Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

«Усі будемо рівні»-2

«Чорна рада» Пантелеймона Куліша як твір-попередження
30 серпня, 2018 - 14:23
ГЕТЬМАН ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ. НЕПОКАЗНА, «СКРОМНА» ЛЮДИНА — Й ВОДНОЧАС МСТИВИЙ І ПІДСТУПНИЙ ПОЛІТИК. ВЗЯВШИ ВЛАДУ ПІД ГАСЛОМ: «УСІ БУДЕМО РІВНІ», ВІН ДУЖЕ ШВИДКО ЗРАДИВ «ПРОСТИЙ НАРОД»

Продовження. Початок читайте «День», № 147-148

Є в Кулішевій «Чорній раді», зокрема, сцена, де показано споювання виборців-простолюдинів: «Поміж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширітваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припаси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мартиновичу, ніжинські міщани за те, що каже: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні».

Минули віки, але методи роботи з «простим виборцем» не дуже змінилися. У нинішній Україні з цими методами теж можна частенько зустрітися. Аби забезпечити «правильне голосування», зацікавлені особи дають «простим виборцям» продуктові пакети, гроші, а то й пропонують випити міцних напоїв. Щоправда, після виборів «простий люд» починає нарікати: мовляв, обрали не тих. Майже ту саму ситуацію маємо в Кулішевому романі. Зробивши свій вибір, чернь із часом починає жалкувати: мовляв, обрали не того.

Брюховецький, який стає головною персоною під час проведення Ніжинської чорної ради, представлений як підступний демагог, що користається довірою запорожців, міщан, інших простолюдинів для досягнення своїх мерзенних цілей.

Ось як Куліш змальовує портрет цього діяча: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба та затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним та погуторив де про що добре та мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік чак, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату».

Куліш зображує Брюховецького як умілого популіста. Варто навести сцену, де цей популізм у романі представлений в усій красі. Там Іван Брюховецький стверджує, ніби гетьманство йому не потрібне, а він лише думає про те, як би то козакам запорозьким допомогти в «тяжкій долі». «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво!» — вигукує він. «...тепер, — стверджує цей претендент на гетьманську булаву, — достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас здеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?»

Звісно, сірома сприймає ці слова з радістю, висловлюючи такі міркування: «Проклятії кармазини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихій годині, дак хто б нас і пожалував!»

А Брюховецький розповідає козакам про свої заслуги та свою «бідність»: «Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, в яких саєтах і з якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тілько як-небудь прикрити ваші злидні. Чимало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко — та й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт — доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре».

Така демагогія сприймається на ура. «Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не скрізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!» Всі чекають від Брюховецького на благодіяння, обираючи його гетьманом. Навіть старий козак Пугач, якому довелося багато надивитися, говорить: «...заведемо в Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...» Така собі комуністична програма.

Коли ж відбулися вибори Брюховецького, чернь загула: «Хвала Богу! Хвала Богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!»

Щоправда, Брюховецький, здобувши гетьманську булаву, не збирається втілювати в життя козацькі «комуністичні мрії». Він розгорнув боротьбу за владу, знищуючи противників. Не забував і себе, «бідного». Як наслідок, відбувається руйнування Гетьманщини. Знищується й козацька старшина, на місце якої приходять вихідці з низів. Про це, зокрема, говорить один із героїв роману Кирило Тур, звертаючись до Петра Шраменка: «Хіба не бачиш, як тепер на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на сермяги, а сермяги на кармазини. Увесь світ перелицьовано...»

Брюховецькому Куліш протиставляє Сомка, якого зображує в ідеалізованому плані. Мовляв, він цілком достойний гетьманської булави. Ось як в одному місці «Чорної ради» описано цього діяча: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи». Або інша ідеалізована характеристика цього наказного гетьмана: «Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, та вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в нього або в поході знай свою лаву — не так, як в інших. Тим-то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля». Тут маємо справу не стільки із зображенням історичного персонажа, скільки з намаганням автора створити образ ідеального державного мужа-гетьмана.

Саме бажання волі, яку хотіла мати чернь, і призвело до того, вважає Куліш, що світ в Україні-Гетьманщині перевернувся і Брюховецький взяв гору над Сомком. У романі події подані таким чином, ніби новообраний гетьман ув’язнює Сомка — щоправда, за мовчазної згоди московського воєводи. Сомко ж здається на милість переможця — робить це свідомо, не чинячи опору. Коли представники козацької старшини хочуть його боронити, він каже: «Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!». Після цього він та старшини кидають шаблі.

Коли ж Кирило Тур прагне визволити Сомка із в’язниці, той не хоче втікати на волю і здіймати повстання проти Брюховецького. Свою позицію він аргументує таким чином: «...з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство та гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьманувати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьманував!»

Перемога Брюховецького подається як тимчасовий тріумф черні, яка отримала змогу грабувати заможних козаків. Із цього приводу в Кулішевому романі маємо таку замальовку: «Як ось почали роз’їжджатись із Ніжина й шляхта, державці, що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з’їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почала по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею із міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу та сім’ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі та й шаблю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім’єю челядь, та як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали».

Петро КРАЛЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments