«...Думати треба вміючи»

Народився майбутній науковець 5 листопада 1956 року в с.Краснопілля на Сумщині. Закінчив філологічний факультет Харківського дерджавного університету. Був викладачем, доцентом, професором на кафедрі української та світової літератури Харківського педагогічного університету ім.Г.Сковороди. Він автор літературознавчих наукових розвідок, сотень академічних і науково-популярних статей, передмов, коментарів до великої кількості видань з історії української літератури, філософії, богослов’я, упорядник, перекладач. «Я хотів зробити так, щоб коли мій читач згодом буде чути слова «українська література», у нього з’являлися впевнений погляд на життя, радісна успішка, трішки драйву... А особисто для мене українська література – це моє життя. Я не займаюсь бізнесом або чимось таким. Я займаюсь україністикою. І не шкодую. Це розкішний світ, мені в ньому гарно і затишно».

1989 року у стінах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Л. Ушкалов захистив кандидатську дисертацію «Творчість Григорія Сковороди і антична культура», 1996 року – докторську дисертацію «Література українського бароко в її зв’язках із філософією». Кандидатська робота стала однойменною монографією, опублікованою в Харкові 1997 р. З 1993 по 2016 роки харківські та київські видавництва випускають у світ монографії науковця: «Нариси з філософії Григорія Сковороди», «Світ українського бароко: філологічні етюди», «З історії української літератури XVII – XVIII століть», «Від бароко до постмодерну: есеї», «Література і філософія: доба українського бароко», «Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії».  Праці Леоніда Ушкалова друкувалися українською, англійською, німецькою, польською мовами. З останніх книг автора – збірка есеїв, які популяризують читання і пробуджують розуміння, «Що таке українська література» (Видавництво Старого Лева 2015р.), «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди» («Дух і Літера» 2017р.), енциклопедичний багатоілюстрований словник-абетка (де Шевченко постає у нешаблонному образі) «Шевченко від А до Я» (ВСЛ 2017р.).

В одному зі своїх інтерв’ю Леонід Ушкалов розповів, що з юнацьких років мріяв стати філософом, а став філологом. Однак ця мрія в подальшому позначилася на способі життя та наукових інтересах дослідника: «Філософія формує манеру думання, а думати треба вміючи». Отже, невипадково центральною постаттю у наукових розвідках Л.Ушкалова став філософ, поет, богослов Григорій Сковорода. Саме йому присвятив дослідник свої праці, прочитавши «майже все, що є в багатющій колекції стародруків Харкова», пов’язавши барокову, постбарокову і модерну літературу золотою джерельною ниткою і перетворивши на суцільне оригінальне наукове полотно, що унаочнює історико-літературні процеси XI–XXI століть.

Минулого року побачила світ колективна монографія «Від бароко до постмодерну» (Київ–Люблін–Харків, «Майдан»–2020), присвячена пам’яті Леоніда Ушкалова. До авторського колективу увійшли знані науковці, літературознавці Тетяна Бовсунівська, Світлана Бойко, Юлія Григорчук, Тетяна Ґетц, Леся Демська-Будзуляк, Євген Джиджора, Дмитро Єсипенко, Оксана Зосімова, Архиєпископ Ігор Ісіченко, Анастасія Катюжинська, Роман Кисельов, Богдана Криса, Наталія Левченко, Олена Лямпрехт, Олена Маленко, Ольга Матвєєва, Анжела Матющенко, Раїса Мовчан, Олена Муслієнко, Ігор Набитович, Євген Нахлік, Оксана Нахлік, Ольга Новик, Геннадій Нога, Любов Печерських, Марина Повар, Каринна Сардарян, Лариса Семенюк, Оксана Сліпушко, Валентина Соболь, Віра Сулима, Микола Сулима, Руслан Ткачук, Леонід Ушкалов, Назар Федорак, Наталія Цірка, Світлана Шуміло.

У вступному слові до читача звертається сам Л.Ушкалов, наводячи свої міркування щодо місця України на геополітичній карті світу, її візуального образу як пограничного краю між Сходом і Заходом. Ще Михайло Драгоманов колись зауважував, що це «фатальний поділ цивілізації на західну та східну, тоді як насправді цивілізація одна». Леонід Ушкалов глибоко аналізує характер поведінки та самоідентифікацію українців, посилаючись на думки філософів, істориків, письменників різних епох. Наприклад, наводить слова Пантелеймона Куліша про невизначеність, невиразність української позиції як «вічний сюжет» нашої історії: «Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англічанин по-англійськи і москович по-московськи; тілько наш брат, українець, носить навиворот свою одежу». Або описує красномовну сцену Чигиринського сейму 1650 року зі славетної «Історії русів», «коли козаки-переможці думають-гадають, під руку якого монарха їм краще стати – польського, московського чи турецького. І хоч би на сміх хто сказав, що надіятись можна тільки на себе, на свій власний меч». Леонід Ушкалов проводить наочну паралель між способом світосприйняття і світорозуміння у часи нинішні і у період, наприклад, гетьманства Б.Хмельницького, коли той промовляє, що «протекція для України не лише корисна, але майже необхідна, бо розсудлива людина чи добрий політик одразу помітить, що саме розташування нашого краю, відкритого навсібіч і незручного для укріплення, робить із нас іграшку незнаної долі й сліпого випадку». «Але ж не у географії справа, – констатує Леонід Ушкалов, – а справа в нас самих». У літературознавчому дискурсі «Від бароко до постмодерну» висвітлено спектр питань, пов’язаних зі світоглядно-естетичними, ідейно-тематичними і стильовими особливостями літератури, проаналізовано систему образів і символів, акцентовано увагу на філософській основі барокової літератури.

2020 року у видавництві «Дух і Літера» вийшла друком ще одна книга «Запах дощу... Спогади про Леоніда Ушкалова», написана дружиною науковця Олександрою Ушкаловою у співавторстві із сином Олександром Ушкаловим, письменником, дослідником літератури. Книга стала своєрідним символом пам’яті, любові та пошани.

Нижче наводимо спогади дружини Леоніда Ушкалова Олександри про особисті відчуття і сприйняття світу після непоправної втрати... Втрата спонукала до написання книги, у якій зібрано документи із сімейного архіву, фото, листи, поетичні твори... Немов намистинки пам’яті, їх дбайливо нанизано на нитку життя і вплетено у сторінки.

Олександра Ушкалова

Пошана до життя вимагає

від кожного жертвувати частинкою

власного життя заради інших.

Альберт Швейцер

Тепер я точно знаю, що близькі люди – найдорожчі у світі!

Коли не стало мого дорогого чоловіка, мій світ перекинувся догори дриґом... Я не розуміла, що сталося, що відбувається… Усе є, а його немає… Я хотіла все повернути назад, хотіла хоча б на хвильку опинитися у моєму старому світі. Хотіла, щоб було щось, що хоч якось нагадує про нього, створює відчуття його присутності.

Коли ж повернулася до Харкова, то знову почала перебирати все, що стосувалося мого чоловіка. Найперше стала читати листи від нього до мене. Це було страшенно важко… Почну і враз згортаю… Допомогли ліки. Трохи заспокоїлася і знову взялася за листи. Перечитала всі. У кожному з них виокремила те, що можна було оприлюднити, а вже потім потроху стала робити електронну версію. Коли закінчила, то подумала, що це могло б стати частиною книги-спогадів. «Саню, я хочу написати про батька спогади?» – сказала я своєму синові по телефону. «Мамо, а для чого це тобі треба?» Я не знала – для чого. І навіть коли закінчила роботу над «Запахом дощу…», то так і не збагнула, для чого я це робила. Коли Сашко прочитав мій рукопис, то сказав: «Мамо, я теж щось напишу…». Це був іще один розділ для спогадів. З чого складається наш сімейний архів? Із фото, усіляких листів, грамот, вирізок із газет, журналів… Мій чоловік ніколи нічого не викидав. Просто клав усе в шухляди. Час від часу я робила «ревізію» під його «наглядом». Він перечитував і казав, що треба залишати, а що – ні. Потім я зробила окремі папки. Коли я почала працювати над спогадами, то в одній із них знайшла всі його поезії, з яких надруковано було зовсім мало. Подумала, що їх неодмінно мають прочитати люди. Отже, це ще один розділ для книги спогадів. Останніми роками я вела електронний щоденник, де записувала будь-що. Знайшла чималенько нотаток з наших прогулянкових розмов, розмов удома… Ось так і почала вимальовуватися майбутня книга «Запах дощу…» Мені хотілося, щоб у ній було все те, чого не читав ніхто, окрім мене. Так до книжки потрапили навіть перші літературні замальовки мого чоловіка. Насамкінець я її завершила. Першими її прочитали моя сестра, моя найкраща подруга зі студентських років, Сашко, наш син, а також Олег Марченко. Їм сподобалося. І вже після цього рукопис прочитав Леонід Фінберг, головний редактор видавництва «Дух і Літера». Сказав, що прочитав на одному подиху за одну ніч. Я задоволена, що зібралася й зробила це. Так було треба…

Видатний представник харківської філологічної еліти, щиро залюблений в українську літературу, популяризував її, перетворював із нудної на сучасну і цікаву, наближав до різновікової читацької аудиторії, навчав думати. Відповідаючи на питання «Навіщо читати?», Леонід Ушкалов зауважував: «Щоб душа стала хоч трохи світліша. Я твердо переконаний у тому, що жодні соціальні пертрубації не годні змінити життя на краще, допоки наші душі будуть темні, бо світ довкола – це всього лише дзеркало наших душ».