Українському кінематографу

Всім, хто пам’ятає стан справ в українському кіні ще в 2000-х, 2017-й рік має здаватися справжньою казкою.

Цього року в прокат вийшли рекордні 33 національних повнометражних фільми.

Ще 2 рекорди: українські фільми досягли найвищих  касових зборів за перший вік-енд: спочатку «DZIDZIO Контрабас» — 7,7 млн гривень у вересні, «Кіборги» — 8,1 млн у грудні.

«DZIDZIO Контрабас» також став першим українським фільмом, який окупився в прокаті — 22 млн зборів за, ймовірно, 5-мільйонного бюджету (неофіційні данні).

Але статистика нічого не значить без такої суб’єктивної, але надважливої категорії, як мистецька якість того, що люди бачать на екрані. І тут 2017-й теж можна вважати історичним. Далі до вашої уваги — неповний список найцікавіших фільмів цього року.

Постмайданівський розквіт документалістики  не є секретом. Однак до останнього часу неігрове кіно живилося енергію революції та війни. Цього року найпомітніші картини побудовані на «мирному» матеріалі.

«DIXIE LAND» (режисер — Роман Бондарчук, Україна — Латвія — Німеччина)  народився з короткометражки «Поліна» (2012) про дівчинку, котра вчиться музиці в дитячому джаз-оркестрі в Херсоні. Повнометражна версія зроблена традиційно — з накладеною музикою, зйомкою-спостереженням, цитатами з архіву. Бондарчук почувається впевнено в цій стилістиці і дає впізнаване соціальне тло — всюдисущу бідність, марші під червоними прапорами на 9 травня, однотипні хрущовки; тим ефектніше злиденні декорації  відтіняють справжнє  свято: музику у всіх її проявах. Фільм прошарований отакими безсюжетними, музично-живописними моментами, які, вкупі  з повнокровними  героями, дозволяють назвати «Dixie Land» ще одним досягненням 35-річного режисера.

«ГОЛОВНА РОЛЬ» (Сергій Буковський) на перший погляд — суто сімейний проект:  режисер  знімає фільм про свою матір, актрису Ніну Антонову. Пропоновані обставини такі: «Уяви собі, що ти граєш актрису, яка знімається в ігровому фільмі». Дія розвивається відразу за двома лініями — актриса/режисер і мати/син.

Буковський підкреслює роль-життя, зводячи до мінімуму ролі як роботу, через що Ніна-Віра залишається персонажем у пошуках автора з проклятими питаннями і задумливими виправданнями, але й режисурі сина вона опирається несвідомо. Син тим часом намагається з’ясувати своє, давнє, розв’язати дитячі образи, але й ця п’єса якось не клеїться. «Головна роль» унікальна делікатною оптикою позачасся, в якій сімейне стає видовищем, а приватні хроніки — неймовірно ємним висловом. На такому рівні вже не йдеться про розділення на ігрове й неігрове. «Головна роль» — безумовно, вершинна робота Буковського.

«ШКОЛУ №3» (Георг Жено і Єлизавета Сміт, Україна — Німеччина) знято за мотивами документальної вистави «Моя Миколаївка». В липні 2014-го за місто Миколаївку тривали бої української армії з бойовиками «ДНР». У виставі, здійсненій спільно німецьким режисером Георгієм Жено та  київським драматургом Наталією Ворожбит,  старшокласники розповідають про вплив на них подій 2014 року, про перші закоханості й плани на майбутнє. Фільм у свою чергу є спільним проектом Жено та української режисерки Єлизавети Сміт. На останньому Берлінському фестивалі він здобув Гран-прі програми Generation 14+.

«Школа №3» — приватні хроніки без головного героя. Відправна точка всіх монологів, знятих зазвичай найбільш інтимним, крупним фронтальним планом, — якийсь предмет, пов’язаний з особливими спогадами. Кожна така річ тягне за собою картину окремого життя. Підлітки говорять невміло, запинаючись, але рівень щирості  тут  такий, що будь-яке красномовство втрачає цінність. Через різноголосся  своїх зізнань миколаївські школярі виступають медіаторами оповіді, створюють її на наших очах, відштовхуючись від часто геть недитячого досвіду, й у цьому сенсі є співавторами фільму. Підсумок цього великого спільного авторства — пристрасний і зворушливий портрет цілого покоління.

«ДЕЛЬТА» (Україна-Німеччина) — нова робота вихідця з Дніпра Олександра Течинського — професійного фотографа, що став відомим у 2014-му, коли з двома співавторами зняв фільм про Майдан «Все палає». Задум «Дельти» він виношував кілька років. Всі зйомки проходили в нашій «сільській Венеції» — містечку Вилкове в дельті Дунаю в Одеській області. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, колоритні в своїй грубуватості характери; живописна пластика зображення — місцями це справжній кінематографічний Брейгель; і ще — постійні згадки про релігію, видима набожність героїв, що додає всьому метафізичного відтінку.  Є якась гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою чи крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Як наслідок, «Дельта» отримала вагомий приз — спеціальну згадку журі на 60-му фестивалі документального й анімаційного кіна «DOK Leipzig».

Перш ніж перейти до повнометражних ігрових стрічок, варто зазначити, що до останнього часу ця категорія, за блискучим винятком «Племені» Мирослава Слабошпицького, була в нас найпроблемнішою. Причини відомі: брак екранних акторів, нестача якісних сценаріїв, невпевненість режисерів на довгих дистанціях. Здавалося, це не зміниться ніколи. До цього року.

«СІЧЕНЬ — БЕРЕЗЕНЬ» («Ugly», Юрій Речинський, Україна-Австрія) розповідає  паралельні історії. В Україні молоде подружжя потрапляє в аварію. Юрій (Дмитро Богдан) чергує в лікарні в Кривому Розі біля своєї дружини, австрійки Ханни (Ангела Греговіч). Водночас у Відні матір Ханни, Марта (Марія Гофштеттер) безуспішно бореться з хворобою Альцгеймера.

Речинському суттєво допоміг іменитий колега — австрієць Ульріх Зайдль; компанія Ulrich Zeidl Filmproduktion виступила співвиробником «Ugly». Оператори «Січня — Березня» — Вольфганг Талер (знімав у Зайдля) та його син Себастьян Талер, Марія Ґофштеттер — зірка фільмів Зайдля. Слабке місце фільму — драматургія. Українська частина надто фрагментована, акторам інколи бракує природності. Австрійський сюжет створювався пізніше, в діалогах і в розвитку персонажів відчувається набутий професіоналізм. Найяскравіше враження — від роботи Гофштеттер. В ролі розгубленої людини, на яку насувається забуття самої себе, вона болісно переконлива. Також і криворізькі, й віденські сцени зняті просто досконало, в чому, безумовно, заслуга обох Талерів.

«СТРІМГОЛОВ» (Марина Степанська) — історія трьох людей з дуже різними долями — наркозалежного музиканта Антона (Андрій Селецький), його вольового діда (Олег Мосійчук) і колишньої художниці Катерини (Дар’я Плахтій).

Передусім картина тішить акторським складом. Особливо хочеться відзначити Плахтій. Самим лише порухом очей, без єдиного зайвого слова Дар’ї вдається передати зміни стану героїні. Назагал, Степанська безпомилково вимальовує сучасних міських героїв, цих уразливих і непередбачуваних невротиків. Її Київ — місто темних вулиць, непорушних багатоповерхівок, ранкових автобусів і вічної осені, легко й опукло передане тим таки Себастьяном Талером. По суті, «Стрімголов» — не про втрачене, а швидше розгублене покоління. Степанська вивела на екран цю щоденну драму без очевидних переможців та лиходіїв і в основному впоралася з прийнятим на себе викликом.

«КІБОРГИ» — ЦЕ ФІЛЬМ ПРО НЕТЕРПИМІСТЬ ЯК ГОЛОВНЕ ГАЛЬМО НА ШЛЯХУ ТВОРЕННЯ НАЦІЇ

«КІБОРГИ» (Ахтем Сеїтаблаєв) — нерівний фільм.  Спочатку герої з’ясовують ідейні позиції одне одного,  розмірковують, нащо вони тут. Причому тексти нескінченних діалогів, написаний провідною українською драматургинею Наталією Ворожбит, штучними не назвеш. Проблема в їх утіленні. Актори не грають свої репліки, а доповідають їх. Дія в цих сценах стоїть як укопана, характери виглядають ходульними.

Але щойно справа доходить до стрілянини, ситуація змінюється. Сеїтаблаєв уміє ставити батальні епізоди, і в «Кіборгах» цьому вмінню не зраджує. Загалом, якість фільму зростає прямо пропорційно зануренню сюжету у війну. Всі компоненти приходять у рівновагу в сцені з полоненим сепаратистом — можливо, найголовнішій. Бо стає остаточно зрозумілим, що ця історія — про те, що з другого боку фронту — не тільки окупанти, а й такі самі українці, і що війна ця — наша страшна біда. Авторам в остаточному підрахунку вдається уникнути пропагандистської  патетики і завершити оповідь на доречно сумній ноті. Оця людяна інтонація, перекриваючи всю мелодраму й усі неоковирності, рятує картину.

«ПРИПУТНІ» (Аркадій Непиталюк)  — назва села на Чернігівщині. Туди в гості до баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович з неконтрольованим сином Славіком. Мати й дочку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі лінії перетинаються, що призводить до пожежі, тілоушкоджень середньої важкості та інших доленосних наслідків.

Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху та злоби, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ракурс, у якому цей безперервний скандал виглядає смішно. Фільм є добрий по всіх компонентах: робота оператора Олександра Рощина, чудовий акторський ансамбль, соковиті діалоги, яскраві характери. Непиталюкові вдалося зробити справді смішну комедію — а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики.

Список, повторюся, неповний. В нього не увійшли «Рідні» Віталія Манського (Німеччина — Латвія —Естонія — Україна) — документальна подорож через постреволюцій ну Україну, по якій розкидані пересварені родичі режисера; захопливий історичний бойовик Зази Буадзе «Червоний» (Україна — Литва), кримінальний трилер «Межа» (Петер Беб’як, Словаччина — Україна), що став касовим хітом у Словаччині.  Багато фактів не потрапило в цю статтю, але навіть ті, що названі вище, дозволяють сказати: 2017-й став найкращим роком для українського кіна за весь час Незалежності.

Лишилося тільки, поставивши кіно на ноги як індустрію, ствердити його як школу — з власним унікальним обличчям. Неабияке завдання. Але я чомусь думаю, що в нас усе вийде.