Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини.
Ярослав Стецько, український політичний діяч, один із керівників ОУН

Блаженні вигнані за правду...

45 років тому Віктор Нєкрасов назавжди залишив рідний Київ
13 вересня, 2019 - 11:43

12 вересня 1974 року Віктор Нєкрасов емігрував з СРСР. Держава, що жила в атмосфері брехні і несвободи, змусила письменника на цей крок. Кожен, хто відкрито протестував проти брехні та примусу як основних методів організації радянського суспільства, ставав невгодним системі. Саме до таких людей і належав Віктор Некрасов, який органічно не терпів брехні й диктату, про що неодноразово сміливо заявляв.

Життя Нєкрасова було надзвичайно насиченим і різноманітним: він брав участь у будівництві Київського залізничного вокзалу, був театральним актором і художником у різних театрах Радянського Союзу, добровольцем пішов на фронт, двічі був поранений, за повість «В окопах Сталинграда», закінчену на початку 1946-го, здобув Сталінську премію ІІ ступня, яку віддав на придбання інвалідних візків для колишніх фронтовиків. Ця чесна книжка, в якій війна зображувалася без прикрас, стала першим зразком «лейтенантської прози». Вже у 1950-ті роки за авторським сценарієм, написаним на її основі, режисер Олександр Іванов на «Ленфільмі» зняв кінострічку «Солдати», сам Нєкрасов зіграв у ній епізодичну роль полоненого німця.

1954 року на сторінках «Нового мира» з’являється наступна повість письменника — «В родном городе». Вона присвячена людям, які прийшли з війни і намагаються знайти своє місце в цивільному житті. Твір також був екранізований, але без участі автора. Фільм «Город зажигает огни» (саме таку назву дістала кіноверсія повісти) відрізнявся від оригіналу значно більше, ніж «Солдати», деякі важливі для розуміння першоджерела сцени просто не увійшли до нього. До таких, зокрема, належить конфлікт головного героя повісті Миколи Мітясова і декана Будівельного інституту Олексія Чекменя, який намагається звільнити з посади завідувача кафедри, старого професора Нікольцева, який жив у роки війни на окупованій території. Тема репресій щодо людей, які пережили окупацію, так само, як і тема незгоди з партійним керівництвом, були дуже сміливими в радянській літературі того часу, основні конфлікти якої зводилися здебільшого до антагонізму хорошого й кращого.

Третім великим твором, створеним Віктором Нєкрасовим в СРСР, була повість «Кира Георгиевна», вперше опублікована в «Новом мире» 1961 року. У ній порушувалася тема сталінських репресій, що нівечили людські життя. Твори про це навіть у період «відлиги» публікувалися не так часто.

У кінці 1950-х — на початку 1960-х Віктор Нєкрасов побував у Бельгії, Франції, Італії, США. Тоді практикувалися поїздки радянських діячів культури до західних країн, результатом яких ставали твори, що демонструють переваги соціалістичного ладу перед капіталістичним. Наприкінці 1962-го у тому ж таки «Новом мире» з’являються нариси Нєкрасова «По обе стороны океана. В Италии — в Америке». В них письменник чесно розповів про свої закордонні враження, не передавши куті меду і не прагнучи хоч би що там було зганьбити капіталістичний устрій життя. Показовою в цьому сенсі є цитата з цих нарисів: «Бачили ми і нетрі, і страшні вулиці Чикаго без світла, з потягами, що гуркочуть естакадами просто над головами, бачили і класичних безробітних на Бавері в Нью-Йорку, бачили і щось гірше — ми не були на Півдні, але дивилися по телевізору, як негритянські школярі йдуть до школи під охороною поліції, щоб їх не розтерзав озвірілий натовп. Усе це ми бачили, і все це є. Але якщо ти їдеш до чужої країни вишукувати лише це, чи варто їздити? Мені чомусь завжди соромно, коли радіють з чужої біди. Коли я бачу нетрі, мені шкода людей, які в них мешкають, і мене анітрохи не втішає, що ці страшні будинки і бараки ще існують, хоча це й чужий мені капіталістичний світ».

За ці нариси Нєкрасов зазнав шалених нападок. У січні 1963-го у «Вестях» було опубліковано явно замовлену анонімну замітку із красномовною назвою «Турист із ціпком» (зараз вже відомо, що її автором був журналіст Мелор Стуруа). На зустрічі керівників партії та уряду з діячами мистецтва і літератури, яка відбулася 8 березня того ж таки року, Микита Хрущов розкритикував Нєкрасова за проголошення не прийнятних для радянського мистецтва принципів. На черговому розносі, що відбувалася в Жовтневому палаці, Нєкрасова підтримав Іван Дзюба, цілком слушно зауваживши, що письменник має право на свободу творчості. Звісно, це не могло сподобатися Олександру Корнійчуку, який проводив збори, і багатьом присутнім у залі літературним бонзам. Але після цього між Нєкрасовим і Дзюбою встановилися товариські стосунки. До цькувань Нєкрасова продовжували залучати засоби масової інформації.

Нові партійні нападки на прозаїка розпочалися 1966-го. Після мітингу в Бабиному Яру, який був приурочений до 25-річчя розстрілу нацистами єврейського населення Києва. На місці трагедії влада мала намір побудувати стадіон. Завадити цій блюзнірській затії і вшанувати пам’ять десятків тисяч загиблих прийшли люди, що дивом уникли розстрілу, родичі та друзі вбитих, небайдужих, з-поміж яких були й представники творчої інтелігенції, запрошені Нєкрасовим, зокрема Іван Дзюба та Володимир Войнович. Мітинг зірвала міліція. На засіданні бюро Київського міськкому Компартії України ці сумні збори назвали «неорганізованим збіговиськом». Особливо активних його учасників почали переслідувати. «Скільки разів мені згадували цей Бабин Яр, — казав Нєкрасов. — І у численних партслідчих, з якими звела мене доля, і на бюро райкомів, міськкомів, обкомів...»

Проте письменник продовжував керуватися совістю, здоровим глуздом й порадою, яку колись дала йому мати: «Не будь розсудливим!» Він підписав колективного листа діячів науки, літератури і мистецтва на ім’я Брежнєва проти реабілітації Сталіна, відомого як лист 25-ти; лист-протест на ім’я Брежнєва, Косигіна та Підгорного (лист 139-ти), що містив вимогу припинення практики протизаконних політичних судових процесів; відкритого листа головному редакторові «Літературної Україні» у відповідь на відверто наклепницьку статтю «Ким опікуються деякі «гуманісти» Олексія Полторацького, який цькував свого часу Остапа Вишню, спрямовану проти В’ячеслава Чорновола та Святослава Караванського.

У січні 1974-го працівники держбезпеки провели у помешканні Нєкрасова обшук з метою «виявлення літератури антирадянського і наклепницького змісту», що тривав майже дві доби. У письменника відібрали його рукописи, книжки Бердяєва, Зайцева, Шмельова, Цвєтаєвої, «Один день Ивана Денисовича» Солженіцина (італійською мовою), «Скотний двір» Орвелла, світлини, на яких був збережений Бабин Яр на всіх етапах його замивання... Після цього — нові допити в КДБ, пропозиція публічно засудити Сахарова і Солженіцина в обмін на гарантію спокійно працювати і публікуватися. Від неї Нєкрасов навідріз відмовився. «Невже хтось міг серйозно подумати, — казав письменник у листі-памфлеті «Кому это нужно?», — що порядна людина може дозволити собі долучитися до цього ганебного потоку осуду, який вилився на голову двох гідних людей нашої країни — Сахарова і Солженіцина? Невже такою ціною заробляється право працювати й друкуватися?.. Ні, нехай краще вже читач обійдеться без моїх книжок...»

У травні 1974-го Нєкрасов пише листа Брежнєву, в якому висловлює бажання дістати дозвіл на виїзд з СРСР терміном на два роки. Він закінчувався словами: «Таке рішення ухвалити було нелегко — дуже багато пов’язано в мене з країною, в якій я народився, ріс, начався, працював, захищаючи яку двічі тяжко був поранений — але іншого виходу в мене немає, мене до нього змушують. Письменник не може працювати, знаючи, що кожної миті до нього можуть прийти, забрати і не повернути написане».

Коли Нєкрасов назавжди залишав батьківщину, прикордонники хотіли вилучити в нього медаль «За оборону Сталінграда», тому що на неї не було посвідчення. Замість документа на нагороду письменник показав їм книжку, що прославила його, — медаль повернули.

За кордоном, за даними сайту пам’яті Віктора Нєкрасова, письменник створив близько 320               оповідань, статей, заміток і радіопередач (свого часу він працював на «Радіо «Свобода»). Багато з них було присвячено злободенним темам. Це передусім відгуки на політичні процеси, що тривали в СРСР й у світі (заслання Сахарова до Горького, репресії проти Гелія Снєгірьова і Семена Глузмана, війна в Афганістані, аварія на Чорнобильській АЕС) і культурні події: відкриття нового музею Леніна в Києві і зведення арки дружби народів — споруд, які понівечили обличчя столиці України. Нескладно здогадатися, що б він сказав зараз, коли в Києві регулярно зносять чи навмисне підпалюють старі будинки, які мають статус пам’яток архітектури. Нєкрасов написав також кілька оглядів літературних і кіноновинок. Приміром, у памфлеті «Посртыдились  бы, Сергей Аполлинариевич!» він засуджує відомого радянського режисера Герасимова, який написав хвалебну рецензію на фільм про Юрія Андропова і прославляв покійного генсека. Сам Нєкрасов казав, що у брежнєвського наступника, який тривалий час очолював КДБ, руки по плечі у крові, і називав його, за спогадами Леся Танюка, Юрієм Долгоруким. Негативній оцінці письменник піддає і радянсько-французький фільм «Тегеран-43», автори якого, на його думку, намагаються переконати, що тероризм 1970-х — це справа рук фашистів, «а не найближчих друзів Брежнєва          — Каддафі й Арафата», які готують терористичні акти і вигороджують їхніх виконавців.

З іронією відгукнувся Нєкрасов в екскурсах «Цари и литература» і про книжку самого генсека «Малая земля». З ними він ознайомив слухачів Радіо «Свобода» в передачі «Культура і політика» у липні 1978-го. «Прочитавши «Малую землю».., — казав  Нєкрасов, — хочу подякувати Л.І.             Брежнєву за те, що він, окрім іншого, розповів мені про те, чого я не зауважив на війні, хоча й провоював три роки...        — виявляється, виграли  війну політпрацівники, вони завжди на два кроки попереду нас були. А мені  помилково здавалося, що кілометрів за п’ять позаду нас». Аналогічний пасаж міститься і в книжці «По обе стороны стены». Письменницький відгук про брежнєвські спогади закінчувався сумними словами: «Називайте цей вид творчості будь-як — жуйкою, торжеством штампу, літературою передовиць, безсоромним самохвальством чи просто брехнею, а все, що відбувається довкола, відродженням культу особи за відсутності особи — але так чи інакше, це пам’ятник, пам’ятник найсумнішому, найсірішому, найбезликішому і найбезпросвітнішому періодові в історії Росії». У Союзі відреагували на критику. Вже у квітні наступного року Нєкрасова позбавили радянського громадянства як людину, що завдає своєю поведінкою шкоди престижу СРСР. Відповідний указ підписав Брежнєв.

Ще раніше, у 1976-му, наказом Головліту (за погодженням, звісно, з ЦК КПРС) усі видання творів Нєкрасова всіма мовами на території СРСР було заборонено, його книжки вилучили з бібліотек чи перевели до спецсховів. Лише наприкінці 1980-х простим читачам відкрили до них доступ. Згадувати письменника можна було лише в лайливому контексті, його прізвища не було в літературних енциклопедіях, немає його і в «Литературном энциклопедичном словаре» під редакцією В. Кожевникова і П. Ніколаєва, який вийшов уже у перебудовний період.

Масштабні твори Нєкрасова, написані за кордоном, різнопланові. Їх умовно можна поділити на чотири групи. До першої увійдуть власне художні, з класичними зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою («Персональное дело коммуниста Юфы», «Маленька печальная повесть»). До другої — мемуарно-публіцистичні («По обе стороны Стены», «Взгляд и нечто»). Третя група представлена мемуарно-фантастичною книжкою «Саперлипопет», четверта — травелогом («Из дальних странствий возвратясь»), значна частина якого присвячена роздумам про радянські реалії та парадокси, а також поглядам на літературну творчість.

Для українського читача буде особливо цікавою книжка «Взгляд и нечто», в якій Нєкрасов висловив свої думки про становище української мови в УРСР, про можливість здобуття Україною незалежності, розповів про драми Тичини і Рильського, поділився спогадами про своїх товаришів — Семена Глузмана, Гелія Снєгірьова, Івана Дзюбу.

Цікавими є і записки «По обе стороны Стены», тут автор міркує про тоталітаризм, про розділений Берлін, розділений світ, порівнює капіталізм і соціалізм, ділиться закордонними враженнями і навіть передбачає падіння Берлінської стіни.

Утім, ми надто захопилися переказом нєкрасовських книжок, хоча цьому є виправдання: хочеться сподіватися, що наш нарис викличе бажання прочитати (або перечитати) твори славетного киянина. Більшість із них представлена на сайті пам’яті письменника (www.nekrassov-viktor.com). Тут само можна знайти спогади і статті про Віктора Платоновича, інші численні матеріали, пов’язані з ним. Залишається щиро подякувати творцям цього сайта, присвяченого чудовому прозаїкові й громадянинові, чиє ім’я давно вже стало синонімом порядності й чесності.

Костянтин БУРКУТ, кандидат філологічних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ