плоскости, пошлости всех человеческих чувств и мыслей, не в самом великом, а самом малом». І ще: «Гоголь первый увидел черта без маски, увидел подлинное лицо его, страшное не своей необычайностью, а обыкновенностью; первый понял, что лицо черта есть не далекое, чуждое, странное, фантастическое, а самое близкое, знакомое, вообще реальное «человеческое, слишком человеческое» лицо, лицо толпы, лицо «как у всех». Додамо до цього, що за визнанням Гоголя, «уже с давних пор я только и хлопочу о том, чтобы после моего сочинения насмеялся вволю человек над чертом» (лист до С. Шевирьова 1847 року) — а для Мережковського, який творив уже на початку ХХ століття, у передгрозову добу революцій та світових воєн, категорії «Чорт», «Міщанин», «Звір», «Антихрист» і «Грядущий Хам» явно вибудовувалися в єдиний причинно-наслідковий ланцюжок.

ЩЕ БАГАТО ПОКОЛІНЬ ЧИТАЧІВ РОЗГАДУВАТИМУТЬ «ТАЄМНИЦЮ ГОГОЛЯ». І ДУМКИ ДМИТРА МЕРЕЖКОВСЬКОГО ДАВАТИМУТЬ КЛЮЧ ДО ЦІЄЇ ТАЄМНИЦІ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Сказане має пряме, безпосереднє відношення до образу імперської, Миколаївської Росії «петербурзького періоду історії», як вона постає у Гоголя. Тут у нероздільній єдності, як це буває лише у Гоголя, поєдналися гомеричний, щирий, здоровий сміх і глибинний страх, навіть тваринний жах, який відчуваєш, тільки коли воістину маєш справу саме з «нечистою силою». Річ у тім, що, як переконливо доводить Мережковський, обидва основоположні типи «російського періоду» творчості Гоголя — Хлестаков і Чичиков — то дві іпостасі чорта: «ліберального», в якого «легкость в мыслях необыкновенная» (Хлестаков), та «грунтовного», «підприємницького» («копійку до копійки усе життя додавав») у Чичикова.

Мережковський дуже уважний як до деталей, так і до загального. Деталі — він звертає увагу на те, як два селянина у російській глибокій провінції, побачивши карету Чичикова, сперечаються: «Куди це колесо доїде — до Казані чи до Москви?». Гоголь називає їх так: «Два русские мужика». Мережковський цілком слушно запитує: а які ще мужики могли трапитися у Богом забутій російській глибинці? Польські, румунські, французькі? Причому в Гоголя нічого зайвого ніколи не буває! Чи немає тут ефекту «відчуження», «відторгнення» («отстранения»), коли автор дивиться на все це як іноземець?

Ще приклад. Це — знаменита «птица-тройка», якій, за задумом Гоголя, «дают дорогу другие народы и государства» і яка символізує саму Росію. А кого, звертає увагу Мережковський, везе ця трійка? «Приобретателя» Чичикова, для Гоголя — чорта! Ось хто в ній сидить... Причому, знову ж таки, у Гоголя зайвих, порожніх деталей просто не буває.

А тепер — про загальне. У попередніх нотатках до «Мертвих душ» Гоголь пише: «Весь город со всем вихрем сплетен; преобразование бесцельности (то есть пошлости) жизни всего человечества в массе... Как низвести всемирную картину безделья во всех родах до сходства с городским бездельем? И как городское безделье возвести до прообразованья безделья мира?» Це — і образ «безделья мира», і водночас страшне обличчя «казенної Росії».

Ненависники Гоголя чудово відчули це. Звідси — і ґвалт та лемент: письменника оголосили «ворогом Росії» за «Мертві душі». Ці люди ще не читали тоді статтю Гоголя під назвою «Страхи и ужасы России», де є, зокрема, такі слова: «Это марево черта. Слепая ночь обняла их вдруг, среди бела дня; со всех сторон уставились на них ужасающие образы; без железных цепей сковала их всех боязнь и лишила всего; все чувства, все побуждения, все силы в них погибнули, кроме одного страха». А ще не знали ці «патріоти» відвертого визнання Гоголя: мої герої — «дети непросвещения, русские уроды», вони «взяты из нашей же земли», вони — «из того же тела, из которого и мы».

3. ГОГОЛЬ І «АНАТОМІЧНИЙ РОЗТИН» РОСІЇ

Мережковський прямо не наголошує, проте підводить читача до думки, що геній Миколи Гоголя здійснив історичну річ, а саме: «анатомічний розтин» імперської Росії, аби вона побачила себе у страшному дзеркалі. Побачили не всі — але достатньо для того, аби ідеологічні засади держави («православ’я», «самодержавство», «народність») непоправно захиталися. Хоч Гоголь, звісно, прямо проти них ніколи не виступав. Гоголь, вважає Мережковський, відтворює «почти совершенное поглощение живой человеческой личности мертвым безличным целым» (а хіба не про це Шевченків «Сон»? Згадаймо слова нашого Пророка: «О Гоголь! Наш великий Гоголь!).

Ось у цьому, очевидно, і полягає історичний внесок Миколи Гоголя (і, безперечно, Дмитра Мережковського, який глибоко проаналізував його творчість) у демократизацію Росії.