Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

Єднання в ім’я свободи-2

Декабристи і Україна
4 вересня, 2020 - 11:04
ПІДПОЛКОВНИК СЕРГІЙ МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ, КЕРІВНИК ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛКУ, ОДИН З П’ЯТИ СТРАЧЕНИХ ДЕКАБРИСТІВ. ПІД ЧАС СТРАТИ ОБІРВАВСЯ ПРОГНИЛИЙ ЗАШМОРГ, СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ ЗЛАМАВ НОГУ Й ВИМОВИВ: «НЕЩАСНА РОСІЯ! І ПОВІСИТИ ЯК СЛІД НЕ ВМІЮТЬ!»

Закінчення. Початок читайте «День», №161-162

Невдовзі після придушення декабристського повстання з’явилося «Звернення до всіх вірних підданих наших» царя Миколи І з повідомленням про збройний виступ «зловмисників» — такий собі Маніфест, в якому зокрема сповіщалося про «злые умыслы на ниспровержение престола, на превращение Государственного Порядка, отечественных законов, всего России священного...». Одразу відчувався переляк монарха (деспотична влада в усі часи проголошувала своє усунення від «керма» кінцем світу!), а, крім того, безмежна злоба на «бунтівників»... Можливо, злоба ця була спричинена розумінням того, які видатні, воістину яскраві особистості були у лавах повсталих.

Достатньо назвати зокрема підполковника Сергія Івановича Муравйова-Апостола (28.09.1796 — 13.07.1826), керівника повстання Чернігівського полку на Київщині з 29 грудня 1825 року по 3 січня 1826 року, наймасштабнішого та найбільш тривалого виступу проти самодержавства у ХІХ столітті (не враховуючи польських повстань 1830 та 1863 років). Це була справді надзвичайна людина. Правнук знаменитого гетьмана України (1727 — 1734) Данила Апостола, син успішного імперського дипломата доби Олександра І, посла Росії в Парижі, у віці 16 років — учасник Бородінської битви й наступних військових компаній та походів проти Наполеона (був тоді тяжко поранений), Сергій Іванович користувався глибокою й щирою повагою колег по службі, друзів, узагалі всіх, хто його знав (а солдати, тілесні покарання щодо яких Муравйов-Апостол у підвідомчих йому частинах суворо заборонив і з якими він завжди спілкувався як рівний із рівними, буквально обожнювали свого командира і готові були за нього померти!).

Поза сумнівом, Сергія Івановича, як і брата його Матвія, ще з юності очікувала блискуча кар’єра — військова та цивільна (чудова освіченість, хоробрість, особиста харизма, блискучий дворянський, в першу чергу, очевидно, український, родовід). Проте, за спогадами брата, 1809 року стався випадок, який разив 13-річного підлітка й буквально перевернув його свідомість. Коли родина російського дипломата, зокрема діти, Матвій та Сергій, повертаючись із Франції, перетнули кордони імперії, їхня мати промовила: «Я дуже рада, мої сини, що тривале перебування за кордоном не охолодило ваших почуттів до Вітчизни; але готуйтеся, діти, я маю вам повідомити жахливу звістку: ви знайдете те, чого й не знаєте, в Росії ви знайдете рабів!» (брати Муравйови-Апостоли, які зростали в Гамбурзі, Мадриді й Парижі, почули про таке уперше; потім побачили на власні очі). Оця ненависть до рабства — від початку рабства Людини, потім Народу — і є, з усіма коливаннями, відкатами й трагедіями, тим спільним, що об’єднає російських (як, утім, і українських також) лібералів, радикальних революціонерів, незалежників та «поміркованих» соціалістів-федералістів. Від Чаадаєва, Пестеля, Рилєєва, Герцена, Желябова, Плеханова, Мережковського, Бердяєва, Буніна, Солженіцина, Шаламова, Хрущова, Сахарова й Горбачова в російській традиції (хай не видається читачеві занадто «химерним» поєднання таких прізвищ) до Шевченка (безумовно), Костомарова, Куліша, Драгоманова, Франка, Лесі Українки, Грушевського, Липинського, Скоропадського, Хвильового, Скрипника, Ольжича (і далі...) — в традиції українській. Але це тема надзвичайно обширна, цікава й складна. Ми до неї невдовзі ще повернемося. Скажемо тільки: «Галерея» наведених вище постатей неймовірно строката, люди різні, але не можна не бачити й того, що об’єднує їх (обов’язково маючи на увазі, що російським інтелектуалам доводилося, дуже часто безуспішно, долати імперські « комплекси»).

А от ще одна, драматична і маловідома, доля одного з українських декабристів. Іван Іванович Сухінов (1795 — 1828), поручик Олександрійського гусарського полку, учасник повстання «чернігівців» на Київщині на зламі 1825-1826 років (про яке ми коротко згадували). Походив із небагатих дворян Херсонської губернії. У 14 років(!) вступив на службу рядовим у Лубенський гусарський полк. Брав участь у війні з Наполеоном та у закордонних походах російської армії. У «битві народів» під Лейпцигом (1813 рік) був тяжко поранений, але після тривалого лікування повернувся на військову службу. Потім служив у Ізюмському та Олександрійському гусарських полках. Один із найактивніших лідерів Товариства об’єднаних слов’ян (про яке ми скажемо декілька слів). 29 грудня 1825 року визволив (разом з Михайлом Щепілло, Веніаміном Соловйовим, Анастасієм Кузьміним) з-під ґрат Сергія Муравйова-Апостола (після арешту Пестеля, за доносом на лідера Південного товариства зрадника Майбороди), що й стало, власне, імпульсом до повстання Чернігівського полку на Васильківщині.

Після розгрому повстання Сухінов зміг утекти. Затриманий 15 лютого 1826 року в Кишиневі. Засуджений військовим судом до смертної кари, потім вирок було пом’якшено — каторжні роботи довічно. Відбував покарання в Забайкаллі — у Читинському острозі, потім у Зерентуйському руднику. Розробив там продуманий план заколоту, метою якого було визволення каторжан Нерчинської копальні й декабристів, що були серед них. Повстання (обов’язковою передумовою якого було захоплення зброї) Сухінов ретельно готував упродовж восьми місяців. Залучав до цієї справи певне коло каторжан, здебільшого селянського походження. Але один з учасників заколоту видав цей план — він був убитий повстанцями, але Сухінов та його соратники схоплені. Під час слідства Сухінов не розповів нічого. Вирок був такий: 300 ударів батогом, таврування і (якщо буде живий) — шибениця. Напередодні страти Іван Сухінов, знаючи, що на нього чекає, звів рахунки з життям у в’язниці...

І потрібно ще сказати бодай декілька слів про Товариство об’єднаних слов’ян (або ж Слов’янський союз) — дуже цікаву й ще не цілком оцінену таємну декабристську революційну організацію, метою якої була, зрозуміло, поки що не незалежність України (історія карає за «перестрибування через сходинки», та й узагалі таке гасло було тоді неможливим), а створення федеративного союзу демократичних республік слов’янських народів (прямі предтечі «кирило-мефодіївців»), що зрозуміло, було неможливим без знищення Російської імперії. Товариство було утворено 1823 року в Новограді-Волинському братами Борисовими — Петром та Андрієм, та борцем за свободу Польщі Юліаном Люблінським (взагалі Товариство мало дуже тісні контакти з польськими патріотами).

Серед членів Товариства (Сухінова ми вже згадали) переважали не представники «елітного» дворянства (на відміну від декабристів-»південців» ), а вихідці з дворянства незаможного, дехто був навіть «напіврізночинцями» (як сказали б років через тридцять). Ці люди — Володимир Бечаснов, Іван Горбачевський, Ілля Іванов, Яків Андрієвич, Яків Драгоманов (ми стисло згадували про нього), Микола Лисовський, Іван Шимков — були єдиними в головному: необхідність об’єднання як «рівний з рівними, вільний з вільними» всіх слов’янських народів на засадах федеративного союзу демократичних республік із самостійною законодавчою та виконавчою владою. Малися на увазі Росія (не імперія. Україна і Білорусь не розглядалися окремо від Росії — через 20 років «кирило-мефодіївці» зроблять тут важливий крок уперед), Польща, Сербія, Хорватія, Моравія, населена слов’янами частина Угорщини (можливо, Закарпаття).

Була в Об’єднаних слов’ян і соціальна програма: ліквідація кріпацтва, рівність усіх громадян, пом’якшення міжстанових обмежень. Лідери Товариства бажали, і в принципі цілком слушно, підготувати виступ не лише війська, а цілого народу — лише тоді повстання матиме успіх. 1825 року керівники Товариства ініціювали вступ організації до Південного товариства декабристів і були репресовані після розгрому останнього.

* * *

Джон Локк, видатний англійський філософ ХVІІ століття, «прагматик» і «практик», колись писав: «Будь-яка теорія, будь-яка людина є дітьми свого часу. Цього не варто соромитися — це просто є так». Але навіть з позицій будь-якого «прагматизму» вражають слова Павла Пестеля, який перед стратою на шибениці чітко й голосно, без страху сказав: «Здається, ми ніколи не схилялися ні перед кулями, ні перед ядрами. За що така ганебна кара? Цар міг би нас і розстріляти!» От, думаючи над цим, розумієш: порив до свободи є незнищенним навіть тоді, коли для перемоги (а що є перемогою?) потрібна боротьба багатьох поколінь.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: