Пришестя пануючого хама

Наприкінці ХVІІІ століття, якраз тоді, коли цариця Катерина ІІ наполегливо і систематично розпочала урівнювати в правах українську козацьку верхівку та російське дворянство, служив у Глухові, колишній гетьманській столиці Кирила Розумовського, маючи ранг військового старшини, «козак, син і онук козака» (так, за деякими джерелами, він сам розповідав про свій родовід) Федір Мережко. Тисячі й тисячі обдарованих, честолюбних, безпринципних, цинічних і хоробрих представників української старшини, здобувши, подібно Федору Мережку, статус дворянина, рушили до Петербурга — робити кар’єру (багато з них, і це важливо, не зрікалися України, не забували про неї. Інші вірою й правдою заходилися служити імперській державі).

Ось і син Федора Мережка, Іван, перебравшись на зламі ХVІІІ та ХІХ століть, за часів Павла І, до імперської столиці, вже як російський дворянин вступив до елітного Ізмайлівського полку — і, що цілком зрозуміло в тих умовах, змінив родове прізвище Мережко на Мережковський. Іван Федорович брав участь у війні з Наполеоном 1812 року, згодом вийшов у відставку, одружився. А син його, Сергій Іванович, батько героя нашої оповіді, здобув доволі високе становище при «Міністерстві двору» царя Олександра ІІ, ставши поважним сановником Імперії.

Але ось чого точно не було, навіть у мінімальній пропорції, у свідомості та творчості його сина Дмитра Сергійовича (01.08.1865 — 07.12.1941), колись не без підстав названого «першим у Росії письменником-європейцем» (його історичні романи з трилогії «Христос та Антихрист» — «Загибель богів. Юліан Відступник»; «Боги, що воскресли. Леонардо да Вінчі»; «Петро та Олексій» — Петро І у цьому романі відтворений в образі Антихриста! — негайно після публікації в Росії перекладалися французькою та німецькою) — точно не було у Мережковського-письменника та філософа залежності від імперських догм «самодержавства, православ’я та народності». Більше за це — він піддав цю «уварівську» тріаду нищівній критиці. Самодержавство Мережковський сприймав як деспотичну, згубну для Росії систему влади; про його нещадну ідейну розправу над офіційною імперською православною церквою, створеною спільними зусиллями Петра І та Феофана Прокоповича, можна писати цілі томи (висновок Мережковського: ця церква взагалі не має нічого спільного з Христом, вона є рабом влади і підтримує державне насилля); дуже й дуже далеким був Дмитро Сергійович від ідеалізації російського народу — про що йтиметься далі.

Письменник, як і його дружина Зінаїда Гіппіус, ненавиділи більшовизм (його формула 1917 року: «Більшовики нічого не можуть створити, але все можуть зруйнувати». Зрозуміло, що еміграція була для нього неминучою). Але це, знову наголосимо, не перетворювало його на монархіста-ретрограда. Сам Мережковський не раз — і до революцій 1905 та 1917 років, і після — підкреслював, що важливою для нього «є немовля, що народжується, — істинно світла нова Христова церква», а не політичні дискусії та двобої. Опоненти мислителя заявляли, що Мережковський взагалі — «містик», «релігійний фантазер», чиї духовні пошуки є безмежно далекими від «злоби дня» і насущних потреб життя.

Зараз ми, через сто з лишком років, можемо пересвідчитися, що це абсолютно не так. Нагадаємо лише про два твори Мережковського-публіциста, обидва — 1905 року (а його публіцистика нараховує шість томів). Це — «Звернення до народу», де, зокрема, проголошується таке: «Народе російський! Пам’ятай, що по милості Божій, а не по заслугах твоїх Господь нагородив тебе великою вітчизною, і не забувай, як багато племен зібрано під твоїм державним кровом. Як можеш ти, якщо носиш в серці твоєму любов Христову, гнітити їх насиллям, озлоблювати образами? Нема тобі за це ніякого виправдання! Нема на те волі Господа, щоб ти творив над ними насилля».

І другий твір — знаменита тоді, 1905 року (втім, за галасом й «резонансом» сама суть пророцтва письменника залишилась геть незрозумілою, а з часом все було забуте), стаття Мережковського «Грядущий Хам». Ось на ній варто й треба зупинитися докладніше. Бо тут вражає соціологічна, історична точність прогнозу цього «містика», «похмурого шукача Бога» (насправді для Мережковського якраз світле, навіть «дитяче» сприйняття світу є найближчим до Христа).

Отже, про що пише автор «Грядущего Хама»? Він насамперед встановлює якнайтісніший причинно-наслідковий зв’язок між «міщанством» та «хамством» (для Мережковського це — не політичні, а насамперед духовні, світоглядні категорії; але ми через 115 років, очевидно, маємо тут і страшний політичний досвід також — що означає панування Хама, вже не грядущого, а реального переможця!).

Хамство, за Мережковським, — це «міщанство, яке досягло своєї крайньої межі й зацарювало». І як «культурне хамство», вважав мислитель, «де людська особистість взагалі зникає, перетворюється на ніщо», так і «дике рабство» (по суті, «людський мурашник», на думку письменника, результат боротьби ревних соціалістів, хай і несвідомий результат, — тут Мережковський певною мірою перегукується зі знаменитою статтею Івана Франка «Що таке поступ?») — і те, й друге є страшним Злом. «Печаткою Звіра», як пише автор. Хамство, на думку Мережковського, виникає в будь-якій культурі — і саме там, де виникає ослаблення, втрата чіткої орієнтації в духовному світі. А джерелом хамства є міщанство, за словами Герцена, на якого посилається Мережковський, «той самодержавний натовп згуртованої посередності, який всім володіє, — натовп без невігластва, але й без освіти». Для цього натовпу, за Мережковським, «усе просто, все пласко. Незламний «здоровий глузд», незламна позитивність». Є те, що є, і нічого більше немає. Цей світ — усе, і немає іншого світу, окрім цього. Земля — все, і немає нічого, окрім землі».

А до чого призводить, на думку Дмитра Сергійовича, панування хамського міщанства? Або ж до рабського плазування перед тиранічною владою (що є дуже характерним для тоталітарних режимів ХХ століття, додамо ми), або до анархічного бунту розлюченого натовпу, який руйнує все на своєму шляху. І перше, і друге для автора «Грядущего Хама» — це поклоніння «Звіру», «Антихристу», а не Христу. Що ж до соціалістичних доктрин, то, за словами Мережковського, «сила і слабкість соціалізму як релігії у тому, що він наперед визначає майбутню соціальну творчість і тим самим мимоволі включає в себе дух «вічної середини», міщанства, неминучий метафізичний наслідок позитивізму як релігії, на якій і сам соціалізм збудований».

Є й цілком конкретні політичні висновки автора. «Плід внутрішнього, духовного міщанства — зовнішнє міжнародне звірство — мілітаризм, шовінізм, — пише Мережковський. — Адже зовнішня політика є лише цинічним оголенням внутрішньої. За плодами пізнаєте їх». Через дев’ять років почалася Перша світова війна, через 34 роки — Друга, Мережковський був свідком реалізації своїх пророцтв...

Ще цілком точна оцінка письменника: «Немає жодного сумніву, що наші марксисти — чудові люди. І народ люблять вони, звичайно, щиро. Але коли говорять про «залізний закон економічної необхідності», то є лютими, жорстокими жерцями Маркса — Молоха, котрому готові принести у жертву весь російський народ. І дійшли зі своїми розмовами до «бісиків» — не лише іншим, але й самим собі огидними стали. І, нарешті, взявши свого Маркса, свого боженьку за ніженьку — та й об підлогу вдарили щосили! Тому що тягнулась, тягнулась мотузочка марксистська, а потім почалась уже босяцька!» (страшне, дивовижно точне пророцтво).

«Хай не лякає, бо не страшно», — так зустріла інтелігентська Росія застереження Мережковського: «Не бійтесь жодних звабливих речей, жодних принад, жодної свободи, не лише зовнішньої, громадської, але й внутрішньої, особистої, тому що без другої є неможливою і перша. Тільки одного бійтеся — рабства, й найгіршого з усіх рабств — міщанства, і найгіршого з усіх міщанств — хамства, бо раб, що зацарював, — і є хам, а хам, що зацарював, і є чорт — вже не старий, фантастичний, а новий, реальний чорт, справді страшний, страшніший, аніж його малюють — грядущий Князь світу цього, Грядущий Хам». Читач, сподіваємося, сам може розібратися — чи це містика, чи точне передбачення 1914, 1917, 1932 — 1933, 1939, 1941 — 1945 та безлічі інших страшних років ХХ століття... А сьогоденне хамське мародерство, розграбування держави?

***

Українське коріння Мережків у письменника Мережковського, іноді підсвідомо, а, бувало, і цілком свідомо, давалося таки взнаки. Ось його слова: «Якщо бути росіянином означає бути рабом, то я не хочу бути росіянином». Або ж (відповідь «державнику» Петру Струве): «Будемо горіти у вогняній печі, але Великій Росії в образі звіриному — не поклонимось!» Особливо цікаво прочитати, як письменник аналізував духовний досвід Гоголя (стаття «Гоголь і чорт»). Є відчуття, часом обґрунтоване, що це — українець пише про українця! Про це — в другій частині нашого допису на цю тему.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»