Батько часопису «Четвер»

— Пане Юрію, часопис «Четвер» є своєрідним полем літературних експериментів, що останнім часом збирає прозу й поезію молодих і дуже молодих авторів. Це ідеологічна справа чи можливість дати новому поколінню українських літераторів відчути себе не-аматорами?

— Це не є якась спеціальна прагматична політика, я роблю сьогодні ставку на молодих з двох причин. По-перше, їхніх текстів є дуже багато, по-друге — вони абсолютно непередбачувані. Що можуть написати нового Єшкілєв чи Прохасько — я вже приблизно уявляю, хоча й не заперечую, що це може бути найкраще з усього, ними написаного. А з молодими мені цікаво, бо я стикаюсь з іншою логікою розгортання творчості. Люди, що пишуть зараз актуальну літературу, зокрема й українську, не належать жодному з означених дискурсів. Вони самі по собі є винятком. Вони не творять угруповань, напрямків, мистецьких течій. Це тотальна багатовекторність чи, так би мовити, зростаюча ентропія.

Я почав робити «Четвер» ще 1992 р., не уявляючи взагалі, як робляться літературні часописи. Та в другому числі вже з’явилися твори майже усіх тих, кого потім назвали «станіславським феноменом» — зокрема, Володимир Єшкілєв, Тарас Прохасько, Марія Микицей, Анна Середа, Володимир Мулик та ін. Юрій Андрухович якраз тоді повернувся з навчання на Вищих літературних курсах (Москва), глянув на типово самвидавівську продукцію — яку я сам ксерив, клеїв, обрізав, — і вирішив, що в цьому варто взяти участь. Так почався справжній «Четвер». На жаль, наша співпраця з Андруховичем обірвалася, але тепер над журналом я працюю разом із його дочкою Софією — така от «естафета поколінь».

Сьогодні «Четвер» має таку репутацію, що навіть автори, які пишуть російською, хочуть друкуватися саме в нас, бодай у перекладі. Цікава тенденція. Але справа тут не лише в мові, хоча зрозуміло, яка це загадкова стихія, адже, по суті, українська мова ще й досьогодні перебуває в стадії становлення. Але й сучасна українська література має стільки незайнятих ніш! Жанрових, стилістичних та навіть фабульних. У російській літературі знайти маленьку шпарину і туди влізти — треба мати несамовиті талант, потенціал і щастя, а от в українській з’являється, наприклад, Кожелянко, і спокійнісінько займає жанрову нішу антиутопії, якою до нього практично ніхто не цікавився.

Інша річ — факт існування самого «Четверга». Те, що пише «Критика» про найвпливовіші «товсті» літературні часописи України, виглядає дивним, бо кожен з названих («Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Березіль») має свою власну нішу, принципи добору текстів, спрямування, тому вони навряд чи можуть конкурувати між собою із «Четвергом», якому я нині бачу єдину альтернативу: це новий проект «Потяг76». З наступного року ми плануємо виходити щодва місяці, уже запровадили критичний блок, отож нашим найближчим конкурентом (бодай за так званим «форматом»), мабуть, буде нещодавно заснована «Молода Україна».

— Чому ж «Четвер» не може й далі існувати як унікальний проект одного редактора, що добирає і тексти, і візії, якщо це спрацьовує й викликає інтерес?

— Співредактор потрібен мені передовсім як опонент і критик, і лише в останню чергу — як помічник. Оскільки я займаюсь тепер молодою літературою, це мусить бути людина з того покоління. Софія якраз ізвідти. Бо в цій літературі я вже, правду кажучи, мало що розумію, керуючись інтуїцією, а не досвідом чи знаннями...

— Чи є «Четвер» дітищем якоїсь особливої львівської аури?

— Однозначно — ні. «Четвер» — одне з породжень «станіславського феномену», ним залишатиметься й надалі.

— Є частина людей, котрим потрібно себе постійно зваблювати — алкоголем, наркотиками, екстремальними видами спорту, а є такі, які самі шукають собі ліки. Серед іншого — й пишучи тексти. А оці дітки, котрі приносять, присилають, передають вам в різний спосіб свої твори для «Четверга» — для них писання таких дивних текстів є різновидом лікування чи за тим стоїть бажання соціалізуватись?

— Ну, з тими дітками така історія, що про них неможливо сказати нічого узагальнюючого — немає чинника, критерію, терміна, ознаки, за якими їх можна об’єднати. Коли я з цим зіткнувся, спочатку думав, що це в Україні діється щось таке неординарне. Та ось у Польщі вийшла така антологія під назвою «Текстилія», де зібрані тексти молодих, і в передмові є висловлювання Єжи Яжемського, яке мені видається доречним і стосовно нової української літератури: «У цих текстах я шукаю радше окремих голосів, аніж голос покоління».

Те, що я маю можливість зараз читати із молодої літератури, є дуже хаотичним віддзеркаленням великого ступеня ентропії — кожен обирає сам собі інший шлях, немає спільного напряму. Вибачте за постмодерну цитату — усі вони є елементарними частинками. Дуже показово й природно стосовно глобальної культурно-мистецької ситуації, котра існує в світі, — відсутність однонаправленості, рух без домінуючого напрямку, зростання різнорідності: семантичної, образної, стилістичної. Інша справа, скільки з цього покоління вийде справжніх письменників. Однак цей відсоток завжди невеликий, незалежно від ситуації.

Стосовно ж лікувальної функції літератури. У різних інтерв’ю я багато разів намагався цілком щиро пояснювати, що ніколи не вважав себе письменником, хоча завше це сприймалось як кокетування. Власне тому, що більшість з того, що я писав, було певною, більшою чи меншою мірою дотичним до автопсихотерапії, аніж власне до красного письменства. Хоча має певні ознаки літератури. Цілком можливо, що коли я ще буду писати, то вперше в житті спробую писати нормально. Тобто, як усі «справжні» письменники, намагатимусь «лікувати» не себе, а читача...

— Звідки таке дивне прізвище — Іздрик? Багато людей вважають, що це псевдонім...

— Я намагався колись у діда випитати, звідки воно походить: за родинною легендою перший Іздрик — то якийсь вояка-чех, який дезертирував із невідомо якої війни, блукав Європою й осів в Україні. Можливо. Принаймні, людей з таким прізвищем, окрім моїх родичів, я не зустрічав.