Дороги ведуть із забуття

Він є одним із найбільш ґрунтовних біографів Миколи Комарова, дослідника контактів Тараса Шевченка з одеськими адресатами, відкривачем забутих та призабутих імен — таких як письменник, популяризатор творчості Кобзаря Калістрат Анищенко, одеський мистець Амросій Ждаха, винахідник кінопроектора Йосип Тимченко, та багатьох інших.

На сучасному літературному горизонті Одеси Григорій Зленко приваблює як представник традиційної української словесності, літературознавець і краєзнавець, чільний фундатор українознавства на Півдні України. За світоглядом він традиціоналіст, чий творчий доробок зберігає кращі зразки вітчизняного класичного надбання. Поєднавши в собі хист журналіста, письменника й науковця, Григорій Дем’янович витворив оригінальний жанр літературно-документальної публіцистики. Зленку-досліднику притаманний інтерес до побутових, психологічних деталей, обставин життя й творчих перипетій найближчого оточення чи послідовників знакових фігур української культури, тим чи іншим чином дотичних до Одеси: Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Лесі Українки, Івана Франка, Бориса Грінченка та інших.

Зленко — майстер вибудовувати ісюжетну канву з інтригою; у нього хист пошуковця, що ефективно використовує усі доступні джерела: архівні, публікації в ЗМІ тощо. Літературно-документальні нариси Григорія Дем’яновича охоплюють не лише історичний і бібліографічний аспекти. Уважному читачеві він дозволяє зануритися в психологію творчості та особливості творчого методу літературознавців, на яких посилається. Характеризуючи творчість Зленка, у своїй передмові до книжки «Пошук для прийдешнього» академік Іван Дзюба писав: «...Він обдарований тим чуттям, яке зупинить його там, де менш уважний дослідник нічого не помітить; він має ту міру впертості, яка дає йому снагу «копати» там, де інший втомиться і безнадійно махне рукою».

— Коли я став одеситом (1961 р.), то не відчував багатонаціональності міста. Тоді й про «інтернаціональність» не говорилося, — пригадує Григорій Дем’янович . — Втім, Одеса все ж була українським містом, і ніхто нікому не кидав в обличчя, мовляв, говорите українською чи якоюсь іншою мовою. Увага на мовному факторі не загострювалася, як це я вже згодом відчув (як тільки здобули незалежність і українців в Одесі, хоч як це парадоксально звучить, стали гонити «і в хвіст, і в гриву»). І що пропорція більше зростала, тим більше було чути про «багатонаціональність». Згідно останнього перепису населення, в місті ми становимо близько 63—65-ти відсотків. Так от, і поважати потрібно відповідно. Дивина у тім, що нашу більшість вважають за «меншість». А те, що багато українців спілкуються російською, — то це право суб’єктивного вибору, який, мусимо визнати, не завжди є вільним...

— Давайте поговоримо про вашу літературну творчість...

— Моя діяльність значною мірою зав’язана на колі цих проблем. Щодо ідентичності — так, звичайно, але це природно, бо книжки я писав переважно українською. Неприродно було інше — коли на мене як редактора одеського видавництва «Маяк», окремі представники Держкомвидаву почали тиснути. Це було в період з 1965 по 1970 роки. Ситуація створилася неймовірна, особливо коли в ЦК КПУ з’явився чоловік на прізвище Маланчук. Його взяли зі Львова, де цей «борець з націоналізмом» наламав немало дров. Київські знайомі порадили пересидіти, мовляв, Маланчук не вічний. Так воно згодом і сталося. Але саме в той час у ОДНБ ім. М. Горького (тепер національній. — В.К.) директор І.Д. Мазуренко створив редакційно-видавничий відділ і запропонував мені очолити його. Зрештою, після тривалих роздумів я погодився, робота мені сподобалася, хоча відчувався брак відповідних кадрів. Вже значно пізніше в журналі «Дніпро» були опубліковані спогади поета Володимира Бровченка «Вікнина», і я дізнався, що серед доброї сотні представників української інтелігенції потрапив до «чорного списку».

— Ваші численні публікації, серед інших у газеті «День» (№ 236, 2003), як, зрештою, і книжка «Лицарі досвітніх вогнів», присвячені бібліографу і літературознавцю, засновнику одеської «Просвіти» Михайлу Комарову. Поза сумнівом, нині ви є послідовником цього видатного дослідника. Для загалу ж нагадаю, що в історії Наукового товариства імені Т. Шевченка ви стали третім серед одеситів (після Олексія Марковича та Михайла Комарова) членом цього престижного товариства.

— Ця постать мене дуже зацікавила, тим паче, що одеська бібліотека зберігає частину архіву Михайла Федоровича Комарова. Коли я дізнався, що його син Богдан Михайлович проживає в Ходженті (тоді Ленінабад), то запропонував Івану Дмитровичу Мазуренку написати листа до нього в надії згодом об’єднати дві частини архіву. Богдан Комаров свого часу очолював Одеську бібліотеку ім. Т. Шевченка і був засланий до Курська після сумнозвісної справи СВУ без права повернення. Згодом перебрався у Середню Азію, подалі від «центру». Мною було підготовлено два листа до Богдана Комарова, один офіційний, а другий від мене особисто. Невдовзі отримали відповідь зі словами вдячності, а також згоду дещо передати з речей батька. Причому свій лист я написав російською мовою, що дуже тоді здивувало Богдана Михайловича. Це листування тривало аж до його смерті 1975 року. Темою письмових розмов була культура причорноморського міста, особливо української Одеси. В моєму архіві нині зберігається близько сотні листів від Богдана Комарова, які я використав лише частково. А це неймовірно цікавий матеріал, де також багато спогадів про батька, обставини життя самого Богдана Михайловича, відомості про його архів, який, на жаль, так і не був переданий до Одеси. Ці листи обов’язково потрібно опублікувати.

— В Одесі ще довгий час жили родичі Комарова, у яких, напевно, теж зберігалися речі видатного просвітянина, зокрема його бібліотека. Що з нею сталося?

— 1970 року я з родичкою Михайла Федоровича відвідав колишнє помешкання доньок Комарова, яке перейшло у спадок їхній приятельці. Частина бібліотеки на той час збереглася, але поступово її було розпродано, однак я встиг випросити щось близько десятка книжок, у тому числі «Історію української літератури» Сергія Єфремова, на той час заборонену.

— Ви зустрічалися із багатьма цікавими творчими особистостями, навіть листувалися з деким...

— Дуже багато таких людей, особливо з київського кола, адже я свого часу закінчував факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Так, мені пощастило спілкуватися з Олесем Терентійовичем Гончаром, з яким у мене зав’язалося листування у період роботи над книжкою «Нетлінне». До нього я звертався за порадами. Гончар писав дуже коротко, стисло. Згодом ці та інші листи завдяки дружині письменника Валентині Данилівні й упоряднику Якову Оксюті були опубліковані окремим виданням. Я був також знайомий з Павлом Архиповичем Загребельним ще з Корсуня-Шевченківського, де колись відбулася презентація журналу «Вітчизна». Йому я присвятив один із віршів у збірці «Пізня лірика». З деякими, як із Іваном Дзюбою, познайомився тут, у стінах бібліотеки. Тоді Іван Михайлович як міністр культури відвідував Одесу, здається, у справах Одеської кіностудії. У нас була досить відверта розмова про сучасний момент, становище української культури. Пишаюся цим знайомством, як і тим, що маю більшість видань Івана Михайловича з його дарчим написами.