Єднання в ім’я свободи

Ця тема була підкреслено пошанованою в радянські часи: декабристський рух, його передумови, цілі, причини поразки та його «відлуння» в історії. Проте зараз (і навряд чи тут   варто   говорити про випадковість) проблема ця, схоже, ретельно забута, начебто «відсунута в тінь».

У чому  річ? Може, тут відчуваються певні політичні мотиви, надто коли  йдеться про сучасних російських  істориків? Адже як можна  схвалювати виступ (та ще й зі зброєю в руках!) проти влади, яка — влада — в роки правління Путіна оголошується «безгрішною», апріорі  праведною, мало  не  сакральною й до того ж (і 200 років тому, як і тепер) єдиним «щитом» супроти  підступів зловорожих іноземних урядів? Так, зокрема, за  лаштунками декабристського руху стояли, однозначно, масони...

Ставлення в сучасній РФ до декабризму пояснити можна: диктатура «замовляє музику» історикам. Важче зрозуміти явний брак уваги  до історії «первых русских благовестителей свободы» (слова Шевченка!)  з боку переважної більшості сучасних українських дослідників (за винятком Григорія Казьмирчука)... А тим  часом «український сегмент» цієї теми є воістину  винятково важливим, проте і досі недостатньо  осмисленим.

Маємо неспростовний історичний факт: серед усіх декабристських організацій найбільш радикальним, активним і послідовним у запереченні самодержавства й кріпосницької деспотії було саме Південне товариство, ядром (осередком) якого стали  саме  українські терени, точніше — Правобережжя (сучасні Вінницька, Київська,  Черкаська, Житомирська, якоюсь  мірою  також і Полтавська області). Саме  тут, у Тульчині на Вінниччині, розташовувалася штаб-квартира 2-ї армії, офіцери і генерали якої, опозиційно (з більшою чи меншою мірою радикалізму) налаштовані супроти уряду Олександра І, склали основу Південного товариства. Саме тут містилися «родові дворянські гнізда» найвідоміших декабристів: Сергія Муравйова-Апостола (про нього — розмова в нас ще буде) на Полтавщині, Давидових і Поджіо (Київська губернія).

Саме тут, в Україні, 1821 року групою декабристів (особливу роль тут відіграв полковник Павло Пестель — особистість настільки ж яскрава і  неймовірно обдарована,  наскільки ж і зловісна, певною мірою  «предтеча» більшовизму) було ухвалено рішення про утворення Південного товариства,  згодом із включенням до нього Кам’янської (Волконський та Давидов) та Васильківської (Муравйов-Апостол) управ. Дещо пізніше, 1825 року,  на правах окремої управи до «південців» приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян (дуже цікава організація, про яку  нам варто, бодай стисло,  поговорити). Нарешті, саме в Києві під час традиційних контрактових ярмарків (зазвичай — навесні) впродовж 1822—1825 років напівконспіративно зустрічалися провідні декабристи, які служили в Україні, й вирішували нагальні питання своїх планів на майбутнє, своєї тактики і стратегії.

При цьому необхідно мати на увазі: керівники Південного товариства (може, особливо Пестель, який відстоював фізичне знищення царської родини) були, якщо не відступати від історичної правди, прихильниками демократичної (республіканської — Північне товариство було поміркованішим, чимала частина його очільників вірила у конституційну монархію — без кріпацтва, з парламентським представництвом), але — і це важливо — «єдиної» і «неподільної» Росії. Таке, сказати б, «демократичне імперство»... Натомість більшість Товариства об’єднаних слов’ян захищала засади (хай ще абстрактно, туманно сприйняті) українського автономізму. Тут простежується ідейна естафета, яка приводить нас до Кирило-Мефодіївців і до Михайла Драгоманова (до речі, як і Олена Пчілка, прямого нащадка декабриста Якова Драгоманова; отже, Леся Українка мала у собі й декабристську кров!).

Але порушену нами тему неможливо осягнути без відповіді на справді ключове питання, що його Михайло Грушевський далекого 1925 року сформулював дуже точно: «українські декабристи чи декабристи на Україні?» Тобто інакше кажучи, що є підтвердженням зв’язку декабристського руху з Україною: місце проживання або служби, етнічне походження конкретних декабристів (Якубовича, Андрієвича, Мозгалевського, Лісовського, Юшневського, Корніловича, Люблінського й багатьох інших) чи реальні аспекти діяльності та світогляд тих чи інших декабристських організацій?

Дуже цікаво у зв’язку з цим згадати дискусію 1925—1929 років, котра стосувалася саме цього питання, як, втім, і думки пізніших дослідників. Думається, це допоможе нашим читачам (як допомогло й авторові цих рядків) зрозуміти суть справи.

Так, знаний у 1920-ті роки історик Осип Гермайзе (згодом репресований більшовиками) писав: «Згори вирішили питання так, що українських декабристів не було, був єдиний тільки рух у загальноросійській формі, і в історії українських громадянських рухів повстанню декабристів немає місця. Такий погляд, безперечно, хибний і глибоко помилковий. Можна говорити, що українська інтелігенція цієї доби недооцінювала національний момент, проймалась впливами російської культури, але цілком невірно було б одмовляти молодому поколінню, та ще з революційними настроями, в приналежності до української інтелігенції тільки через те, що їхня  національна свідомість була невиразною або невисокою».

А ось погляд чудового історика Наталії Полонської-Василенко: «Довгий час вважалося, що це були російські таємні товариства, причому не бралось до уваги, що більша частина членів товариства, хоч і служила в  російському війську, належала до Українського шляхетства» (важлива думка!).

Микола Хвильовий у знаменитому памфлеті «Україна чи Малоросія?» заявив: «Дозвольте ж і нам пишатися тим, що найбільш революційний і послідовний з декабристів — Пестель — жив під південним сонцем України» (знову підкреслимо: про Пестеля потрібна окрема, складна і розлога розмова).

Дуже характерно, що майбутній провідний ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов ще 1917 року стверджував буквально таке: «...рух декабристів в Україні набрав яскраво зазначеного українського національного характеру, і його мета була та сама, яку вже багато українських поколінь даремно намагалися досягти: політична незалежність їхньої держави». Хай тут явно видається бажане за дійсне — проте самі слова насправді показові.

А ось як розглядали цю проблему провідні українські науковці того часу. Приміром, Сергій Єфремов вважав, що ґенеза декабристів та їхнього світогляду має виглядати таким чином: масонські організації, до них — православні братства плюс (важлива складова!) філософія Григорія Сковороди. Знаменитий академік підкреслював, що «масонські ложі в Україні виявили тенденцію перетворення на українське (згадаймо участь у них Івана Котляревського, якоюсь мірою і Миколи Рєпніна. — І.С.) масонство і служили завданням українського громадського руху». С. Єфремов вважав, що відносно найближчими до українства були політична масонська ложа «Любов до істини» та Товариство об’єднаних слов’ян.

Ще один визначний український історик Дмитро Дорошенко стверджував, що, хоч масонські ложі, що виникали в Україні, «були за своїм походженням та суттю виключно російськими або польськими, проте масонство мимоволі приймало на себе впливи місцевого українського грунту, мусіло рахуватися з українським особливостями і нарешті висувати на порядок денний національну проблему». Дмитро Дорошенко був переконаний в тому, що «вивчати декабристів в Україні слід в контексті українського національного відродження та опозиційних настроїв українського дворянства». Водночас академік Сергій Єфремов вказував, що лідери «об’єднаних слов’ян» — Борисов, Драгоманов, Горбачевський — «мали вже й зерно української національної  свідомості».

І, нарешті, дуже важлива (і несправедливо призабута!) думка одного з видатних українських істориків другої половини ХХ століття Івана Лисяка-Рудницького (стаття «Інтелектуальні початки нової України»): «Члени Товариства об’єднаних слов’ян (вчений вважав його «українською віткою декабристського руху». — І.С.) потрапили під команду російських «якобінців» типу Пестеля, а тому загинули, не принісши тривалої користі вітчизні». І далі: «Це був показник на майбутнє. Упродовж усього ХІХ століття обезкровлення України, через русифікацію її еліти, відбувається не тільки на правому крилі, службою в царській бюрократії, але й на лівому крилі, участю у революційних організаціях загальноімперського масштабу».

* * * 

Тепер, приділивши належну увагу загальнотеоретичним питанням, перейдемо до конкретики — до історичних постатей, декабристських організацій, до опису драматичних подій, які супроводжували діяльність незгодних із царатом.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»