Художник Андрій Цой, або Таємниця числа «762»

Андрій Цой не любить давати інтерв’ю, нечасто вибирається на виставки навіть до друзів-художників, не розуміє «багатоповерхових», як яблучний пиріг, тусовок і «селфі-героїзму». Це не заважає йому бути комунікабельним, дотепним і гостинним: кажуть, майстерно готує антипасту і шашлик, хоча вважає їх не їжею, а приводом для спілкування. Знає толк у винах і може здивувати нежданого гостя не лише фразою «мистецтво — це колірна палітра інтелекту», а й незнайомим напоєм, який теж сприяє спілкуванню. Не надто шанує науку історію, вважаючи її недосконалою і розпливчатою. Розсмішив, коли на запитання, чи є в його роботах іспанський слід (Андрій навчався в Гранадському університеті), відповів: «Навряд чи... Це ж Андалусія, самий південь, там головне — вино і хамон!» Зворушив, коли говорили про смерть.

Утім, і про живопис, і про те, що за його «стіною» цікавіше і краще, розповість сам Андрій Цой. Задля того й зібралися.

КАРАНТИН

— Андрію, нещодавно ти відзначив день народження, нинішнього року — нестандартний, карантинний. Чим він запам’ятався?

— Нічого не змінилося. День народження не відклали — я зустрів його на дачі, де ми зараз живемо. Звичок не змінили: робили шашлик, пили вино, тільки компанія була невелика. Зметикували на трьох — із дружиною і сином. Усе, як зазвичай, я так відзначаю день народження вже років десять.

— Самоізоляція не вплинула на твій настрій, бажання працювати? Чим займаєшся на карантині?

— Художники за визначенням — одинаки. Тож впровадження карантину не дуже позначилося на моєму ритмі життя. Майстерня є й на дачі, тому я можу працювати. Якщо хочу. (Сміється). Існує навіть своя принада у самоізоляції: не потрібно витрачати час на академію, їздити на роботу. Життя триває, паніці не піддається.

ВАРЯГ

— Навіть людина, яка абсолютно не знається на образотворчому мистецтві і вперше потрапила в Україну, напевно зверне увагу на живопис художника Цоя. Хоча б тому, що це не зовсім «типове» для українця прізвище. Яким вітром тебе, народженого в Мурманську, занесло в наші краї?

— Тато був військовим, підводником. Коли його переводили по службі з Мурманська, обговорювалися три міста — Москва, Київ, Севастополь. Слава Богу, ми потрапили до Києва, два інші міста сьогодні досить проблематичні. Та коли переїхали в Україну, ситуація для мене виявилася складною. Уяви, людині 13 років — саме у пубертатному періоді його відривають від звичного життя, від друзів, відвозять за тридев’ять земель, та ще в країну, мови якої він не знає. Як зараз пам’ятаю: коли їхали з аеропорту, я побачив напис «Перукарня» і вирішив, що там хліб печуть! (Сміється)

— Знайома ситуація. Я була дорослішою, коли приїхала в Україну, але теж дивувалася, чому в Києві на кожній вулиці — «пекарні»...

— До того ж я потрапив у незрозумілу школу, в 7-й «З» (уявляєш, «З»!!!) клас, де зібралися пропащі викрутні... І хоча навчався непогано, був активістом — головою ради загону, коли настав час думати про вступ до художнього училища, дуже хотів злиняти з Києва. Мріялось, звичайно, про Ленінградську академію мистецтв, хоча анкети розіслав у кілька навчальних закладів. Перша відповідь надійшла з Дніпропетровського художнього училища, чи просто мама підметушилася, щоб саме вона першою надійшла!.. (Сміється). Туди я в результаті і вступив.

— А як же українська? Вже вивчив мову до моменту вступу?

— Під час навчання в школі я був звільнений від української як син військовослужбовця — існував такий закон. І тільки в училищі (це 86-й — 89-й роки, коли в країні виник інтерес до національної самоідентифікації) повністю занурився в українське «середовище», і це було чудово. Я опинився в потрібний момент у правильній компанії. Мої «співкамерники» по гуртожитку почали вчити мене. І не тільки в питаннях мови, менталітету. Там сформувалися мої музичні смаки. Що я слухав підлітком, приїхавши з Києва? Тільки Morden Talking... Дізнавшись про це, мій однокурсник Ігор Попович сказав, як відрізав: «Не годиться! Ось Queen, Deep Purple, Pink Floyd — що треба...» Ми хіпувати, вишивали джинси, влаштовували божевільні (за сьогоднішніми мірками) виставки і мітинги. Наприклад, створили організацію «СТРЕС» — Студентський творчий революційний союз. На що наш мудрий викладач Володимир Аксьонов, який чимало побачив на своєму віку, порадив: «Краще не варто цього робити!» (Сміється)

Ну, а потім була академія, куди я вступив із другого разу, зате в майстерню до «Сторожа» — Миколи Андрійовича Стороженка. Тоді, у 91-му році, вона безсумнівно була кращою, чим пишаюся. Щоправда, сьогодні, коли я сам викладаю, думаю, що наша з Андрієм Блудовим майстерня — краща за всі! (Сміється)

— Коли ти закінчив академію, потім аспірантуру, яким уявляв майбутнє? Все-таки художник — професія творча, його доля залежить не лише від нього самого, а ще й від попиту на живопис, який він пише, від моди на тих чи інших митців, урешті-решт?

— Звичайно, часто доля художника залежить від суб’єктивних речей. Пригадую, на другому курсі ми зробили виставку в академії. І професор Василь Іванович Гурін, розглядаючи роботи, сказав про мою: «Геніально!» Для нього, можливо, ця фраза була простим компліментом, який нічого не важив, а для молодого художника — бальзам на душу!

І ще один серйозний момент! Після виставки в академії я віддав цю роботу на інший вернісаж — в Республіканський будинок художників. Вона сподобалася меценату Єгору Петровичу Буцану, чоловіку актриси Театру імені Івана Франка Поліни Лозової, і він купив її і ще три великі картини. За 100 доларів, як зараз пам’ятаю! (Сміється) Це були величезні гроші, тому що у 90-ті студентська родина могла прожити місяць за 20 доларів! Знаєш, якою була перша річ, на яку я витратив зароблені гроші? Калькулятор! (Сміється) Грошовий стимул дорогого вартий, часто не менший за похвали друзів і колег. Саме тоді я вивів для себе формулу, чому обрав саме цю професію: по-перше, займаюся улюбленою справою, по-друге, моя праця ще комусь потрібна, і до того ж вона оплачується.

Це важливо, хоча я вирішив стати художником у глибокому дитинстві. У дитячому садку, в Мурманську, де полярні ночі, вихователі вигадали для нас заняття: у кожного був товстий альбом, де ми малювали все, що хотіли. У мене виходило — хвалили. І якщо раніше я мріяв про професію таксиста, потім кухаря, тепер моя доля була вирішена — буду художником! Леонардо да Вінчі! (Сміється) Він був єдиний, кого я тоді знав.

До речі, формула зі стимулюванням при купівлі робіт була перевірена і на моєму старшому синові Микиті. Він теж навчався в академії, але на п’ятому курсі хотів покинути навчання і виїхати з рок-гуртом до Китаю, грати «кавери». Може, так би й сталося, але на якусь виставку приїхали американці, поляки, купили його картини, і цей невеликий успіх став переломним моментом. Микита закінчив академію, і початок його кар’єри як художника досить успішний.

МІФОТВОРЧІСТЬ

— Ти рідко даєш інтерв’ю. Але в одному з них сказав, що любиш писати жінок, тому що жінка в живописі цікавіша за реальну? Можеш прокоментувати?

— Це той випадок, коли інтерв’ю брали заочно, і чимало моїх думок передані не зовсім правильно, а іноді — зовсім неправильно. Скажу так: ще в юності я придумав формулювання, і навіть написав його на стіні в училищі: «Колір жінки залежить не від її шкіри, а від її пластики». Мається на увазі — живописний колір. Можливо, в той момент я був гендерно не правий (сміється), але тоді мене цікавили тільки жінки, дівчатка...

— А що зараз цікавить?

— Так... Те ж саме. (Сміється). Щоправда, останнім часом і з хлопчиками працюю — наприклад, молодший син Тимофій позував мені в образі Святого Себастьяна.

Дійсно, я не люблю давати інтерв’ю, як і будь-які інші публічні виступи, але писати, особливо дослідницькі роботи, мені цікаво. Навіть важливо. Викладацька діяльність, до речі, надає таку можливість.

— «Підсвідомий зміст світу» — фраза, якою ти визначаєш суть своєї творчості, з таких дослідницьких робіт?

— Це досить розхожа фраза. Свого часу я захоплювався теорією семантики. Семантичним використанням текстів у своїх роботах. Можна написати просто «дерево», а можна побачити за цим словом глибокий філософський зміст. У мене й зараз кожна робота має вербальну, семантичну назву — «Осанна», «Віра Себастьяна»... Раніше я ще розставляв крапки після букв. І адепти у «Фейсбуці» потім додумували, писали глибокодумні пости! (Сміється) Я цьому не перешкоджаю, міфотворчість — річ цікава, особливо для художника. Нехай думають, що хочуть. Адже, крім візуального контакту людини з картиною, нічого іншого не існує. Кожен глядач розуміє конкретну роботу настільки, наскільки він може і хоче її зрозуміти. Цілком імовірно, мине час — і сам художник і глядач побачать щось інше. Це не протиріччя. Це наповнення роботи. Живопис багатошаровий. Без пафосу: у кожній роботі закладений весь мій професійний і життєвий досвід. Якою стороною він відкриється комусь тут і зараз, це і є сенс у даний момент. Робота не змінюється, змінюється людина.

Мені цікаво займатися усякими фокусами, коли я пишу, залишати свої або чиїсь життєві артефакти в роботах. Якимись символами на них указувати, якимось написом натякати, якимись цифрами відзначати... Наприклад, число «3562» — з конкретною людиною я був на той момент знайомий саме стільки днів. Або «11 300» — воно змінило певні взаємини між людьми. У кожній роботі є щось подібне.

Колись я відкрив для себе чудового німецького (ще за часів НДР) художника Вернера Тюбке. І став його фанатом. У нього в кожній картині присутній якийсь знак — мені дуже сподобалася ця ідея, я її запозичив, і відтоді використовую, вважаю догмою, без якої не можна завершити роботу.

А ще у мене в кожному полотні можна знайти число «762». Дехто думає, що воно пов’язане з нумерологією. Нехай це залишиться для них таємницею. А діло було так. Одного разу мені наснився сон: ліс, трава, назустріч іде якась істота в білому (не пам’ятаю, дівчинка чи хлопчик), і каже: «Назви три цифри — і полетиш...» Називаю. І дійсно, починаю ширяти над галявиною...

Я й раніше знав, що за медичними показниками у людей уві сні настає момент, який називається «апне», коли вона майже задихається, а ще — коли її практично паралізує. Так от, у тому сні я вирішив свідомо прокинутися, і коли це сталося — не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, навіть пальці не рухалися... Тому й запам’ятав число «762», мені здалося, що це не випадково, і став використовувати ці цифри у своїх роботах. Жодного стосунку до нумерології вони не мають, у мене про цю науку взагалі дуже приблизні знання. Як в анекдоті про чукчу: «Що бачу, про те й співаю». Так і я. Все набагато простіше. Але від цієї простоти складність не зменшується.

— Крім цифр, використовуєш іще якісь шифрограми?

— (Сміється) Одного разу у мене було велике замовлення від «ковбасної королеви». І одна знайома запропонувала вписати в роботи яку-небудь анархічну фразу, продиктувала мені її чи то іспанською, чи то французькою. У кожне полотно я вставляв по одній букві, які ніякого сенсу для глядача не мали. Та якщо знати цей секрет і розташувати картини в потрібному порядку — можна прочитати фразу! (Сміється)

КОМПЛІМЕНТАРНИЙ ПЕРІОД

— Пустун неабиякий! А як ти сам для себе визначаєш стиль і жанри своїх робіт?

— Спірне питання, яке ми багато дискутували з мистецтвознавцями. З Оленою Ягодовською — зокрема. Що важливіше — курка чи яйце? Так і тут — художник чи мистецтвознавець?.. Припустимо — модернізм, метамодернізм, постмодернізм... У всіх цих визначеннях є, звичайно, концептуальні нитки, але все дуже розмито...

— А критерії пізнаваності художника? У чому вони?

— Пізнаваність будь-якого художника складається з безлічі компонентів. Ментальність, форма, циклічність. Сподіваюся, що ментальність я зберігаю. Але намагаюся весь час змінюватися і називаю це «формобачення».

— Кумири, авторитети в живопису є?

— Завжди були. У різні періоди життя (у міру того, як здобуваєш знання, щось вчишся робити сам) подобається той чи інший художник, його філософія. Останнім часом (я цього не приховую) у моєму живопису є компліментарний елемент. Запозичую певні зображення, ситуації, фотографії, але завжди пишу на зворотному боці полотна, а іноді й на самій роботі — «Кавер Джейсона», «Цой і такий-то». Повністю прізвище художника не згадую, але для моєї совісті цього достатньо. Тому що, так чи інакше, в сучасному мистецтві — епоха взаємного проникнення. Нам доступний величезний потік інформації, і щось, що подобається, навіть на несвідомому рівні, впливає на творчість.

В українських художників, звичайно, школа застаріла. Від європейських колег ми відстали в розвитку років на 50-70, і сьогодні, як малі діти, освоюємо те, що вони давно пройшли. Тому й займаємося компліментарною творчістю, але стверджувати, що це погано, я б не став. Швидше, така у нас доля.

ФОРМАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І ВІТРЯНІ МЛИНИ

— Якщо абстрагуватися, що ти — художник, на чиї виставки пішов би з задоволенням?

— (Замислюється) Я б звернув увагу на одеситів. Вони по-іншому мислять. Можна простежити досить цікаві тенденції. У киян усе відомо заздалегідь.

— А в академії є самобутні особистості?

— Молодь весь час змінюється. Адже я викладаю з 2001 року. І робота в академії ніколи не була заробітком, швидше, це альтруїзм. Мені завжди подобалося спілкування зі студентами. Розробка дослідницьких програм, які, перш за все, робиш для себе. Вони допомагають зрозуміти багато тенденцій у мистецтві і розібратися в них. А якщо й у студентів виходить — подвійно приємно. Це головне, що тримає мене в академії.

Ми з Андрієм Блудовим намагаємося створити «плато» в академії для таких молодих людей. Домоглися, щоб у нинішньому навчальному році запрацювала «Майстерня формального мистецтва». На жаль, не всі розуміють внутрішній механізм, завдяки якому вона діє. Й ефективно. Це дослідницькі програми, лекції, майстер-класи — студентам подобається.

— Ваша майстерня може стати певним проривом у професійній освіті, адже ти сам сказав, що українські художники відстають від своїх європейських колег?

— На жаль, досвід показує, що наша «Майстерня формального мистецтва» — боротьба з вітряними млинами. Все набагато гірше, ніж виглядає на перший погляд. Але це тема для окремої розмови.

ДВІ САМОТНОСТІ 

— Не можу не запитати, як уживаються в сім’ї два художники? З різною філософією, баченням світу, творчим почерком?

— (Сміється) Досить спокійно, адже ми з Оленою почали жити разом, уже маючи певний досвід сімейного життя. А в принципі, як у кожному подібному союзі, все залежить від буйства характеру. У будь-якому випадку, це — психлікарня. Уяви, що в одній палаті поселили Бонапарта, Гітлера і Сталіна. Бійки там будуть кожен день.

— Дітей у свою палату пускаєте?

— Не пускаємо! Вірніше, дотримуємось обережності. Наприклад, я не хочу, щоб Тимофій (молодший син) став художником. Коли він був маленьким — малював, писав книги. (Сміється) Але спеціально втягувати його в професію (як у «династіях сталеварів») не буду. Нехай він сам шукає свої труднощі. Старший Микита був «приречений» і не пручався, так вийшло. Слава Богу, у нього поки все складається. Донька Соня знайшла себе в іншій професії.

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

— Корейське коріння відчуваєш?

— У мене тато — кореєць, але народився він уже в СРСР, а мама — донська козачка, з Таганрога.

— Мову знаєш?

— Ні! Я навіть у Кореї ще не був. Але гени, хоч як дивно, проявились через їжу. Вже 15 років їм тільки паличками, при вигляді виделки мене судомить. І кулінарна тема захоплює! Кімчхі, наприклад, гостра квашена капуста з приправами. Ця страва навіть занесена до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

— Що для тебе є сім’я і діти?

— Базис, остання інстанція, де ти можеш бути самим собою.

— У чому твоя слабкість?

— Як і багато хто, не переношу навантаження і стрес.

— А в чому сила?

— В таланті! (Сміється) Дар Божий займатися тим, чим хочеш і вмієш. Хоча це не моя заслуга.

— Коли і де ти буваєш щасливий?

— Є тихе щастя — сім’я, машина... Є щастя, пов’язане з оргазмом, — це майстерня. Тут я — в самоті, поруч тільки «конструктор», який сам збираю.

У ЧОМУ МАГІЯ ЖИВОПИСУ АНДРІЯ ЦОЯ?

Лариса БОЖКО, мистецтвознавець:

«Творчість Андрія — це театр, де сценограф, режисер і художник костюмів — триєдність в одній іпостасі. Він розумний, талановитий, переповнений ідеями і філософськими концепціями. Його перфекціонізм не дозволяє розслабитися і знизити планку, тому з року в рік живопис набуває нової якості, відточеності техніки, це як черговий найтонший шар лесування, що розкриває магію майстерності».

Світлана ЗАЛОГА, режисер:

«Живопис Андрія Цоя — це філософія, космос і... магія. У чому магія магії?.. Його картини — чиста енергія, я приходила б до них просто на підзарядку, прикласти руку».

Олена ДУДНIЧЕНКО-ЦОЙ, художник:

«У Андрія є «недоторканна планета». Територія його світу, про яку складно говорити навіть із близькими. Його музики. Наприклад, він любить щось увімкнути і слухати в навушниках. Мріяти про щось і працювати. Це його особистий простір. Я просто радію в такі хвилини, дивлячись на нього. Вислів «глибоко захована істина» — це про Цоя. І секрет його живопису, напевно, саме в самоті».

ДОВІДКА «Дня»

Андрій ЦОЙ, живописець

• Народився в Мурманську 9 квітня 1971 року.

• Закінчив Дніпропетровське художнє училище ім. Є.Вучетича (1990).

• Факультет образотворчого мистецтва університету Гранади (Іспанія, 1993 — 1994).

• Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури (Київ, 1997).

• Аспірантуру Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури (2001).

• Старший викладач кафедри живопису і композиції Академії (2001 — понині).

• Член Спілки художників України.

• У 2008 році увійшов до рейтинг-каталогу «Сучасне мистецтво України періоду незалежності: 100 імен».

• Роботи художника знаходяться в галереях та приватних колекціях України, Іспанії, Литви, Румунії, Йорданії, США, Кайманських островів, ОАЕ, Італії, Канади, Франції, Чехії, Китаю.

• Одружений.  Дружина — Олена Дудніченко-Цой, художник.

• Троє дітей — сини Микита й Тимофій, дочка Соня.