Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

«Хто ж не мріє злетіти на Олімп! Але не ціною втрати голосу»

Оперний бас Євгена Орлова нині знають по всьому світу, а починав свій шлях у Києві
8 серпня, 2018 - 10:57
ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА

Саме тому залюбки і з вдячністю бере участь у традиційному багаторічному фестивалі «Запрошені українські зірки світової опери».

Цього ювілейного сезону прихильники почули його в партіях Оровеза («Норма»), короля Рене («Іоланта»), короля Філіпа («Дон Карлос»). Але чи не найважливішою подією для себе співак вважає свій дебют у Реквіємі Джузеппе Верді поруч таких блискучих виконавців як Оксана Крамарєва, Анжеліна Швачка, Михайло Дідик.

— Наразі ви є солістом Берлінської Дойче Опера. Але ж з Києвом підтримуєте тісні зв’язки.

— Я завжди буду вдячний таким титанам української оперної сцени, як Лев Венедиктов, Дмитро Гнатюк, яких, на жаль, вже немає на цьому світі, за ту роль, яку вони відіграли у моїй творчій долі. Лев Миколайович прийняв мене до складу хору і буквально примусив вступити до консерваторії, а Дмитро Михайлович дав шанс стати солістом, спочатку у маленьких партіях, потім і доручив партію Бартоло у «Севільському цирульнику». А вже згодом диригент Іван Гамкало вперше випустив мене у партії Кончака в опері «Князь Ігор».

А як починалася міжнародна кар’єра?

— На конкурсі вокалістів «Опералія» 2010 року. Мабуть, я щасливчик: там мене знайшла агент Кармен де Мігуель, з якою я працюю і донині. Це прекрасна людина і професіонал, який розуміє природу  тонкого вокального апарату, тому не дозволяє якихось необдуманих пропозицій, які можуть зашкодити співаку. У мене все розвивається поступово, по висхідній. Артисти схильні хапатися за резонансні проекти, які часом не  відповідають їхнім можливостям,  незважати на перенапруження, через що часто виникають проблеми з голосом, а це найчастіше процес невідворотний, тому так багато прикладів передчасного завершення кар’єр серед зірок топ-рівня. У мене все йде поступово, хоча і я грішний     — хто ж не мріє злетіти на Олімп! Але не ціною втрати голосу.

— Однак у вашому послужному списку робота на сценах театрів того самого топ-рівня, і у першу чергу, мабуть, Метрополітен Опера. Чим для вас приваблива робота на таких сценах?

— Насамперед це підбір висококласного складу виконавців, диригентів, режисерів. Це свято, а не робота! Відповідальність надзвичайна, але коли ти співаєш «свій» репертуар, без надможливостей, то спокійно робиш свою частину спільної справи, ростеш вокально і акторськи.

— Співаки часто обирають «свого» диригента серед тих, з ким довелося працювати. Хто для вас на сьогодні такий?

— Кожен досвід  корисний. Але, мабуть,  робота з ізраїльським диригентом Даніелом Ореном дала мені дуже багато як для музиканта. Під його орудою я співав Інквізитора у Пармі і Тель-Авіві. До речі, цікаво, що це та сама продукція, яку зробив режисер Джанкарло дель Монако і яка стала початком моєї міжнародної кар’єри 2011 року в Севільї. Протягом подальших років мене періодично запрошують співати у цій постановці на різних сценах, з різними диригентами то на партію Інквізитора, то на Філіпа.

Два сезони за контрактом ви працюєте в Дойче Опера. Чи були вони корисні для вас?

— Безумовно. Крім хороших умов контракту, розумного графіку роботи, певної можливості працювати і на інших сценах, у тому числі й на київській, я маю прекрасну базу для занять, вивчення нових партій, при чому так, як я люблю — ретельно, поступово, довго, щоб уже запам’яталося на все життя. Тут я співаю близько 15 партій. З останніх цікавих робіт — Альвізо У «Джоконді» і маг Челій у французькій оригінальній версії  опери Прокоф’єва «Любов до трьох апельсинів». На закритті позаминулого сезону мені довелося співати Варлаама в «Борисі Годунові» під орудою нашого українського уславленого диригента Кирила Карабиця, який зараз очолює оркестр Веймарської штаатскапели. А ще один плюс — я відкрив для себе Вагнера, поки що як слухач. Але, думаю, невдовзі почну і співати, напевне, не одразу в Німеччині, бо треба вимову як слід опанувати, зі стилістикою розібратися.

По закінченні контракту з Дойче Опера маєте вже якісь плани?

— Так, у сучасному світі без планів не проживеш. Бажано б підписати ще якийсь фест, тобто довгостроковий контракт, і над цим працює агент, а іноді й сам щось підшукую. Та ж таки Дойче Опера вже зробила мені кілька пропозицій на проекти чи разові виступи. Це поширена практика. Якщо ти виявився корисним для театру, можеш розраховувати на подальшу співпрацю у різних форматах.

Тобто за всієї привабливості по завершенні контракту ви відправляєтеся у вільне плавання?

— А у більшості артистів життя як було, так і залишається кочовим. Сьогодні тут, завтра там. Я, наприклад, не маю власного житла і не бачу поки сенсу десь його мати. Це особливо проблемно для сімейних артистів, буває, що вони бачаться по кілька місяців на рік. Ті, хто може собі дозволити, облаштовуються у кількох місцях. Цікаво, як вчинив Ростропович, географія виступів якого була приголомшливою: він купив квартири у кількох країнах і обставив їх однаково, аби всюди почуватися «вдома». Ну а така затребувана людина як Пласідо Домінго — той просто живе в літаках, його графік настільки щільний, що залишається тільки побажати йому здоров’я.

Вищим пілотажем для оперного виконавця залишається Метрополітен Опера. Чи є бажання і можливість ще заспівати на цій сцені?

— Так, вони міцно тримають марку, і більшість співаків мріють про Мет. Зараз там змінилося керівництво, і новий арт-директор запросив мене на наступний сезон, але на страховку, бо перш ніж дати виставу він хоче переконатися, що я вартий цього. Тобто те, що я вже співав на цій сцені, і навіть те, що років п’ять тому він чув мене у Лос-Анджелесі, не є вирішальним при підписанні контракту. Але це така прекрасна нагода знову зануритися у роботу з найпотужнішими творчими силами, побачити нові постановки, почути вживу легендарних співаків, бо жоден запис не відтворить того дива, яке відбувається в акустиці, повчитися, бо артист вчиться, мабуть, до самого фіналу кар’єри. Я радію з того, що у Київ  стали запрошувати співаків світового рівня, як це було з прем’єрою «Набукко», де Захарію співав Рікардо Дзанеллато. Через недостатність коштів українська вокальна школа мимоволі консервується, тому такі корисні виступи тих українських співаків, які зараз співають по всьому світу і привносять інші тенденції.

Щодо ваших виступів на рідній сцені. Чим вони є для вас і що принесло найбільше задоволення?

— Виступати на сцені Національної опери України — це і відповідальність, і задоволення. А цього року саме тут нарешті справдилася давня мрія виконати «Реквієм» Верді. Так вже сталося, що партію я підготував давно, чи не років десять тому, шукав можливості виконати її де завгодно, просив про це агента, але з різних вагомих причин все відкладалося. І от нарешті сталося. Верді для мене залишається найулюбленішим і, так би мовити, найзручнішим композитором. Здається, все, що хотілося, вже проспівав з вердіївського репертуару, крім Реквієму. Мабуть, немає жодного твору, який би мені так хотілося заспівати і так довго не складалося! І тут рідні стіни допомогли. Я дуже вдячний керівництву театру за це запрошення, професійним київським концертмейстерам, які допомогли мені підготувати партію. Приємно ще й те, що робився професійний запис для фондів радіо. Я і надалі чекатиму і з радістю прийматиму запрошення співати в нашому театрі, який дав мені путівку до творчого життя.

Лариса ТАРАСЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments