«Чорна Рада» та трагедія українців

«Чорна Рада» відбулась поблизу Ніжина на Чернігівщині 17-18 червня 1663 року («чорною» її назвали тому, що в ній брали участь не лише «поважні», «статечні» козаки, представники старшини, але й  мало не вперше – чернь, голота, люмпен-запорожці, які мали більшість на Раді, що й визначило подальші драматичні події). Це воістину чи не найбільший проблемний вузол української національної історії. Руїна, хаос, неспроможність чи небажання протистояти жорстокому тиску Москви, згубний соціальний розкол всередині суспільства – все це ми вправі пов’язати саме з цією сумнозвісною вікопомною подією.

Саме тому українці зобов’язані вивчити (і то найглибше) та засвоїти криваві уроки цієї трагедії, почавши – це лише перший крок – з уважного прочитання з олівцем класичного  роману Пантелеймона Куліша (опублікованого 1857 року і заслужено високо оціненого Шевченком). І тим більшою мірою є насущно необхідною історична освіта, що базується на фактах, пов’язаних з «Чорною Радою» - бо зараз точиться війна з агресивною, імперською Росією, а методи Кремля, відпрацьовані триста років тому, ті ж самі.

Тому маємо висловити вдячність кандидату історичних наук, науковому співробітнику київського Музею Гетьманства Дмитру Гордієнку за прочитану ним 18 травня в одному з залів цього музею надзвичайно глибоку лекцію, присвячену «Чорній Раді». Цей виступ – більше ніж на часі; справді потрібно, аби читачі «Дня» ознайомилися бодай з ключовими тезами лекції пана Дмитра. Газета «День» впродовж десятиліть постійно розповідала про драму 1663 року, її витоки, перебіг, наслідки.

1.«Чорна Рада» принципово відрізнялася від подібних козацьких рад, які проводилися, наприклад, за часів гетьмана Богдана Хмельницького.  Так, цей великий гетьман теж, траплялося, загравав з «черню», якщо  і коли вважав за потрібне, проте ніколи не дозволяв їй визначати підсумки голосування на радах, тримав усе під контролем.

У 1663 році ситуація, як ми вже вказували, докорінним чином  змінилася. Чому? Насамперед тому, що загрозливо посилився розкол у суспільстві – як соціальний, так і географічний. Соціальний розкол: козацтво було порівняно новою верствою,
яка виконувала місію носія державницької ідеї; воно брало на себе відповідальність за це й водночас  належні політичні права. Але не всі  верстви суспільства, зокрема міщанство та селянство, були готові сприйняти це. І на додачу стався не менш згубний географічний розкол на Лівобережжя та Правобережжя Дніпра, коли кожна з частин України обирала «свого» гетьмана. Зрозуміло, що Москва використала ці суперечності. Показово, що коли 1658 року Полтавський полк перейшов фактично  на бік царя – то гетьман Іван Виговський  мусив провести  жорстоку каральну експедицію («Полтава згоріла дощенту» - Ліна Костенко, «Маруся Чурай»).  

2.Москва (за підтримки козацької старшини) висунула ідею провести «об’єднавчу» раду обох берегів Дніпра, де можна  було б обрати «єдиного» гетьмана. Причому було висловлене побажання  з боку царя, щоб в такій раді брали б участь і «чорні» козаки, «голота», бо це, мовляв, показало б «демократичність» виборів. І сталася катастрофа, спланована Москвою.

Основним претендентом напочатку був «наказний» (тобто виконувач обов’язків) гетьман Лівобережжя Яким Сомко – родич Хмельницького, людина зважена, багата й шанована, державник й водночас прихильник «нормальних» відносин з Москвою. Його зрештою підтримав  Василь Золотаренко (спочатку був конкурентом), який мав авторитет у старшини.

3. Тут на авансцену вийшов Іван Мартинович Брюховецький, геніальний (без перебільшення) популіст, улюбленець «простого народу» і незаможних козаків, «лютий ворог» багатіїв. Цар зробив ставку саме на нього. Цей  прийом імперія згодом застосовувала багато разів, починаючи з  ХУІІІ століття: підкуп, маніпуляції та зрада. Мало кому  було відомо, що Брюховецький ще 1660 року взяв досить велику суму грошей від царського уряду і діяв, відповідно, в його інтересах. Зате величезного розголосу набуло гасло Івана Мартиновича: забрати все (у багатих, які наживаються на війні) і поділити. Натовпу це було любо чути (одвічне лихо української історії). Але це не вся правда. Така демагогія мала (і має успіх) за однієї умови – поділу українців на бідних і багатих. Там, де є такий поділ – готові «забрати і поділити».

4.Радою фактично керував посланець Москви, «ближній боярин» князь Великогагін. Спочатку прихильники Сомка обирають свого ватажка гетьманом, проте невдовзі люди Сомка перейшли на бік Брюховецького (страх? ілюзорний розрахунок? самообман? Відомий факт нападу на них посланців Брюховецького).

Характерно, що князь Великогагін отримав від царя суворі інструкції: берегти  Брюховецького, щоб з ним нічого не трапилося. Не менш характерним є те, що князь привіз із собою  з Москви ката та велику суму грошей на підтримку свого ставленика.

5.Натовп переміг, адже Брюховецький знав, як поводитись з натовпом. Сомко, його союзник Золотаренко, їхні прихильники були заарештовані, їхнє майно конфісковане. 18 червня 1663 року в Кафедральному соборі Ніжина (збудованого свого часу Золотаренком) Брюховецький приніс присягу на вірність Москві і цареві «на вічні часи». Він негайно просить у Олексія Михайловича дозволу стратити («карати на горло») опонентів. Очікуючи відповіді Москви, Брюховецький в прискореному порядку роздає посади полковників та суддів своїм людям (приміром, вдалу кар’єру зробив Максим Гвинтовка, якого навіть люди Брюховецького називали «ненаситний до майна». Такими ж були й інші висуванці – так звані «вихідці з простого народу»).

Катастрофою стало те, що ставленик Москви жорстоко розправився (розпочав масові репресії) не лише з Сомком, Золотаренком та їхнім оточенням (цар дозволив), але створив нову так звану «еліту» - без освіти і політичного досвіду.  

«Хвиля запорозького терору прокотилась Україною», - писав очевидець. Зауважимо, що Куліш, який різко заперечував сліпий «культ чорного козацтва», культ голоти, натовпу без честі, переконань – був цілком правий.

Брюховецький став одним з найбагатших людей в Україні («зело алчний» - так писав про нього навіть царський воєвода). Він знав, що робить – мав задовольнити апетити прихильників і залякати противників. Брюховецький 1665 року першим з гетьманів їздив до Москви, підписав кабальний договір, дозволив збільшити царські гарнізони коштом українців, дав цареві та його людям силу-силенну грошей, одружився з тамтешньою бояринею.  Сама історія відплатила йому: не хвилі ненависті до московитів в Україні 1668 року спалахнуло антимосковське повстання, Іван Мартинович силувався висловити підтримку йому, але натовп, яким він колись керував, вже не вірив «вождеві» - голіруч розтерзав його.

* * * * * * * * *

Від Брюховецького розпочалася Руїна – історична катастрофа, взаємопоборювання еліти (справжньої та уявної), зрада, громадянська війна. Москва відпрацювала вже тоді методи тиску на Україну, маючи за мету підкорити її. Гідне життя без кричущих соціальних контрастів згуртовує і надихає людей. Негативний досвід – як не можна робити – навіть більш важливий, аніж досвід переможний.

Ігор Сюндюков