Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

«Романови всім остогидли»

Павло Скоропадський і Лютнева революція в Росії
5 лютого, 2021 - 11:11
У РОЗПАЛ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ ВАЖКО ПЕРЕДБАЧАТИ МАЙБУТНЄ. АЛЕ ПРОГНОЗИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО У БЕРЕЗНІ 1917 РОКУ ВИЯВИЛИСЯ ДУЖЕ ТОЧНИМИ

Початок 1917 року в Російській імперії, що по самі вуха загрузла в Першій світовій війні, сприймався абсолютною більшістю тогочасного суспільства з надією на краще. Загальним було бажання знайти хоч якийсь вихід із війни, яка вже втомила всі верства населення, виснажила промисловість та сільське господарство. Почастішали робітничі заворушення, страйки і припинення робіт на підприємствах, погроми панських маєтків. Представники правомонархічних придворних кіл, не зазіхаючи на устої імперії, напередодні нового року вбили всемогутнього «старця» Григорія Распутіна (Нових), в якому бачили ганьбу династії й уособлення пронімецьких сил при дворі. На фронті солдати розпочали серію відвертих «бунтів», залишаючи бойові позиції, що стало остаточним симптомом розвалу імперської армії, яка не витримала чотирирічної війни.

До боротьби з  «безладами» на початку 1917 року долучився представник старовинного українського роду й нащадок гетьмана Івана Скоропадського Павло Скоропадський. На той момент він був генерал-лейтенантом, командиром 5-ї гвардійської кавалерійської дивізії у складі Гвардійського кавалерійського корпусу Особливої армії Західного фронту. Частина стояла у найближчому запіллі на Волині, десь за Рівним. На Офіцерських зборах жваво обговорювалися етичні та бойові аспекти можливого залучення гвардійської кавалерії до придушення робітничих заворушень у Петрограді. До речі, сам Павло Скоропадський був налаштований рішуче проти такого застосування своїх підлеглих. Ще у 1915 р. він писав у листі до дружини, маючи на увазі участь підлеглих йому солдатів у приборкані цивільного населення в тилу:

«Я думаю, що врешті-решт гвардію нікуди не направлять, і хоч зовсім не жадаю крові, але така перспектива мені надзвичайно неприємна. Я хочу мати спокійне сумління, що воював у цій війні поруч з іншими, і усвідомлення, що нас бережуть для якихось, як я думаю, поліцейських функцій після війни мене гнітить, тим більше, що буде неприємно, коли кожен матиме можливість сказати, що ми з німцями не б’ємося, а здатні лише на приборкання непокірних усередині країни».

Саме під час чергової дискусії на цю тему за вечерею в Офіцерських зборах о 21.00 19 січня 1917 р. комдив отримав телеграму від командувача армією П. Балуєва. Той негайно викликав Скоропадського до штабу, куди генерал з ординарцем дісталися лише о 4-й ранку 20 січня. Командарм ошелешив новинами: у 34-му армійському корпусі бунтує 223-й піхотний Одоєвський полк, відмовляючись зайняти позиції на фронті. Генерал В. Шатілов за неспроможність приборкати бунтівників відсторонений від командування корпусом, а генерал Е. Російський — від командування 56-ю дивізією, до якої входив Одоєвський полк. Скоропадському доручено взятися за справу вмиротворення солдатів. Не втрачаючи часу, він іде до штабу корпусу, потім — дивізії, до 2-ї бригади, безпосередньо в полк. Усюди панував розпач, безпорадність, нічого не робилося. Новий командувач корпусу організував розсортування батальйонів, ізолював і передав військово-польовому суду непевних («якихсь мерзотників», як він писав дружині), згуртував здорові елементи полку і домігся повного підкорення солдатів корпусу. Все це сталося впродовж одного дня 20 січня.

Таким чином, з іменем Павла Скоропадського пов’язувалася блискавична ліквідація першого відкритого заколоту в Російській армії, що відбувся 18-20 січня 1917 р. Проте дуже скоро такі виступи стали звичними, поширеними, згодом російські солдати вдалися також до «братань» із супротивником, відкритого дезертирства з позицій. Важливим видається той факт, що завдяки вмілим, терміновим, почасти жорстким діям генерал-лейтенант Скоропадський здобув позитивний імідж в очах вищого командування, яке призначило його постійним командувачем, попри наявність інших 20 кандидатів на посаду «по старшинству». Водночас він підніс власний авторитет серед підлеглих. 34-й армійський корпус, який із 22 січня він офіційно очолив, упродовж усього 1917 року залишався найдисциплінованішим з’єднанням і розвалився останнім на Західному та Південно-Західному фронтах. Не зайвим буде підкреслити, що саме цей корпус наприкінці літа 1917 р. під проводом Скоропадського розпочав успішну українізацію і в листопаді став 1-м Українським козацьким корпусом — практично єдиним боєздатним з’єднанням армії УНР.

Але ці події були ще попереду. Наприкінці січня 1917 р. Павло Скоропадський, як і більшість населення Російської імперії, навряд чи міг собі уявити, що вже за місяць спалахне революція, яка назавжди змете з карти світу 200-річну імперію Романових, покладе край 300-річній династії. Сталося так, що в епіцентрі всіх подій — Петрограді — опинилася родина Скоропадського (дружина Олександра Петрівна, доньки Марія та Єлизавета, сини Петро і Данило). Тому з їхнього листування можемо дізнатися про події революції в столиці та на фронті (34-й корпус стояв у с. Угли, нині Ковельського району Волинської області).

Першим про заворушення («беспорядки») у столиці в листі від 1 березня (за старим стилем) згадав Павло Скоропадський, який отримав таке таємне повідомлення від командування. Він висловив занепокоєння долею родини і розпач від неможливості допомогти. У листі є також практичні поради бувалого фронтовика: «... не випускай на вулицю дітей, у разі обстрілу йдіть до внутрішніх кімнат, але не дозволяй стояти біля вікон...» Радив він також виїхати з Петрограда хоча б до Фінляндії. Втім, він ще припускав, що ситуація може бути не такою загрозливою: «... якщо це все не так серйозно, як нам це тут здається, то, звичайно, я думаю, мене відпустять днів на вісім у Київ».

Олександра Петрівна змогла надіслати листа лише 7 березня, але додала до нього свій щоденник, який вела в розпал революції (23 лютого — 3 березня). На той час і вона, і її чоловік уже переконалися, що в Російській імперії розпочалася справжня революція:

«23 лютого 1917 р. Четвер.

Вранці обидві дівчинки пішли до гімназії як завжди. Лілішка в трамваї прямо звідти повернулася до четвертої години, без жодних перешкод. Марійка закінчила заняття годиною пізніше, тому я чекала на неї спокійно до п’ятої години. Раптом поширилися чутки по будинку, що почався страйк, і трамваї не ходять, і що на Невському багато народу. Хоча Марійка за часом вже мала вийти з гімназії, відправила туди Павла [служник]. Марійка в трамвай не попала, візники жоден не взявся везти, вона пішла пішки до Сергія Васильовича [Пешехонов, управитель господарством Скоропадських]. Він мені зателефонував, що привезе її сам, але це не вдалося, вона заночувала в нього.

24 лютого. П’ятниця.

Приїхала візником і почасти на трамваї Віра Миколаївна [родичка]. На Невському багато народу, але трамваї ще почасти йшли. Іде «робітничий страйк». На Василівському острові кілька заводів не працюють, на Виборзькій — також. Скупчення натовпу, народу, робітників і солдатів у різних місцях міста, переважно біля Казанського собору, на Невському та Московському вокзалі. Сергій Васильович привіз візником Марійку і сказав: «За три дні всі стануть до роботи, дадуть хліба і все заспокоїться». Я поставила це під сумнів і сказала: «Починається революція».

Найцікавіше, що про початок справжньої революції тоді ще практично ніхто не казав. Представник революційного табору М. Суханов зафіксував у спогадах, що 24 лютого, коли він наполягав на тому, що «революція стала доконаним фактом», його назвали оптимістом. Голова Державної думи М. Родзянко ще 27 лютого писав імператору про необхідність вжиття рішучих заходів для врятування держави і династії, називав ситуацію в Петрограді «анархією», але не революцією.

Підкреслимо, що це був не єдиний випадок надзвичайного відчуття ситуації в родині Скоропадських. У листі від 7 березня Олександра Петрівна передчувала:

«Багато ми пережили за ці дні, і багато ще попереду. Я не вірю, що встановиться скоро лад, і під час Установчих зборів, напевно, знову підуть безчинства».

Але найґрунтовніший і найточніший аналіз майбутнього розвитку подій знаходимо в листах Павла Скоропадського. Вже 12 березня він писав дружині:

«Я, слідкуючи за життям у військах і читаючи газети, думаю, що в нас не буде конституційної монархії, вірніше за все у нас буде республіка, і надзвичайно ліберальна, головна причина цього — відсутність претендента на престол. Романови всім остогидли, навряд чи буде Дмитро Павлович, я думаю, буде республіка, і до цього слід готуватися. Якщо утримається теперішній уряд, все піде еволюційним шляхом на славу і благополуччя Росії, якщо ж уряд провалиться, влада перейде до рук натовпу і почнеться анархія, яка дуже швидко виродиться в якусь форму диктатури найбільш деспотичної. [...]

Та й узагалі, як на мене, монархії не буде, а буде республіка, мене б дуже здивувало інше, хіба селянство не розбереться, в чому справа, і вимагатиме царя... якщо втримається ще уряд, це зрозуміло, але становище його непевне через Раду робітничих і особливо солдатських депутатів, особливо якщо взяти до уваги, що війна, поразки на фронті, і німці дуже бажають використати нашу слабкість і розпорошеність, якщо б були значні поразки, в Петрограді можуть знову спалахнути заворушення, і тоді у що вони виллються, я не знаю, небезпечний також момент скликання Установчих зборів, момент демобілізації тощо».

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»  

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: