Читач книг, ловець безодень

В одному зі своїх незліченних інтерв'ю, записаних уже на схилі нестерпно довгого життя, Хорхе Луїс Борхес сказав, що уявляє собі рай як велетенську бібліотеку, тобто як Бібліотеку. При цьому видатний арґентинець, безумовно, трохи грав на публіку: адже він знав, що публіка знає, що іншого раю йому просто не витримати. Життя Борхеса — це життя серед книг, життя у книгах, життя книгами. Не в сенсі такої собі «бібліоманії» як згубно-наркотичної пристрасті до палітурок, шрифтів і корінців, а у значно вищому й унікальному сенсі.

Доробок Борхеса вельми часто розглядається як «література літератури», як дотепний коментар або дзеркальна цитата з «літератури справжньої, первинної». Це настільки ж правильний, наскільки й поверховий погляд, неодноразово підкинутий легковажним критикам самим великим містифікатором. Його творчість традиційно обмежують лише трьома жанрами — оповідання, есе, поезії. При цьому тільки Октавіо Паз, мексиканський поет, Нобелівський лауреат і великий шанувальник Борхеса, зауважив цілковиту умовність усіх цих поділів, адже «його есе читаєш, як оповідання, оповідання — як поеми, а вірші приносять таку поживу для думання, як есе».

Якби, згідно з духом нашої доби хіт- парадів, хтось узявся визначити п'ятьох письменників, що справили найбільший вплив на оповідні практики двадцятого століття, то хто опинився б у цій п'ятірці, задамося смішним запитанням? Ну, Джойс. Ну, Пруст, ну, Кафка. Хто четвертий — невідомо, претендентів страшенно багато. Але п'ятий — Борхес. Його прийнято вважати «найменш латиноамериканським» на тлі світового латиноамериканського літературного буму. І справді, з однаковою заглибленістю і внутрішньою сконцентрованістю він міг заходити у скандинавські міфи й даоські чи буддійські притчі, коментувати барокових англійських метафізиків чи середньовічних празьких алхіміків, виловлювати щоразу нові смислові безодні з юдейських, ісламських чи християнських священних текстів, однаковою мірою захоплено інтерпретувати Гомера, Аґату Крісті, Честертона й Сервантеса. Універсалізм Борхеса начебто й дійсно ставить його за межею звичних уявлень про латиноамериканського письменника.

За цією універсальністю часто випускають із поля зору конкретику — ту, яка робить Борхеса арґентинцем, народженим в останній рік «століття Болівара», автохтоном буенос-айреської дільниці Палермо. Достеменне знання і генетичне розуміння столичного та провінційного життя на всіх його рівнях — від решток аристократії до декласованих решток, а також історично-особистісне переживання арґентинської класики і фольклору роблять його, за деякими оцінками, «культурним націоналістом». Попри всю позірну відчуженість і метафізичну зверхність, саме він, Борхес, дуже по-земному й по- арґентинськи запротестував 1946 року проти диктатури Перона, внаслідок чого був позбавлений посади бібліотекаря (мабуть, найтяжче з можливих для нього покарань).

Хоча вирішальною датою в його житті дехто вважає 24 грудня 1938 року, коли з ним трапився нещасний випадок, унаслідок якого він почав втрачати зір. Приблизно через двадцять років, наприкінці п'ятдесятих, він осліп остаточно. «Слава, як і сліпота, підбиралася до мене поступово. Ніби повільне западання літніх сутінків», — скаже він сам про це ще через чверть століття, вже у вісімдесятих. І справді — саме звідтоді, з моменту остаточного занурення у велику світову пітьму, починається й велике світове визнання: численні переклади, рецензії, дослідження, конференції й симпозіуми, присвячені його і тільки його творчості, а також літературні нагороди й почесні звання. Від де Ґолля, від того ж таки Перона, від арґентинського уряду й уруґвайського народу, від Гарвардського, Оксфордського й Сорбоннського університетів, від короля Іспанії Хуана Карлоса, від Піночета, Міттерана та ще від багатьох інших — хто тільки не намагався постояти поруч із великим сліпцем для історичної фотографії в патріотичному обрамленні!

1958 року газета «Фіґаро» помилково сповістила про його смерть. Після цього він прожив ще майже тридцять вельми інтенсивних років, з жахом повіривши у власне безсмертя й понуро при цьому жартуючи: «Навіщо мені вмирати тепер, якщо я не вмирав ніколи раніше? У моєму віці не варто робити настільки різких кроків, як смерть». Він цілковито присвятив себе подорожам — не стільки у просторі, що його відібрала сліпота, скільки у часі. Він абсолютизував слух як найдосконаліше з чуттів і досяг абсолютного слуху. Смерть застала його в Женеві на вісімдесят сьомому році життя, щоправда, дочекавшись завершення останньої з його праць — кіносценарію про порятунок Венеції. Дякувати Богу, він теж виявився одним із тих фантастичних довгожителів, які сформували це століття і назавжди залишилися його символами.

Нині він, безперечно, очолює бібліотеку в раю. Вочевидь, там також існує велика потреба у читанні й попит на добрі книжки. Не сумніваюся, що Борхес і далі систематизує, коментує, пише фантастичні оповідання під виглядом передмов, упорядковує райські антології, каталоги та атласи. І залишається тим, ким він був на землі — передусім Читачем. Алонсо Кіхано, який не схотів бути Дон Кіхотом.