Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Як «Європа мовчала»

«Українське питання» на Паризькій мирній конференції 1919 року (до 100-річчя важливої історичної події)
24 липня, 2019 - 16:26
«РАДА ЧОТИРЬОХ» НА ЧОЛІ З ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРОМ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ЛЛОЙД ДЖОРДЖЕМ, ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ — КЛЕМАНСО, ПРЕЗИДЕНТОМ США — ВІЛЬСОНОМ ТА ПРЕМ'ЄР КОРОЛІВСТВА ІТАЛІЯ В. Е. ОРЛАНДО / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

У листопаді 1918 року закінчилася Перша світова війна, яка тривала понад чотири роки і принесла незчисленні лиха багатьом народам. Держави Антанти та їх союзники святкували перемогу над Четверним союзом — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Непрості питання повоєнного мирного врегулювання, в тому числі вироблення і підписання мирних договорів з переможеними країнами, вирішувалися на Паризькій мирній конференції, що відбувалася (з перервами) з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. В її роботі брали участь представники близько тридцяти країн. Ще низка делегацій прибула до Парижа без запрошення, серед них були й посланці від різних державних утворень, що виникли на теренах колишньої Російської імперії. Однак організатори конференції тримали їх осторонь і, як правило, не допускали до участі в її роботі.

Вирішальна роль на конференції належала лідерам трьох великих держав — прем’єр-міністру Франції Ж.Клемансо, прем’єр-міністру Великої Британії Д.Ллойд Джорджу і президенту США В.Вільсону. Вони справляли домінуючий вплив на роботу її керівних органів — спочатку Ради десяти, з березня 1919 р. Ради чотирьох, а з кінця червня Ради п’яти. Враховуючи, що з усіх великих держав Франція найбільше потерпіла від німецької агресії, головував на конференції Ж.Клемансо.

Український народ, який внаслідок свого геополітичного становища (будучи розділений між двома ворогуючими блоками і опинившись у самому епіцентрі військових дій на Східному фронті) чи не найбільше постраждав під час тієї війни, сподівався на справедливе розв’язання українського питання цим найавторитетнішим міжнародним форумом. Тим паче, що своє прагнення до волі, державної незалежності і соборності він неодноразово демонстрував у той період, відродивши ще в листопаді 1917 р. на теренах колишньої підросійської України власну державність у формі Української Народної Республіки (УНР), а в листопаді 1918 p., відразу після краху Австро-Угорської імперії, утворивши на західноукраїнських землях ще одну українську державу — Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Під час об’єднавчого руху, який охопив українські землі наприкінці 1918 — початку 1919 рр., вони об’єдналися в єдину соборну УНР. Акт Злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР був обнародуваний Директорією УНР 22 січня 1919 року, а вже наступного дня затверджений Трудовим Конгресом України — вищим представницьким органом.

Природно, що участь українських представників у мирній конференції була одним із зовнішньополітичних пріоритетів молодої держави, яка з самого початку заявила про бажання будувати свої міжнародні відносини на цивілізованих засадах, спираючись на принцип самовизначення народів. Невипадково в зверненні Трудового Конгресу України «До народів всього світу» від 28 січня 1919 року наголошувалося, що сорокамільйонний український народ прагне ввійти у сім’ю вільних народів світу, стати з ними на рівні і тому «заявляє про право на місце на мировій конференції в Парижі».

Уже 29 грудня 1918 р. Рада Міністрів УНР ухвалила послати Надзвичайну дипломатичну місію до Парижа, яка одночасно була б делегацією на мирну конференцію. Згідно з затвердженими 10 січня 1919 р. штатами, вона складалася з голови, його заступника, секретаря, групи дипломатів, радників (14 осіб), канцелярії (34 співробітники), інформбюро (20 осіб), а також спостерігачів від провідних політичних партій України. Делегацію очолив колишній міністр шляхів УНР Г.Сидоренко, його заступником було призначено державного секретаря закордонних справ ЗУНР В.Панейко. Протягом року її склад доповнювався і змінювався. В серпні замість Сидоренка делегацію очолив граф М.Тишкевич, який до цього працював послом України у Ватикані.

На жаль, через внутрішні та міжнародні негаразди вся українська делегація приїхала в Париж із великим запізненням — у квітні 1919 р., що негативно позначилося на результатах її діяльності. Лише голова делегації та її секретар прибули 20 січня. У відповідності з досягнутою в березні між урядами УНР і ЗУНР домовленістю, делегація була «спільною для обох частин України» і заступала на конференції «цілість української справи». Однак на практиці її роботі в цьому напрямі постійно заважали існуючі протиріччя між «наддніпрянцями» та «наддністрянцями». Внаслідок них галицькі дипломати згодом, у грудні 1919 р., вийшли з спільної делегації УНР і діяли цілком самостійно.

Перед українськими дипломатами стояли наступні завдання: добиватися міжнародно-правового визнання УНР і допомоги з боку Антанти для боротьби проти агресії більшовицької Росії, а також відстоювати територіальну цілість України. В першій же ноті, направленій Г.Сидоренком 10 лютого 1919 р. голові конференції, висловлювалося прохання українського уряду визнати УНР і допустити її делегатів до участі в роботі міжнародного форуму. В той же день Сидоренко направив ще одну ноту, в якій повідомляв про віроломну агресію більшовицької Росії проти УНР, готовність останньої взяти участь у майбутній конференції на Принцевих островах, що мала розглянути проблему мирного врегулювання так званого російського питання, за умови припинення воєнних дій з боку Росії. Але ці, як і наступні, спроби представників УНР привернути увагу конференцій до українського питання були проігноровані.

На жаль, за весь час роботи конференції українське питання в цілому окремо не обговорювалося, а лише у зв’язку з вирішенням двох інших, на думку її організаторів, набагато важливіших питань — російського і польського. Останнього — у зв’язку з українсько-польською війною за Східну Галичину і проблемою східних кордонів Польщі. Наддніпрянська ж Україна розглядалася ними як одна з територій колишньої Російської імперії, а тому як частина російського питання. Обговорення його розпочалося на засіданнях Ради десяти вже на самому початку конференції. Відразу виявилося два підходи до його вирішення: 1) союзна військова інтервенція в Росію, в тому числі на південь України; 2) досягнення компромісу між усіма політичними силами в Росії, включаючи більшовиків. Після зриву плану мирного врегулювання російського питання шляхом проведення конференції всіх зацікавлених сторін на Принцевих островах, Антанта все більше схилялася до політики воєнної інтервенції та створення так званого санітарного кордону щодо більшовицької Росії.

Під час розгляду даного питання 15 лютого висвітлювалась також ситуація в Україні. Учасники засідання були поінформовані про захоплення більшовиками Харкова, Катеринослава, Києва, частини Донбасу, наближення їх до окупованих військами Антанти південних міст України й відповідно про великі невдачі Директорії УНР, перехід значної частини її військ на бік Червоної армії. Ця інформація не могла не вплинути на позицію керівників Антанти, які й до цього з великою недовірою ставилися до українського національно-визвольного руху. Це було викликано підписанням у лютому 1918 р. УНР сепаратного мирного договору з державами Четверного союзу, який дещо ускладнив перемогу Антанти, а також шаленою наклепницькою пропагандою з боку російських та польських політичних кіл проти України.

Чим серйознішою ставала для країн Заходу небезпека з боку більшовицької Росії, тим менше залишалося в УНР шансів бути визнаною державами Антанти. Навесні 1919 р. Червона армія, захопивши майже всю Україну, наближалася до річок Збруч і Случ, готувалася до прориву через Галичину на допомогу революційній Угорщині. Наприкінці березня Рада чотирьох прийняла рішення про евакуацію союзницьких військ з Одеси, надання допомоги румунській армії та створення захисного бар’єру проти більшовизму в Польщі й Румунії. Тим самим відкидався запропонований ще в лютому українцями проєкт такого бар’єру через Україну. На початку квітня Франція зобов’язалася відновити нормальні відносини з керівництвом російської Добровольчої армії і водночас відмовитися від співробітництва з УНР. Під впливом ідеологів білогвардійського руху Антанта остаточно взяла курс на відновлення «єдиної Росії». 26 травня 1919 р. Найвища Рада Паризької конференції визнала адмірала О.Колчака «верховним правителем і вождем всіх антибільшовицьких сил Росії», проігнорувавши УНР та інші національні держави, що існували на теренах колишньої імперії, за винятком Польщі і Фінляндії. Протести української делегації та спільна заява делегацій всіх проігнорованих республік не мали жодного впливу.

Небажання розглядати УНР як суверенну державу обумовило також підхід лідерів Антанти до долі західноукраїнських земель, які з моменту виникнення ЗУНР зазнали збройної агресії з боку Польщі, Румунії та інших держав. Вони стали по суті розмінною монетою, за допомогою якої великі держави, задовольняючи територіальні претензії наших західних сусідів, намагалися створити захисний бар’єр проти більшовизму. Головна роль при цьому відводилася Польщі, тому не дивно, що організатори конференції приділяли їй найбільшу увагу, надавали всіляку підтримку, зокрема й у здійсненні експансії на схід. Уже наприкінці лютого 1919 р. Рада десяти погодилася на введення польських військ у Східну Галичину «для охорони від більшовицьких банд».

Варто зазначити, що справа Східної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференція офіційно зверталася до дипломатів УНР. Українська делегація була допущена як спостерігач на засідання її робочих органів, на яких розглядалася ця проблема, брала участь у роботі спеціальної комісії генерала Л.Боти щодо перемир’я між Україною і Польщею тощо. 21 травня на вимогу Ллойда Джорджа Найвища Рада конференції спеціально заслухала українську делегацію в справі Західної України. Щоправда, викликано це було не бажанням справедливого вирішення даного питання, а насамперед великою стурбованістю щодо продовження українсько-польської війни, яка ослаблювала Польщу і перешкоджала реалізації планів Антанти. Остання прагнула якнайшвидше добитися мирної угоди між поляками й українцями, але в інтересах Польщі, направити Українську Галицьку армію проти більшовиків.

Таким чином, спроби українських дипломатів добитися міжнародно-правового визнання УНР і заручитися підтримкою держав Антанти закінчилися безрезультатно. На жаль, Україна виступала на Паризькій мирній конференції не як суб’єкт, а об’єкт міжнародної політики, як арена експансіоністських інтересів інших держав. Головні творці післявоєнної мапи Європи — лідери Франції, Великої Британії і США проігнорували законне право українського народу на державну самостійність і соборність його земель. Це свідчить про недооцінку ними важливості справедливого розв’язання українського питання в контексті тодішнього міжнародного розвитку. Дана недооцінка дорого коштувала нашому народу, який знову надовго втратив свою державність і виявився штучно розшматованим між чотирма сусідніми країнами. Не принесла вона користі й загальноєвропейській безпеці, оскільки загостривши й ускладнивши розв’язання українського питання, підривала основи створеної конференцією Версальської системи світоустрою. В суворий час нинішніх випробувань, що постали перед Україною в зв’язку з віроломною агресією з боку Росії, важливо пам’ятати й враховувати наслідки та уроки цієї важливої історичної події.

Іван ГОШУЛЯК, кандидат історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments