Головна ставка – нові культурні проекти

Плідна робота Центру Довженка, яка здійснюється під орудою його генерального директора Івана КОЗЛЕНКА та його команди, викликає цікавість у професіоналів, кіноманів і театралів. Творче життя там вирує, а Центр змінюється на очах.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ

— Іване, минулорічні «Німі ночі», хоч і пройшли не в повному обсязі, показали, що недарма фестиваль змінив географію. Які плани на «повний метр» цього року?

— Якщо торік «Німі ночі 7Ѕ» були свого роду «відлунням» одеської програми «Німих ночей» 2016 року, то цього року — все навпаки. У Києві відбудеться широка й розмаїта програма, в Одесі — будуть показані «вершки» з неї. Тож субназва фестивалю «Повернення» означає також повернення його в Одесу, тепер уже як відлуння київської основної програми. Але найголовніше повернення — до витоків, до першого фестивалю, за програмою якого були показані фільми, як українського радянського виробництва, так і ті, що були створені в 1920-х за кордоном українцями-вигнанцями. Тоді, 2010-го, ми здійснили першу спробу повернення в лоно української культури забутих імен українських кінематографістів-емігрантів, зірок світового кіно свого часу: Анни Стен (Анна Фісак), Ежена Деслава (Євгена Слабченка), Майї Дерен (Елеонори Деренковської) та Григорія Хмари. Програма цьогорічного фестивалю, як і першого, обертається навколо цього «репатріаційного» концепту.

— Які імена сьогодні повертаєте в Україну?

— Нам вдалося повернути в Україну кілька знакових фільмів, деякі з них досі вважалися втраченими. Тож програма «Німих ночей-2018» складена всуціль із таких унікальних знахідок. Насамперед, це два найбільших наших кіновідкриття останніх двох років: один із перших українських науково-популярних фільмів «Людина і мавпа» (режисер Андрій Вінницький, 1930 р.), торік віднайдений нашими науковцями в японському кіноархіві, і знахідка 2015 року — сатирична комедія учня Леся Курбаса Ханана Шмаїна «Свині завжди свині» (також — «Станція «Пупки», 1930  р.). Дуже цікавим є «репатріаційний блок», у межах якого ми повертаємо в Україну імена двох видатних європейських кіномитців: Ксенії Десні (Оксани Десницької), Володимира Стрижевського (Радченка) та Олександра Гранаха. Також у програмі — нещодавно віднайдена німа лірична комедія класика британського кіно Ентоні Асквіта «Підземка» (1928), шедевр німого кіно «Вітер» (1928) Віктора Шьострьома з чарівною Ліліан Гіш у головній ролі й талановита робота Арнольда Кордюма «Вітер з порогів» (1929) з Миколою Садовським у головній ролі, яка оповідає особисту драму старого лоцмана, котрий не може пережити знищення дніпрових порогів у результаті будівництва ДніпроГЕСу.

— Жива музика із самого початку є складовою частиною фестивального концепту, хто і звідки цьогорічні музиканти?

— Фільми озвучуватимуть відомі українські гурти: соліст гурту «Хаммерман Знищує Віруси» Альберт Цукренко, Ptakh Jung, Sed Contra Ensemble, Supremus, Роман Вишневський та чудовий одеський квінтет Artokrats.

— Фонд Довженка традиційно проводить цікаві освітні програми. Чи буде щось подібне у програмі «Німих ночей»?

— Нині ми започаткували освітню програму «Міські симфонії: експериментальна кіноурбаністика 1920-х», та дитячу екскурсійну програму «Здай дитину в фільмфонд», — вони обидві безоплатні.

ПЕРЕЗАПУСК

— Хоча кілька місяців тому Центр у повному обсязі звітував про свою діяльність, час плине швидко, та й ви не стоїте на місці. Які нові досягнення? Хто допомагає, хто або що заважає?

— Ох! Заважають дурість та абсурдність державної системи. Але поки що ми з цим справляємось. Шкода тільки часу, який можна було б витратити на корисніші та важливіші речі. З досягнень останніх місяців — відкриття цифрової реставраційної лабораторії, завдяки якій ми можемо тепер робити повний комплекс робіт з оцифрування фільмів. Це для нас дуже важливо як для кіноархіву й відкриває нові перспективи для міжнародної дистрибуції української кінокласики.

— На які нові локації чекати киянам від Центру?

— Найважливіше досягнення можна буде побачити саме під час «Німих ночей». 28 червня програмою «Міські симфонії» ми зробимо своєрідний перезапуск нашого нового публічного простору: центрального лобі Довженко-Центру, в якому прямо зараз тривають ремонтні роботи. Це буде великий опен-спейс із книгарнями, кав’ярнями, кафе і допоміжною інфраструктурою. Одним словом, 1000 квадратних метрів для відпочинку та приємних зустрічей. Ми віримо, що саме він стане улюбленим місцем зустрічі для наших гостей та відвідувачів. У серпні реконструкція лобі завершиться також відкриттям нового ґанку центрального фасаду будівлі. Ну, а в жовтні-листопаді виставкою «ВУФКУ: Lost & Found» нарешті відкриється давно очікуваний Музей кіно.

— Багато суперечок було довкола створеного в приміщенні Фонду нового театрального залу — «Сцена 6», яка цікавила глядачів своїми прем’єрами. Чого можуть очікувати театрали цього року?

— «Сцена 6» — наш спільний з ГО «Шостий поверх» проект зі створення майданчика для сталого розвитку сучасного театру в Україні — останні півроку переживав трансформації. «Сцена 6» надає технічно оснащений театральний майданчик для представлення нового театрального контенту і проводить проекти, покликані сприяти його оформленню та виробництву. Такі, наприклад, як спільний з Британською радою в Україні міні-фестиваль нової британської драми Taking The Stage, який ми проводимо уже два роки поспіль. Буквально тиждень тому відбувся започаткований Довженко-Центром проект ДУСТ — Дні українського сучасного театру і танцю, який ми збираємося зробити регулярним. Таким чином, «Сцена 6» із осені знов має стати найцікавішим театральним експериментальним майданчиком Києва. А поки що, як скрізь у Центрі, там триває ремонт, який завершиться відкриттям «Сцени 6» в абсолютно новому, модернізованому вигляді.

— Фонд брав активну участь у «Книжковому Арсеналі», який відбувся нещодавно. Як оцінюєте проведену роботу?

— Під «Книжковий Арсенал» ми видали дуже важливий збірник «Михаїл Кауфман: Українська дилогія», де під однією обкладинкою зібрані відреставровані фільми Михаїла Кауфмана «Навесні» (1929) та нещодавно віднайдений «Небувалий похід» (1931) з новим музичним супроводом талановитих композиторів Олександра Кохановського та Антона Байбакова, науковим коментарем Станіслава Цалика та Людмили Гриневич, а також — підшивка всіх архівних документів, що стосуються створення фільмів. Найцікавіші з них, звісно, — це протоколи обговорень стрічок приймальними та цензурними комісіями, висновки яких, вочевидь, і призвели до їх заборони в 1930-х. Саме момент морального перелому, коли, свідомі наслідків, деякі цензори не цуралися звинувачувати митців у «буржуазному націоналізмі» та інших «гріхах», за які в 1930-х багато хто вже заплатив життям, ми обговорили під час представлення книжки з Оксаною Забужко, яка видала у своєму видавництві «Комора» дуже суголосну і неймовірно важливу розвідку — вперше перекладену українською докторську роботу Джеймса Мейса «Комунізм та дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні, 1918—1933).

Також нарешті вийшов друком український переклад дослідницької роботи канадського дослідника Богдана Небесьо «Німа кінотрилогія Олександра Довженка», яка подає незвичний для нас — західний — погляд на творчість кінорежисера. Це дуже важливий для нас проект, який, сподіваємось, посприяє справжньому вивченню творчості Довженка, а не його сліпій та критичній канонізації.

КРОК ЗА КРОКОМ

— Чого очікувати нашій культурі в ситуації, що склалася?

— Часом — і дедалі частіше — впадаю в розпач від того, як повільно все міняється в Україні, зокрема й у сфері культури, як пручається змінам стара пострадянська система малоосвічених бюрократів та бездарних управлінців. У такі моменти важко знайти в собі сили продовжувати роботу. Але це наш бій, наша війна, і час у широкому сенсі — на нашому боці. Тому я стараюсь частіше згадувати, як нестримно й буйно ростуть нові культурні проекти, як безстрашно залучаються молоді, гарно освічені та відкриті змінам люди в культурний менеджмент, як просто їм вдається те, що іншим зазвичай видається неможливим, і як багато цікавих проектів доводиться пропускати, бо на все просто бракує часу. Кілька років тому ми могли лише мріяти про таке, сьогодні це — норма.