Як добитися справедливості

В даний час обговорюється багато питань захисту інтересів роботодавців та здійснення справедливого судочинства. В цьому зв’язку заслуговує на увагу позиція, висловлена керівником Комітету Федерації роботодавців України Богданом Данилишиним статті «як захистити роботодавців та бізнес: особливості кримінального правозастосуванння в Україні» https://fru.ua/ua/media-center/blog/danylyshyn/yak-zakhistiti-robotodavtsiv-ta-biznes-osoblivosti-kriminalnogo-pravozastosuvannya-v-ukrajini. Виходячи з її основних постулатів, наведу наступні аргументи.

1. Проблемою, яка заслуговує на обговорення є відсутність будь-яких ознак справедливості введених Указами Президента України санкцій через односторонність та закритість характеру їх введення. На сьогодні нівельована змагальність і прозорість цієї процедури. Також проблемою є безстроковість або вкрай тривалі терміни цих санкцій (мінімальний 5 років, тобто як мінімум до каденції наступного Президента). Особа, щодо якої розглядається питання введення санкцій позбавлена права та юридичної процедури на висловлення своєї позиції.

Так, в своїй практиці ми неодноразово вели листування з Радою Європейського Союзу (щодо продовження дії санкцій ЄС) та звертались до Європейського Суду Справедливості з відповідними позовними заявами, які неодноразово задовольнялися та скасовувались рішення Ради ЄС. Наприклад, Рада ЄС завчасно перед кожним продовженням дії санкцій пропонує обом сторонам, як ініціатору так і стороні захисту надати свої свідчення та документи, щодо актуального стану справ, адже підстави і передумови санкцій як мінімум могли змінитися або відпасти. Такий підхід очевидно відповідає засадам демократичної, правової держави, дотримання яких призводить до певного балансу справедливості та прозорості юридичної процедури, забезпечує право на захист.

Щодо дискреційних повноважень Президента та їх оцінка судом

2. В нашій судовій практиці у справах про оскарження санкцій деякі судді КАС ВС висловлюють окрему думку, яка зазвичай зводиться до проблеми усунення колегії суддів від належної оцінки наявності фактичних підстав для введення Указом Президента обмежувальних заходів (санкцій). При цьому судове рішення виглядає таким чином, нібито перевіряти ці фактичні обставини не повинен був ані Президент, ані суд.

Так, суддя КАС ВС Наталія Блажівська у своїй окремій думці зазначає: «Насправді проблема полягає в невірному розумінні принципів застосування та оцінки поняття дискреційних повноважень, в даному випадку Президента.  Відтак, ключовим питанням при розгляді цієї категорії спорів є визначення того, чи за наведеного правового регулювання у Президента України наявна дискреція (власний розсуд) щодо введення чи невведення в дію рішення РНБОУ чи такий розсуд (дискреція) відсутній. Якщо, за наведеного правового регулювання суд висновує позицію, що закріплену в Конституції України, фразу «вводить в дію» можливо розширювально тлумачити, як таку, що передбачає подальший етап висловлення Президентом України своєї згоди/незгоди з таким рішенням, чи аналізом підстав введення таких санкцій, тоді при розгляді таких спорів саме цей суд має здійснити системний та всебічний аналіз підстав, які передували прийняттю рішення РНБОУ, яке введене в дію цим Указом Президента України. В іншому випадку, якщо суд, з огляду на наведене в Конституції України формулювання, виходить з того, що у Президента України відсутня дискреція ввести чи не ввести в дію рішення РНБОУ, а також, що відсутній визначений Конституцією інший етап перевірки тощо, то лише в такому випадку, суд при розгляді справи про оскарження Указу Президента України щодо введення в дію рішення РНБОУ не вдається до аналізу підстав прийняття рішення РНБОУ, адже такий аналіз тоді має відбуватися в ході безпосередньої перевірки рішення РНБОУ з його додатками в рамках його оскарження».

Суддя доречно відмічає: або Президента наділено дискрецією, він перевіряє, чи потрібно вводити в дію рішення РНБО, і тоді адміністративний суд має перевіряти підстави, які перебували прийняттю цього рішення; або ж Президент автоматично вводить в дію рішення РНБО, і тоді питання про законність цього рішення має досліджуватись під час розгляду справи про оскарження саме цього рішення, а не указу Президента.

Схожої позиції притримується і суддя КАС ВС Ірина Гончарова, яка у своїй окремій думці зауважила: «Таке формулювання, як «введення в дію», та, більш того, необхідність видання із цього приводу спеціального акта – указу означає, по-перше, що без таких дій Президента України рішення Ради національної безпеки і оборони України саме собою чинності не набирає; по-друге, що Президент України має дискрецію у питанні введення чи невведення такого рішення в дію, видання чи невидання відповідного указу. Необхідність розсуду з боку Президента України при реалізації цього повноваження й означає здійснення ним аналітичної діяльності у вигляді оцінки доцільності, законності й обґрунтованості прийняття такого рішення.

Водночас відповідних фактів (обставин) щодо існування таких загроз саме через конкретну поведінку позивача у пропозиціях про застосування до нього санкцій, внесених на розгляд Ради національної безпеки та оборони України Службою безпеки України, зазначено не було».

Окреслене питання щодо обсягу судового контролю у санкційних справах виникає занепокоєння, оскільки навряд чи можна вважати ефективним процес, у якому суд перевіряє лише дотримання процедури та не оцінює наявність чи відсутність підстав для застосування санкцій.

Санкції щодо громадян України та підміна понять

3. Окремою проблемою залишається практика введення санкцій проти громадян України, що передбачено Законом України «Про санкції» лише за терористичну діяльність. Втім, замість цього представники відповідача та третіх осіб підміняють такі підстави посиланням на «наявність загроз національній безпеці», не вдаючись до подробиць, а судді при цьому навіть не сформулювали жодних фільтрів для належної оцінки наявності/відсутності таких загроз.

Також практично у кожній справі щодо тих же обставин ,за якими було введено санкції, здійснюється кримінальне переслідування. Вважаємо, що санкції та кримінальні справи мають вважатися взаємовиключними, адже загальовизнаним є те, що інститут санкцій розроблено саме для того, аби держава могла накласти певні обмеження до осіб, які створюють загрозу національній безпеці і яких неможливо притягнути до кримінальної відповідальності.

Важливо, що майже завжди діяння, які слугують підставою для застосування санкцій, мають спільні риси із злочинами, передбаченими розділами І, IX та ХХ КК України.

Це в тому числі і суперечить ст. 61 Конституції України та ст. 4 Протоколу № 7 до ЄКПЛ. Також очевидно, що наявність санкцій РНБО у підозрюваного за те ж саме діяння автоматично переводить справу в розряд політичних та, наприклад, унеможливлює, здійснення міжнародного розшуку каналами Інтерполу та видачу такої особи з іншої держави органам українського правосуддя.

Проблема стягнення майна у дохід держави, як виду юридичної відповідальності (конфіскація) щодо осіб, до яких попередньо не було введено санкції за рішенням РНБО України

4. Окремий пласт, в якій маємо практичний досвід, становлять справи про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», а саме стягнення у дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особі (мається на увазі тій, до якої РНБО України попередньо застосувало санкцію у вигляді блокування активів), а також активів, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

Проблема полягає у невизначеному колі обставин, завдяки яким суд може дійти висновку, що актив прямо чи опосередковано контролюється підсанкційною особою. За такого правового регулювання у дохід держави може бути стягнуто майно особи, яка пов’язана із підсанкційною особою особистими стосунками (наприклад, дружини), але має майно на праві особистої приватної власності. Одного лише факту перебування у шлюбі може бути достатньо для націоналізації майна дружини, хоча такий підхід спотворює передбачену сімейним законодавством можливість подружжя вільно визначати правовий режим майна. Особливу небезпеку створює те, позивач (Мін’юст) може доводити контроль підсанкційної особи за активом з посиланням на одні обставини, а у рішенні суду стає відомо, що контроль пов’язано з іншими фактами. Дуже важко вибудувати кінцеву стратегію захисту, якщо невідомо, від чого саме захищатися.

На нашу думку, положення вказаної норми є неконституційними та такими, що призводять до порушення прав людини за ЄКПЛ. З огляду на це ми підготували та подали конституційну скаргу, заяву до ЄСПЛ щодо застосування цієї санкції до третіх осіб (непідсанкційних) у вигляді стягнення майна в дохід держави (фактично конфіскації) через формулювання правової конструкції: «прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняє дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження».

Євген Пеліхос, адвокат, доктор філософії в галузі права