Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.
Олесь Гончар, український письменник

Три храми перед Лицем Господнім

Єрусалимський храм — Софія Константинопольська — Софія Київська: спільне й відмінне
21 травня, 2015 - 17:15

(Продовження. Початок читайте «День», № 82 — 83)

Прорвавшись в Єрусалим через розбиті фортечні стіни, римляни зайшли у храм через башту Антонія у той момент, коли самі ізраїльтяни вже підпалювали портики храму. Щоб відігнати паліїв (бо імператор звелів будь-що зберегти храм), римляни використали заготовлені для жертовника поліняки дров. Вони були сухі й одразу загоралися. Полум’я швидко охопило всю будівлю — і храм завалився. Загинули численні храмові скарби. Від одного з найкращих храмів давньої ери залишилося жалюгідне попелище — наслідок тяжких гріхів колись обраного Богом народу. 66 років тут була глуха пустка, в бур’янах якої вили шакали. Лише 136 року, наче на глум, римський імператор Адріян звелів на цьому самому місці побудувати язичницький «храм» Юпітера. Євреям було заборонено входити у відбудований римлянами Єрусалим; їх усіх вигнано у розсіяння по світу. З постанням держави Ізраїль у 40-х роках XX століття очільники юдейської релігії, при підтримці держави, розробили детальний план відбудови останнього так званого Іродового храму. Виготовлено макет; американський автор Рендел Прайс написав книгу «Храм і біблійне пророцтво: Остаточний погляд на це в минулому, теперішньому і майбутньому»; він же видав альбом «Путівник по храму», в якому представлено проекти-макети усіх трьох Єрусалимських храмів у минулому. Можна зрозуміти велике бажання різних поколінь віруючих євреїв побудувати четвертий храм на тому місці в Єрусалимі, де стояли в минулих століттях і тисячоліттях три попередні храми, але це нині виглядає фантастичним проектом, тому що на «терасі скелі» (тобто камені, на якому праотець Авраам збирався принести в жертву Богові свого єдинородного сина Ісаака), де стояли попередні храми, нині мусульманський сектор Єрусалима, на території якого мусульмани створили майдан Харам-еш-Шеріф (Cвященний двір), а на цьому майдані, після захоплення Єрусалима арабами 637 року, побудована найбільша святиня мусульман усього світу — мечеть Омара, накрита величезним куполом із чистого золота. Посягання на цю мечеть загрожує війною світового масштабу.

Споглядаючи, вивчаючи, досліджуючи знакові храми світу, слід пам’ятати сумну історію трьох Єрусалимських храмів. На їх спорудження була, як бачимо, воля Божа; але грішні люди перетворювали їх на вертепи розбійників. Ісус Христос за свого земного життя оплакував долю храму і всього міста Єрусалима, в якому Він бажав зібрати праведних людей, як квочка збирає курчат. «Але ви не захотіли»,— з жалем констатує Господь, знаючи, що Єрусалим із храмом були приречені. Єврей Йосиф Флавій, який був свідком безумства своїх земляків, тому змушений був перейти на позицію римлян, теж не без жалю підсумував своє бачення долі міста і храму в ньому у своїй хроніці «Юдейська війна»: «Ані стародавність міста, ані неймовірне його багатство, ані поширене по всій землі знання про народ, ані велика слава богослужіння, яке тут відбувалося, не змогли врятувати його від падіння. Таким був кінець єрусалимського оточення».

• Тепер звернімося до історії іншого знакового храму, який мав свого часу світову славу: до собору Премудрості Божої — Святої Софії у столиці Візантії Константинополі. У ряді моментів можемо спостерігати збіги й аналогії між історіями храму в Єрусалимі та храму в Константинополі. Хоч перший із них належить до юдейської релігії, а другий — до християнської. Так, і той, і той храми пройшли три етапи побудови, і кожен із трьох етапів закінчувався руїною. Далі. Ці храми будувалися з ініціативи не релігійних очільників, а світських царів. Усі відзначалися величчю архітектури і пишною красою внутрішнього і зовнішнього оздоблення з використанням найдорожчих матеріалів. Усі врочисто освячувалися, але через неправду, переступи і гріхи народу занепадали під час воєн, повстань і народних хвилювань. Нині території цих храмів — у руках чужинців, і жоден не має перспектив на відновлення в майбутньому в колишній красі та славі. Епохи різні, релігії різні, а причина занепаду одна: гріх.

 Константинопольська Свята Софія постала через 256 років після знищення останнього — Іродового — Єрусалимського храму. 313 року після Різдва Христового візантійський імператор Константин І (з титулом «Великий») легалізує християнство, законодавчо («Міланським едиктом») забороняє переслідування язичниками християн, урівнює християнство з іншими релігіями Римської імперії, згодом сам охрещується; і на двадцятому році свого царювання (а царював із 306 до смерті — 337 року), тобто 326 року, будує у заснованій ним новій столиці (Візантіумі — за його життя; Константинополі — після його смерті; Новому Римі — в термінології простолюддя) храм Святої Софії на європейському березі міста — на березі протоки Босфор. Це був храм з елітних порід дерева, привезених із південних країн (згадаймо, що й Соломон завозив коштовні будівельні та оздоблювальні матеріали для будівництва храму із Фінікії, Єгипту й інших країн). Над подальшим розширенням та оздобленням Святої Софії працювали син Константина — Констанцій, імператор Теодосій. Але 404 року повстанці підпалили храм, він згорів. Його відновив у вигляді мурованого храму в 404 — 408 роках імператор Аркадій. Другий храм Святої Софії простояв 124 роки, доки 532 року його до основ не зруйнували повстанці проти імператора Юстиніана, котрого також, до речі, називали «Великим». Тоді в Константинополі діяли дві взаємно ворожі партії — «блакитні» та «зелені». На іподромі під час кінських перегонів вони затіяли взаємну бійку, яка невдовзі перекинулася на все місто, набувши форми несамовитої різанини. Молодий імператор Юстиніан уже збирався залишити столицю, але його утримала від цього рішуча дружина та численні придворні: вони зажадали від імператора застосувати надану йому владу. Храм уже був у руїнах, коли один із воєначальників Велізарій «на чолі відданого імператорові загону воїнів вдерся на іподром, де вчинив справжню різанину серед учасників бунту. Жахлива розправа, жертвами якої стали тисячі людей, поклала край заворушенням. У цьому зіткненні автократичної влади з інституцією народного представництва, яку уособлювали деми (обрані народом представники простолюддя. — Д. С.), переміг візантійський автократизм».

• Придушення повстання відкрило Юстиніанові шлях до встановлення абсолютистської монархії. В імперії запанувала думка, що влада імператора походить безпосередньо від Бога. Навіть церковники визнали, що «нічого не можна робити в нашій Святій Церкві без згоди і наказу імператора». Теологи-греки теж погодились із тим, що «імператорові дано керувати світом від Бога, як око дано для тіла, щоб керувати ним; імператорові потрібен для цього тільки Бог, і між ним і Богом немає жодного посередника». Казкова краса та велич столиці мали відповідати цьому піднесеному статусу монарха. Відвідавши столицю й побачивши Царгород на власні очі, король остготів Алларих сказав: «Тепер я бачу на власні очі це знамените місто, про яке я так часто чув, але не вірив. Без сумніву, імператор — це земний Бог, і хто наважиться на війну з ним, той сам буде винний у пролитті власної крові!» як розповідали очевидці (щоправда, з явним перебільшенням), у Константинополі було «дві треті всіх скарбів світу та стільки церков, скільки в одному році днів та ночей».


ФРАГМЕНТ ДЕЇСУСА. ХРИСТОС. СОБОР СВ. СОФІЇ, КОНСТАНТИНОПОЛЬ, МОЗАЇКА ПІВДЕННОЇ ГАЛЕРЕЇ. ДРУГА ЧВЕРТЬ ХІІ СТ.

Найголовнішим осереддям цієї краси столиці став третій храм Святої Софії, збудований над Босфором на місці попередніх двох — Константинового та Аркадієвого. Будівництво його досить детально описано у візантологічній літературі. І давні й сучасні автори, констатуючи, що новий храм почав будуватися одразу після кривавого придушення народного повстання «Ніка» та руйнування другого (Аркадієвого) храму Святої Софії. Тобто вони фактично визнають, що грандіозне будівельне видовище — це «храм на крові»; і в цьому полягає його приреченість: через 916 років після освячення (537 рік) Юстиніанову (третю) Святу Софію Константинопольську було перетворено 1453 року з православного собору на мусульманську мечеть. А нині це популярний музей у турецькому Стамбулі і немовби свідчення того, що Бог допустив таке приниження будівлі як Дому Божого за такі ж гріхи візантійців (якщо не ще гірші), як і за гріхи юдеїв допустив спалення та зруйнування трьох єрусалимських храмів.

• 38 років (527 — 565) Юстиніан правив імперією. Із боягуза, який хотів утекти від гніву повстанців «Ніка», він незабаром перетворився на такого, що повірив у свою майже божественну місію і започаткував таке явище, як цезаропапізм — зрощення іпостасей царя та вищого духівника (папи) у своїй особі. Тож невідомо, що було в задумі Юстиніана перед початком будівництва нового грандіозного храму Святої Софії: прославити Бога чи себе? Щоб прискорити будівництво, він видав закон, згідно з яким воно мало тривати не довше п’яти років — з 532-го до 537 року. До цієї справи було залучено двох найкращих архітекторів тієї доби — Антимія з міста Тралли та Ісидора з міста Мілета. І хоч на будівництві працювало близько 10 тисяч кваліфікованих мулярів та інших фахівців, будівництво тривало таки довше, ніж п’яти років, а саме: 5 років, 11 місяців, 10 днів. Для історії споруд раннього Середньовіччя це був надзвичайний, унікальний рекорд!

Новий храм потребував простору, який був би в кілька разів більший за той, що його займали два попередніх храми. Довелося «зносити розташовані поряд будинки, попередньо викупивши їх за великі гроші. У переказах про будівництво храму є історія про те, як одна жінка на ім’я Анна відмовилася продати свій будинок під знесення, випросивши натомість право бути похованою у сховищі сосудів (тобто посудин з дорогоцінним миром, єлеєм у підвалах нового храму. — Д. С.). Для того щоб зробити цей храм спорудою небаченої досі пишноти, Юстиніан, згідно з пізнішою традицією, наказав намісникам провінцій надіслати до столиці найкращі частини стародавніх архітектурних пам’яток. Величезну кількість мармуру різних кольорів та відтінків було привезено до столиці з найбагатших місць видобутку мармуру в Єгипті. Срібло, золото, слонову кістку й дорогоцінні камені привезли з далеких країн для того, щоб посилити пишність нового храму».

•  Юстиніан вирішив збудувати храм на віки; зробити його частиною втілення своєї політичної доктрини. Він не шкодував коштів, постійно бував при архітекторах Антимії та Ісидорі, заохочував мулярів працювати навіть ночами при світлі смолоскипів. На будівництво було витрачено колосальну суму грошей — близько ста тонн золота! Храм, до будівництва якого було залучено всю імперію, став однією з найприголомшливіших споруд у світі. Він був зведений із каменю й обпаленої плоскої цегли-плінфи, всередині багато оздоблений мармуром і прикрашений мозаїкою, яка зображала символи християнської віри та рослинні візерунки. На створення вівтаря було витрачено 40 тисяч фунтів срібла, тобто майже 13 тисяч кілограмів! Незрівнянна нічна ілюмінація, блиск різнокольорових мармурів, витончене різьблення капітелей величезних колон, прекрасні мозаїчні панно, мерехтіння дорогоцінного начиння, сяйво безлічі лампад створювали приголомшливе враження. Дуже дивно, що не було серед цієї чарівності образу Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, жодного святого! Тільки одні рослинні орнаменти — дуже гарні, про яких тодішній придворний поет Павло Сіленціарій у панегіричній поемі «Екфразис храму святої Софії» писав: «Усе тут дихає красою, всьому дивуватиметься око твоє. Але розповісти, яким світлосяйним промінням храм оповитий ночами, — слово безсиле. Ти скажеш: якийсь нічний Фаетон цей блиск пролив на святиню!».

Красою дивувалися, але за цю красу називали собор оранжереєю, бо засилля зображень екзотичних дерев, квітів, кущів, букетів зовсім витіснило євангельське настановче й повчальне призначення собору. Піддавшись помилковому трактуванню Другої заповіді Божої про недопущення сотворених кумирів, головний ктитор і донатор храму святої Софії імператор Юстиніан, як і його дорадники, пішли на компроміс із юдеями, монофізитами й, можливо, іншими єретиками, щоб не дратувати їх зображеннями у храмі людей. Якщо правдива християнська духовність втілювалася в мозаїках Равенни в живі та історично правдиві образи людей, святих християнства, то показна духовність монофізитів вимагала символів, алегорій, знаків із переносними образами ягнят, пальм, лавра, оливок, виноградних лоз, троянд, лілей тощо. Схоже на те, що, надаючи соборові в Константинополі внутрішнього вигляду оранжереї з мозаїк і фресок, Юстиніан і вся творча артіль, яка опрацьовувала богословсько-естетичну концепцію собору святої Софії, діяли, оглядаючись на те, що скажуть юдеї всередині імперії та за її межами; а також монофізити всередині візантійського християнства. А вони похвалили імператора, що зробив із християнського храму оранжерею, де кожна квітка, листок, стебло на щось натякали, — хто як ці натяки сприймав, — але щоб подалі від святого Євангелія. Пізніше, коли в IX столітті правдиве християнство подолало єресь іконоборців, рослинно-символічну та орнаментальну красивість собору було замінено образами Ісуса Христа, Богородиці, святих християнства, а також ктиторів, донаторів. Людські образи на іконах і в монументальних розписах стін було визнано як обов’язковий церковний канон. Фрагменти цих мозаїк збереглися в соборі святої Софії — тепер уже в турецькому місті Стамбулі — аж до сьогодні.

• Імператор Юстиніан І бажав перевершити новим храмом славу й велич уславленого Єрусалимського храму, спорудженого, за переказом, Веселеілом — архітектором знаменитого біблійного давньоєврейського царя Соломона, і це йому, можливо, вдалося. Ромейські історики розповідають, що коли він увійшов у новий чудовий храм, то, випередивши супроводжуючих, підняв руки і проголосив: «Честь і слава Всевишньому, що вважав мене гідним зробити таку справу! О Соломоне, я перевершив тебе!» Уже тільки те, що храм витримав півтори тисячі років існування, викликає подив і захоплення. Споруджений на високому пагорбі, неподалік від грандіозного комплексу великого імператорського палацу й іподрому, помітний здалеку з моря чи із суші, храм Святої Софії став не тільки головною церквою імперії, демонстрацією її величі, символом відносин християнського імператора з Богом, а й головною святинею всього православного Сходу, храмом храмів, подобою Всесвіту, як його уявляли ромеї.

Він довгий час залишався недосяжною пам’яткою-зразком, казковим шедевром для багатьох народів середньовічної Європи та Азії; побувавши в ньому, вони говорили, що опинилися начебто на небесах. Крім усього іншого, храм Святої Софії відігравав першорядну роль упродовж усієї історії Візантійської держави. Тут зберігалися державні регалії влади — символи імператорського сану, зокрема царський вінець, який покладав на голову нового самодержця Константинопольський патріарх.

• У Великій церкві було спеціальне приміщення — мітаторій, де імператор переодягався перед богослужінням у дорогоцінні одежі й де стояло високе сідалище, на якому він сидів. На високих галереях будинку, так званих катихуменах, не раз відбувалися найважливіші засідання вищих духовних і світських осіб. Тут же була лава імператриці. До храму Святої Софії можна було потрапити через двоповерхові криті переходи безпосередньо з великого імператорського палацу, потай оминувши найлюдніші місця візантійської столиці.

Саме сюди спрямовувалися численні узурпатори, опозиціонери. А їхні прихильники довгою жердиною діставали високо підвішений імператорський вінець, змущували Патріарха вийти з покоїв і коронувати свого претендента на царство. Сюди втікали різного роду державні злочинці й шукали у Великій церкві притулок і захист від переслідувачів. Адже нікому не дозволялося силоміць витягати людину, яка припала до вівтаря і молить про порятунок. Вважалося, що будь-який утікач, який ховався в Айя-Софії, перебував під заступництвом Патріарха і самого Бога».

Дмитро СТЕПОВИК, доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, професор
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ