«Усі будемо рівні»

Роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша має тривалу історію. Основний час роботи над твором припав приблизно на 1843—1844 рр.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства на початку 1847 р. поклав край видавничим і науковим планам Куліша. Письменник зазнав репресій. Його заслали до Тули, де він провів три роки (1847—1850). До смерті царя Миколи І в 1855 р. Куліш мав обмежені можливості видавати свої твори. Лише з приходом нового царя, Олександра ІІ, починається процес лібералізації режиму. Ось тоді, в 1857 р., письменник видав «Чорну раду». Українською мовою роман уперше побачив світ окремим виданням у Петербурзі. Тоді ж твір був опублікований російською мовою двічі в Москві: як окремим виданням, так і в журналі «Русская Беседа». Варто відзначити, що російський переклад був повнішим: у ньому зустрічаються окремі фрази, речення, яких не було в українському тексті.

«Чорна рада» викликала чималий резонанс. На твір написали рецензії Михайло Максимович та Микола Костомаров. Перший, вказавши на певні історичні неточності, відзначив високу літературну вартість твору. Також на літературні якості роману звернув увагу Микола Костомаров, особливо на багату мову твору. До того ж, на думку цього історика, «Чорна рада» показує і могутність, і слабкість духовного життя українського народу. У захопленні від роману був Тарас Шевченко, який писав у листі до Куліша від 4—5 грудня 1857 р.: «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував «Чорну раду» по нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епилог вийшов; тільки ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів».

Друге українське видання твору побачило світ уже за кордоном Російської імперії, у Львові 1890 року з ініціативи народовської газети «Діло» в її літературному додатку «Бібліотека найзнаменитіших повістей».

Вперше на українських землях, які входили до складу Російської імперії, роман «Чорна рада» українською мовою вийшов у Одесі. До того ж маємо два одеські видання — неілюстроване 1900 р. та ілюстроване (ілюстратором був Амвросій Ждаха) 1901 р. Видавцеві довелося пройти чимало цензурних перепон, наприклад, він змушений був вилучити деякий ілюстративний матеріал.

Розпочинаючи аналіз роману «Чорна рада», потрібно відзначити кілька моментів.

По-перше, твір писався тоді, коли Куліш перебував під значним впливом козацької міфології. Тут помітну роль на нього справили кирило-мефодіївці. Зрештою, й сам письменник належав до тодішніх очільників українського козакофільства. Він з великою довірою ставився до козацьких літописів і широко використовував їхні матеріали. Особливо це стосувалося Літопису Граб’янки. У «Чорній раді» є чимало фрагментів, вибудуваних на матеріалах цього літописного твору. І все ж тут Кулішеве козакофільство не можна вважати цілковитим. У романі простежується певна амбівалентність у зображенні козацтва. Особливо це помітно, коли йдеться про козаків запорозьких. Куліш представляє Запорозьку Січ, радше, у плані негативному, аніж позитивному. Це була «тріщина» в козакофільстві Куліша, яка з часом привела до переоцінки його поглядів. У зрілому віці він почав критично ставитися до феномену українського козацтва. І витоки цього критицизму можна знайти в «Чорній раді».

По-друге, «Чорна рада» писалася в той час, коли Куліш залишався благонадійним обивателем Російської імперії. Принаймні — він вважав цю державу своєю, де збирався робити кар’єру. Зрештою, мав намір опублікувати «Чорну раду» легально, а на це потрібен був дозвіл цензури. Тому хоча історичне тло роману й давало широке поле для антиросійських (антимосковських) інтерпретацій, твір витримано у лояльному проросійському дусі. Автор намагається позитивно говорити про московського царя та його представників. Під час читання роману складається враження, що вони не втручаються в справи українських козаків. А ті негативи, які виникли під час обрання гетьманом Брюховецького, а також після «чорної ради» — це внутрішні українські справи.

Щоправда, такі проросійські моменти в романі обумовлювалися не лише тодішньою лояльністю Куліша до імперської влади. Чималу роль у появі зазначених моментів зіграли джерела, якими користувався письменник. Зокрема, Літопис Граб’янки, що, як зазначалося, широко використовувався при написанні «Чорної ради» і в якому простежуються помітні промосковські настрої.

Цікаве й глибоке міркування щодо козацтва, власне, його походження, зустрічаємо в одному із місць «Чорної ради», де старий запорожець Пугач звертається до своїх побратимів. Він у романі постає як мудрий хранитель козацьких традицій. У цьому зверненні, зокрема, є такі слова: «Ніхто не скаже, коли почалося козацьке лицарство. Почалося воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави усього світу добули». Тут представлена теорія походження козацтва, яку так ніхто й не розробляв, зокрема й Куліш. Умовно її можна назвати варязькою. Відповідно до цієї теорії, предками козаків є давні варяги, які собі «добували слави» як на морі, так і на суші. Щось подібне роблять і українські козаки. На відміну від козаків татарських, які кочують у степах, козаки-українці, як і варяги, воюють на човнах-чайках. Варязька теорія аж ніяк не видається фантастичною. Вона таким чином пояснює морські походи козаків.

Звісно, письменник на боці козаків. Вважає, що повстання під проводом Богдана Хмельницького — це справедлива кара полякам, які чинили зло українцям. Та, попри те, він зі співчуттям ставиться до жертв козацької революції. Принаймні намагається зрозуміти їх, навіть стати на їхнє місце.

Це можна трактувати як вияв високого гуманізму Куліша. Інша річ, що з часом цей гуманізм відведе письменника від захоплення українським козацтвом. Він почне шукати йому «цивілізаційну альтернативу». А трактуватиметься те в українському середовищі як Кулішева зрада.

Письменник розумів, що повстання під проводом Богдана Хмельницького призвело до перерозподілу власності. Це була основна мета козацької революції.

Звісно, така експропріація експропріаторів трактується як кара за знущання шляхтичів і князів над козаками, як акт справедливої помсти за кривди. Власне, це трактування можна вважати етичним. Хоча коли проаналізувати роман, то бачимо, що воно не дуже вдовольняє Куліша. Він не раз звертає увагу на негативні сторони цієї експропріації.

Куліш малює в творі конфлікти, які виникали між козацькою старшиною та представниками інших верств населення. Зокрема йдеться про те, що незадоволені козацькою старшиною була не лише козацька сірома, а й міщани, яких не прирівняли до козаків. У «Чорній раді» є сцена, де міщани київські висловлюють обурення полковнику Шраму: «Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих?.. Одвоювали козаки!.. Та, хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по козацьки не причепити до боку шаблі та й не сидіти, згорнувши руки?». Щоправда, у Шрама своя правда. Він є прихильником суспільства, де кожен стан виконує свою роль, а не суспільства, де всі рівні. Тому в уста Шрамові Куліш вкладає таку відповідь міщанам: «Козаки сидять, згорнувши руки!.. Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмін да терези, а поспільству — плуг да борона». Але Шрамова правда не приймається міщанами. Один міщанин прямо погрожує цьому козацькому полковнику: «Та постривайте, постривайте, пани кармазини, ...швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули... Добрі і молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право!».

Загалом Куліш на боці полковника Шрама. Однак він розуміє, що надмірне збагачення козацької старшини є явищем ненормальним і викликає відповідне соціальне незадоволення. Незадоволеними, зокрема, є запорожці, а їхня спільнота, показує Куліш, стала зосередженням бунтівних анархічних елементів, які легко піддаються соціальній демагогії.

Попри те що окремі запорожці, передусім Кирило Тур, у романі зображені в плані позитивному, саму Запорозьку Січ Куліш характеризує негативно. Ось, наприклад, що говорить про запорозьких козаків Шрам: «Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаянні в Січі да тілько п’янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками!».

Саме на Запоріжжі зумів знайти численних прибічників Іван Брюховецький, який часто в романі зневажливо іменується Іванцем. Запорожці й стали ударною силою Ніжинської чорної ради. Куліш спеціально наголошує, що на цю раду зібралося багато простолюдинів, які не мали стосунку до козаків: «Назбиралось люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь, мужики, що позіходились грабовати Ніжень, як приобіщав їм Брюховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, самі бурлаки да гольтіпаки, що, не маючи жодного притулку, служили тілько по броварнях, по вінницях да ще по лазнях грубниками. У іншого сокира за поясом, у того коса на плечі, а другий притяг із колякою». Звісно, такі люди, на думку Куліша, не повинні були обирати гетьмана. Це мали би робити заслужені козаки, які чогось досягли й мають чималий досвід. Чернь же, яка не має ні заслуг, ні власності, легко піддається на маніпуляції, демагогію. Тому й може обрати нікчемного претендента на гетьмана — особливо коли цих людей... підпоїти та підгодувати.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»