Біла пляма
Судити про країну можна за різними показниками: життєвим рівнем, наприклад, чи за ступенем економічного розвитку, дитячою смертністю, рівнем захисту прав людини тощо. У мене є цілком новий, проте чіткий як лакмусовий папірець критерій — участь/неучасть країни у Венеціанській бієнале. Ви кажете, це все одно, що на городі бузина, а в Києві дядько. Що спільного між бієнале і економічними реформами?
Цікава розбіжність спостерігається у виступах українських філософів, культурологів, відповідальних (службово) осіб щодо стратегії розвитку України. Якщо мова йде про економіку чи політику, то розумні люди в один голос мовлять, що у нас є один шлях — до Європи. Це, мабуть, «бузина».
А от з другого боку, коли мова заходить про культуру, про мистецтво та інші «маргінальні» (на тлі поважної економіки та самозакоханої політики) феномени, ті ж розумні люди висловлюють діаметрально протилежні думки. Та й не так, щоб вони говорили прямо: «А от у галузі культури ми підемо іншим шляхом». Ні, це якось саме виходить на звичний з радянських часів «рештковий принцип». Той художньо-культурний фон, а точніше, фундамент, а ще точніше, — повітря культури, кисень і азот якого дає можливість існувати і Європі, і Заходу взагалі, нашими розумниками якось редукується і зневажається. І якщо у першому випадку (з економікою і політикою) концептуально все зрозуміло (неясно тільки, коли і як розумна концепція втілиться в життя), то у другому — немає навіть концепції. І це вже — «у Києві дядько».
До речі, у тій же Європі, на відміну від «київського дядька», на асфіксію не страждають — повітря культури непомітне там, де його вдосталь. Книговидання? Читати — не перечитати: і вітчизняного, і перекладного. Масова культура? Будь ласка. Консерваторії і філармонії? Скільки завгодно. Фольклор та інша етнографічна самобутність? Скільки душа забажає. Інституції так званої «сучасної культури»? Плюнути нема куди. І державне, і недержавне, і комерційне, і нонпрофітне, і для «блакитних», і для «рожевих», і для гнідих у яблуках, і для зелених у цяточку. Вони, у Європі, чудово знають, що всяке обмеження на території творчості (насамперед художньої) небезпечне — не можна поділяти культуру на здорову (духовну, високу, позитивну) та дегенеративну (бездуховну, низьку, негативну) з усіма неминучими «карно-процесуальними» наслідками такого розподілу. Навіть відділяючи зерна від плевел, нерозумно знищувати плевела в епоху безвідходного виробництва і тотальної охорони навколишнього середовища. Зокрема, у галузі візуального мистецтва, яке зайняло одну з найвпливовіших позицій у сучасній світовій культурі, крім музеїв, галерей, критики, навчальних закладів, існують і визнані міжнародні форуми-виставки. Найзначніша і найстаріша з них, безумовно, Венеціанська бієнале.
Особливістю цього форуму є обов’язкова «прив’язка» до державних інституцій. Ініціювати участь у черговій Венеції може тільки міністерство культури відповідної держави. До цього факту можна ставитись критично, що й робиться на альтернативних виставках, які структуруються за іншими принципами. Але досі тримається авторитет Венеціанської бієнале, історія якої пам’ятає і протистояння радянського та германського павільйонів 1937 року, і затвердження абстрактного мистецтва, який у нас відгукнувся запеклою боротьбою з «компрачикосами» від живопису, і тріумф американського поп-арту, який, крім тріумфу, стимулював і антиамериканські настрої як лівих, так і правих інтелектуалів Європи, і досить спокійне, майже академічне презентування трансавангардних (чи постмодерних) тенденцій двох останніх декад минулого століття. Окрім всього, участь у Венеціанській бієнале зараз — це показник бажання й готовності держави до інтеграції у світову культуру, тієї самої інтеграції, про яку так довго говорять наші вітчизняні функціонери та інтелектуали.
Уявімо собі політичну карту світу двокольоровою. Один колір нехай буде зелений, «буржуазний» за символікою Кандинського, і ним ми позначимо країни, що взяли участь у останній, 48-й Венеціанській бієнале 1999 року, а другий нехай буде білий, який фахівцями з колористики взагалі не вважається за колір, але має географічно-цивілізаційну конотацію terra incognita, невідомої землі, «білої плями» на карті культури. Америка, і Північна, і Південна разом із соціалістичною Кубою, жебрацьким Гаїті, мафіозним Гондурасом, футбольною Бразилією та іншими коста-риками, майже вся буде зеленою (хіба що Чилі дещо псує хоч і вузькою, але досить довгою білою плямою таку тотальну зеленість Нового Світу). Африка навпаки геть біла, крім зеленої плями Єгипту. Це не означає, що на бієнале не презентовані вихідці з Африки. Але вони «заявлені» за інші національні «збірні». Австралія, зрозуміло зелена, але з суттєвими лакунами Океанії та Нової Зеландії. Азія має лише кілька зелених краплин, зате яких: Корея, Тайвань, Японія. Крім того, багато вихідців з Азії не тільки взяли участь у кураторському (тобто позадержавному) проекті «Апертутті», але й отримали нагороди міжнародного журі бієнале. Європа зелена, як трава у травні — від Мальти до Німеччини. Звичайно, й тут не без маленьких білих плям. Немає, скажімо, офіційного представництва Андорри та Ватикану, Албанії, Македонії і, мабуть випадково, Болгарії. Але, якщо не брати до уваги країни «радянського походження», ці плями досить невеличкі. Можна було б ще зауважити, що Туреччина не взяла участі в останній Венеції, але вона в останні роки виступає з альтернативною програмою Стамбульського бієнале, що вже набула світового значення. Участь у Венеціанській бієнале держав, що були утворені на уламках СРСР, є дуже показовим явищем. Ну, добре, Росія стала спадкоємцем радянського павільйону, тобто не мала потреби в додаткових витратах на його побудову чи оренду. Ну, зрозуміло, країни Балтії, — вони останнє віддали заради принципів європейської інтеграції. Ну, нехай собі, Вірменія та Грузія, — ці традиційно піклуються про свій національний престиж.
А Україна? А Україна залишається в одній компанії з Білоруссю і середньоазіатськими деспотіями, які зовсім не визначають свою прозахідну орієнтацію, а скоріше навпаки, та із Молдовою, художній світ якої вимушений провінційно орієнтуватися на румунську культурну метрополію. Враховуючи геополітичні масштаби нашої держави, її амбіції та проєвропейські декларації, це вже дійсно велика біла пляма у самісінькому центрі світу.
«Як ви, так і ми», — відповідає європейська художня спільнота. Представників України не було ані на касельській «Документі», ані на трьох останніх «Маніфестах», тобто на найвизначніших форумах сучасного мистецтва Європи. Наступна Венеціанська бієнале відбудеться у 2001 році. Якщо восени від нашого уряду не надійде відповідної заяви, ця біла пляма не тільки не щезне, а, так би то мовити, загусне до консистенції непробивної скелі. А заклики до лупання скель зараз вже мало кого зацікавлять.
Не маю сумнівів, що держава не має відповідних коштів також, як і не маю сумнівів, що ці кошти можна знайти у приватних спонсорів, представників вітчизняного та закордонного бізнесу. Насамперед тому, що Венеціанську бієнале справедливо порівнюють із Канським кінофестивалем чи з Олімпійськими іграми, тобто з явищами, що виходять за межі суто мистецтва, кінематографу чи спорту. Можна знайти і альтернативні (наприклад, корпоративні) форми участі, як знайшли їх більшість представників Південної Америки.
Нечисленні вітчизняні куратори та мистецтвознавці, що як водиться у нашому мистецтві (ще один болючий момент нашої ментальності — жадібність і заздрість) одне одного терпіти не можуть, але обрати організаторів, провести відповідний конкурс і представити Україну творами двох-трьох митців — цілком реально. Саме такий практичний крок стане імпульсом для подальшого розвитку сучасного мистецтва України до нормального, європейського, а не інвалідно-бомжового стану, у якому воно зараз перебуває.
Боюсь, що, як завжди, справа не у грошовому дефіциті, який є тільки симптомом, а не причиною хвороби. Боюсь, що нашу «відповідальну» інтелектуальну спільноту просто нудить від «цього сучасного мистецтва», і цю нудоту в кращому випадку вони можуть лише ледь-ледь стримувати за дипломатичним протоколом на акціях та виставках закордонного походження. А у внутрішніх справах, яким і є ініціювання участі у бієнале, додержуватися протоколу, звісно, нема потреби.
Сусідка наша, Польща, була репрезентована на останній бієнале роботами Катаржини Козирі. Міжнародне журі відзначило її спеціальною нагородою «за дослідження та іспит авторитарної влади чоловічої території і за поєднання елементів перфомансу і мізансцени». Не кажу, що якби ця художниця була українською громадянкою, то її б у нас на шматочки рознесли чи відрядили б до зони трудового перевиховання. Може, і не відрядили б. Але певен, що не отримала б вона честі представляти своїми «дегенераціями» «здорову і духовну» культуру України. Бо в нас, як і раніш, не тільки «немає сексу», а й не повинно бути! Не тільки немає чоловічого авторитаризму, але й «не може бути», тому що — «не може бути ніколи»! Заробітна плата вчителям хай буде сто гривень, а перфомансів — не треба! Є людина — є проблеми, немає людини — немає проблем. А якщо у нас є митці, які можуть отримувати нагороди від якихось підозрілих міжнародних журі, то й не треба і створювати проблем, ініціюючи участь у підозрілих бієнале.
ДОВІДКА «Дня»
Венеціанська бієнале, заснована 1895 року. Це назва Міжнародної виставки мистецтва, яка відбувається кожні два роки у садах Джардіні. У 30-х роках нашого століття форум став автономною інституцією, що звітує про свою діяльність тільки італійському урядові. Тоді ж, у тридцяті, виникли Венеціанський музичний фестиваль (1930), Міжнародний кінофестиваль (1932) та Міжнародний театральний фестиваль (1934), причому спочатку ці форуми виникли саме як культурна програма для митців та гостей Венеціанської бієнале. Тоді ж затвердилася репутація бієнале як авторитетного арбітра у різноманітних сферах сучасного мистецтва та культури. Після 1968 року бієнале віддала з-під своєї юрисдикції частину культурних програм. У конкурентній боротьбі із кассельською «Документою» та мігруючою по Європі «Маніфестою», бієнале зберегла свій престиж, перетворившись на звітну виставку досягнень сучасного мистецтва.
Номінації Венеціанської бієнале щоразу змінюються. Наприклад, 47-й форум, що відбувся 1997 року, відзначав досягнення у скульптурі, живопису, а також вручав премії молодим художникам. Нагороди останньої бієнале чітко виявили домініони сучасного мистецтва у світі: усі нагороди у трьох номінаціях — три Міжнародні премії, два Золоті леви за внесок у сучасне мистецтво, неофіційний приз за внесок у сучасне мистецтво отримали художники зі США, Золотий лев за найкращий національний павільйон дістався Італії, не так одноманітно виглядали переможці у номінації «Почесна відзнака», у якій, зокрема, і було відзначено польку Катаржину Козиру за зняте прихованою камерою відео «Чоловічі бані».
