Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Збій у Системі

Михайло Горбачов — найбільший реформатор в історії України?
8 жовтня, 2020 - 16:09
ВРАЖАЮЧИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПАРАДОКС — САМЕ ДІЯЛЬНІСТЬ ОСТАННЬОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КПСС СТАЛА ТАКИМ «ЗБОЄМ У СИСТЕМІ», ПІСЛЯ ЯКОГО ЦЯ ТОТАЛІТАРНА РАДЯНСЬКА СИСТЕМА ПОЧАЛА РУЙНУВАТИСЬ

Український «Кріт» у Кремлі Андрій Павліченко (на посаді голови КДБ) має намір висадити у повітря все керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим, а заодно — і президента США, під час святкування річниці більшовицького перевороту на трибуні мавзолею Владіміра Леніна. Мотив приголомшуючий — це помста за розкуркулення, Голодомор 1932—1933 рр., депортації українських селян до Сибіру, особистий мотив — загибель батьків. Виявляється, Павліченко все життя ненавидів систему, більше того — таємно симпатизував українському націоналістичному руху, зустрічався з його діячами в Києві. Зрештою, на тому його підловила американська спецслужба, і молодий агент вимушено погодився на роботу з ЦРУ, використавши свій службовий стан для досягнення вищої влади. Але весь час приховував справжні наміри й від заокеанських шефів, адже вважав США також опосередковано винними. Таке сучасне собі перевтілення Конрада Валленрода — у трактовці Адама Міцкевича (його герой свідомо прагнув знищити Тевтонський орден, а для цього досягнув  посади його великого магістра).

Ідеться про сюжет роману «Московський клуб. Закулісне життя Кремля та не лише...» американського письменника Джозефа Файндера, що вийшов друком в 1991 р. — за півроку до справжнього путчу в Москві. Між іншим, село Пловиці, де за сюжетом народився Андрій Павліченко, згадано в книжці Роберта Конквеста «Жнива скорботи» (готував матеріали Джеймс Мейс) як таке, де з 78 господарств середняків 66 влада віднесла до «куркульських». Так само влада вчинила з батьками літературного героя. Тобто в основі — реалістичні обставини та події. Але чи міг у реальності з`явитися подібний герой-одинак?

Лише одна людина з вищого керівництва СРСР мала подібні біографічні лінії. І це ніяк не голова КДБ чи хтось інший із радянських силовиків, а генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов. Під час геноциду загинуло близько  40% жителів його рідної станиці Привольне, серед них — члени родини за лінією батька. Один із дідів, Андрій, зазнав репресій, за кілька років і другий — Пантелій. Обидва вижили, але, вочевидь, майбутньому комсомольському активісту та партійному керівникові годі було розповідали, що голоду не було — лише складнощі з продовольством. Ще трагічнішою виявилася доля родини дружини Михайла Горбачова, Раїси Максимівни, про що її чоловік напише у своїх споминах «Наедине с собою». Можливо, звідси походять згадані ініціатором Перестройки як грандіозна брехня твердження його політичних опонентів про спільне з Раїсою Максимівною бажання знищити компартію зсередини.

Дійсність виявилася набагато заплутанішою, герой — значно складнішою та масштабнішою особистістю, а наявні результати перевищили найсміливіші очікування американського автора. Реальна людина, Михайло Сергійович Горбачов, діяла та діє інакше. За часів президентства Віктора Ющенка стався показовий випадок — українське посольство в Москві проводило презентацію збірки документів про Голодомор 1932—1933 рр. та запросила низку відомих діячів, в тому числі Горбачова. Він не прийшов (як і переважна більшість інших), підтримавши у такий пасивний спосіб пануючу в російському політичному дискурсі та державі думку про заполітизованість порушеної проблеми. Попри навіть те, що про злочини чудово знав із власного дитинства.

Таке підкреслене відсторонення від української тематики — не перше. Іван Драч у своєму виступі на сесії Верховної Ради УРСР у травні 1990 р. згадав епізод зустрічі Михайла Горбачова з генерал-губернатором Канади Романом (Рамоном) Гнатишиним — під час візиту радянського лідера до Країни кленового листя. Відомий український поет та державний діяч із розпачем зазначав: вони вели себе як два іноземця, що служать своїм країнам. Між іншим, начебто на самому початку Роман Гнатишин спробував звернутися до гостя українською, а у відповідь почув щось на кшталт: тут не так із протоколом, де перекладач з англійської? Чи так трапилося насправді, але подібна відповідь цілком могла мати місце — реальний генеральний секретар ЦК КПРС ніколи публічно не демонстрував навіть натяків на своє українство.

Автор Перестройкі стверджує, що в дитинстві міг із легкістю переходити на українську мову з російської — так, за його спостереженням, робило все його оточення. А це означає, що навіть без мовної практики й надалі володів нею принаймні на рівні безпроблемного сприйняття. В Україні це здається очевидним, але для абсолютної більшості громадян Росії — ні. У грудні 2012 р. Еміль Паїн, колишній радник президента Бориса Єльцина, попередив нас під час підготовки презентації в Національному культурному центрі України в Москві: кажіть російською, бо інакше, крім мене, киянина, вас тут ніхто не зрозуміє. Вочевидь, Горбачов до цих «ніхто» не належить.

Мама Михайла Сергійовича — українка з Куликівщини (Чернігівська область), та й зростав він в українській частині станиці на рідній Кубані. Зовні про міцні українські коріння свідчить його непереборний м`який говір, можливо — риси характеру, напевно — знання українських пісень. На одному зі своїх днів народжень  Михайло Сергійович показово проспівав свою улюблену, доволі довгу та складу для виконання, пісню на вірші Леоніда Глібова «Стоїть гора високая, а під горою гай...» (рідкісний українець її знає від початку до завершення). Народжена на Чернігівщині, скоріш за все у містечку над Сновом — Седневі (чи у сучасному Сновську?), в маєтку відомої української родини Лизогубів, тут пісня набула найбільшої популярності. Мама Горбачова жила приблизно за 40 км від місця її створення, тож досконале знання тексту її сином не дивує. Відеозапис цього вокалу (дуету — разом із Андрієм Макаревичем) бажаючі можуть самостійно відшукати в інтернеті.

Це чи не єдиний документально зафіксований випадок, коли Михайло Сергійович говорить (співає) нехай не надто чистою, але українською мовою. Шансів для розвитку таке стихійне українство майже не мало — в школі була виключно російська література, російське культурне середовище. Михайло Сергійович віддає належне впливу на формування його особистості російських класиків (серед них називає Миколу Гоголя), але не українських. Тож самоідентифікація майбутнього радянського лідера як росіянина не дивує. Щоправда, варто придивитися до його пояснень свого дитячо-підліткового національного вибору — «росіянин означало приналежність до нашої держави, до православної церкви, російської культури. Особливого значення не надавалося, хто ти — хохол, тобто українець, або москаль — тобто росіянин». Це типове сприйняття, притаманне українським селянам Наддніпрянщини до визвольних змагань 1917—1921 рр. Для радянського періоду — це русифікація під прикриттям інтернаціоналізму. Наслідки поразки української революції, згодом — знищення української Кубані.

Але ж пісня, що йде від мами, збереглася. Річ надзвичайно потужна, тим більше — в традиційних українських родинах. Як і родинні відносини в цілому, що формувалися століттями та шокували не одного іноземця, починаючи щонайменше із вражень Гійома де Боплана. Свого часу радянську людину приголомшила публічність першої радянської леді, Раїси Максимівни, на дівоче прізвище Титаренко, рід якої також з України (Чернігівщина та Полтавщина). «Ми нічого не будемо змінювати. Як вели себе, так і будемо вести далі», — десятиріччями пізніше пояснював Горбачов.

Справді, для української родини нічого надзвичайного не сталося. Досить почитати класичну українську літературу та уважно подивитися на її сюжети (з Миколою Гоголем включно), послухати бувальщини про сімейні взаємини, подивитися на народні картини XVIII—ХІХ ст., де впевнена в собі жінка якщо не з дрючком на чоловіка чекає, то вже точно за словом до кишені не полізе — і все стає зрозумілим. Такі ми є. Михайло Горбачов згадує, що батько пробачав матері «ліхость» її характеру, а була вона твердою та діловою. Мабуть, тому в радянській Україні незвичну для керівника КПРС поведінку більшість сприймала з гумором та прихованим розумінням — надто це все нагадувало особисте щодення.

У своїх споминах майбутній генсек доволі детально описує дитинство. З його слів зрозуміло — оточення мало переважно стихійно український характер. Ця обставина та родинна драма під час Голодомору не могли не накласти відбиток на його характер та (скоріш за все) — неусвідомлені (на відміну від літературного «крота») мотиви діяльності. Але ж цей чинник не був єдиним — навіть за всієї потужності. Підлітком він пережив війну та німецьку окупацію, а після того став передовиком-механізатором, у сімнадцятирічному віці отримав орден — винятковий випадок. Одночасно розпочинається його кар`єра — Михайла обирають секретарем комсомольської організації школи, членом райкому комсомолу. Зрештою — кандидатом у члени партії. Все це разом на випадковість не схоже — скоріше на усвідомлені кроки для досягнення мети. Майже ідеальна анкета, яку «плямили» лише репресовані діди. Хтось був хорошим персональним менеджером (мати?).

У результаті перед молодою амбітною, талановитою людиною без іспитів та навіть співбесіди відкрилися двері юридичного факультету Московського державного університету (минаючи на той час обов`язкову строкову службу в армії) та прекрасні можливості професійного і кар`єрного росту. Цікаво, що юний Михайло і надалі продовжує свою комсомольську діяльність — цього разу на юридичному факультеті він відповідав за ідеологію. А це означало набуття не лише професійних знань, а й організаційних умінь. Він ними активно та творчо скористався, швидко та впевнено рухаючись щаблями партійно-радянської системи. І що тут мало перемогти: сентименти молодості, родинні оповідання, «зашиті» в підсвідомості архетипи поведінки (українська ментальність у широкому розумінні) чи набуті навички виживання та успіху в пізньорадянській тоталітарній державі?

Очевидно, аби Михайло Горбачов не дотримувався неписаних правил — опинитися йому не в Кремлі, а на Колимі (образно кажучи): «Якщо ти потрапляв до номенклатури, то мав слідувати визначеним правилам гри». Це особистісний вибір, причому свідомий — точно не геройський, скоріше — раціонально прагматичний: вирватися з бідності. До того ж міцно скріплений ідеологічною складовою. Без елементів переконання (щонайменше) тут не обійтися — зрештою, Горбачов залишається вірним соціалістичній моделі (так, як він її розуміє) весь свій життєвий шлях. У цьому сенсі він дуже послідовний та є зразковим ідейним політиком і державним діячем.

Утім, для становлення Горбачова як реформатора визначальними стали не офіційні ідеологеми (інакше ми б мали цілком звичайного для свого часу керівника), а наявність ціннісних орієнтирів (усвідомлених чи ні), закладених ще за часів дитинства та парубоцтва. Тоді випускник МГУ відмовився від аспірантури за кафедрою колгоспного права, адже для нього то було занадто.  Повернення до Ставрополя та початок його професійної діяльності майже збіглися з настанням хрущовської «відлиги» — десять наступних років молодий керівник жив та працював за атмосфери небаченої досі свободи думок та постійних змін у правлячій системі. Щоправда — не фундаментальних. Як висловися Михайло Сергійович, «Нікіта Сергійович хотів змусити працювати систему, використовуючи її ж методи». У другій половині 80-х рр. ХХ ст. Горбачов спробує виправити цю помилку.

А в середині 1950-х рр. тоді перший секретар міськкому комсомолу спробував запроваджувати нові форми роботи з молоддю, зокрема за допомогою оперативного комсомольського загону та дискусійного клубу. Останній — аналог «Клубу творчої молоді», що виник у Києві за ініціативи ЦК ЛКСМУ.  Тобто Горбачов зробив те саме, що дисиденти-шістдесятники в Україні. До певної міри він і був шістдесятником (не дисидентом) у владі — якщо розглядати ширші кола цього яскравого суспільного явища. Між іншим, потенційно міг стати одним із прототипів партійного секретаря, доньку якого таємно охрестили, — як у «Соборі» Олеся Гончара.

Система дала збій. Залишається лише здогадуватися, як такі потяги до фрондерства пробачала партійна система добору та розстановки кадрів. Хіба що чудова підготовка, відмінна працездатність та комунікаційність знімали очікувані перестороги. Горбачову дозволяли експерименти на господарській ниві — застосування «парів», будівництво зрошувального каналу, що мав забезпечити стабільність урожаїв та потребував великих коштів із державного бюджету. Таке враження, що радянське керівництво 1970-х рр. обрало Ставропілля та його керівника в якості регіонального випробувального майданчику.

Горбачову вдалося не лише вціліти самому, а й зберегти вірність своїм переконанням та баченню майбутнього. Вдала ініціатива з аналізу стану сільського господарства та пропозиції до його розвитку не допомогли останньому, але відкрили Михайлу Сергійовичу  шлях до найвищого кремлівського керівництва. Горбачов проявив неабияку адаптаційну здібність, вміння пристосовуватися до нового мікросоціуму, здобув чимало нових знань, серед них — про косигінські реформи від першоджерела (останні дуже знадобилися за часів Перестройкі). Виживанню неабияк сприяли особисті довірливі відносини з Юрієм Андроповим та зорієнтованість останнього на зміни (доволі суперечливі, як потім з`ясувалося). А ще удача — кілька разів емоційні виступити юного (на тлі складу партійної верхівки) секретаря могли поставити крапку на подальшому просуванню владними щаблями, натомість виявлялися дуже доречними в сенсі настроїв Леоніда Брежнєва. В результаті Перестройка розпочалася там, де завершилося шістдесятництво, ставши його продовженням. Новий генсек прийшов до влади з переконанням — «все прогнило», система стала дуже неефективною, зміни назріли.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Володимир БОЙКО
Газета: 
Рубрика: