Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Iстина негідників

В український прокат виходить документальний фільм Сергія Лозниці «День перемоги»
11 жовтня, 2018 - 10:59
ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Кожного 9 травня в берлінський Трептов-парк стікаються тисячі вихідців із СРСР — святкувати радянську версію Дня перемоги.

Минулого року український режисер Сергій Лозниця взяв камери й разом з оператором із Мексики Дієго Гарсіа (працював зі знаменитим таїландським режисером, лауреатом каннської «Золотої пальмової гілки» Апічатпонгом Вірасетакулом) подався у парк, щоб зняти ці гуляння. Картину, що вийшла в підсумку, так і назвав — «День перемоги». Прем’єра відбулася в позаконкурсній програмі Берлінале «Форум». Для режисера це перший фільм, показаний на цьому фестивалі.

«День перемоги» знято за тою ж технологією, що й інші документальні роботи Лозниці останніх років: «Майдан», «Подія», «Аустерліц» — тобто нерухомою камерою, на середніх і загальних планах, без виокремлення конкретних героїв. Просто спостереження, максимальна відстороненість.

Спочатку на цій безпристрасній дистанції берлінська версія Дня перемоги постає якимсь диким карнавалом, де перемішані несумісні речі. У перших же кадрах двоє сумирних собак-тер’єрів тягнуть візочка, навантаженого квітами, червоними прапорами й портретом Сталіна. Мужик з георгіївською стрічкою фотографується з синьо-жовтим прапором, «ватні» матрони витанцьовують під українські пісні, пари кружляють у вальсі під жалобні пісні про «Алешу» та «Белых журавлей». Голомозий персонаж у шкірянці та чорних окулярах — наче щойно з американського трилеру — разом з носієм якоїсь дивної форми та суворим реконструктором, вбраним під радянського піхотинця, стоїть у зловісному заціпенінні, а потім підхоплює хорову «Катюшу». Загалом, звукова матерія фільму гідна окремої згадки. Закадрові репліки, суперечки, пісні складають окремі іронічні сюжети. Хтось натхненно торочить: «Главное — нравственность! В России она есть, особая, православная...» — і тут-таки вривається вибух непоштивого сміху, а жіночий голос риторично запитує: «Кто ж тебе такого говна в башку натолкал?» Одні й ті самі пісні повторюються й повторюються в різних варіантах, люди кладуть квіти на меморіальний олтар, у перебивках зринають кам’яні паркові барельєфи — до болю знайома монументальна стилістика — й поступово стає зрозумілим, що насправді це не карнавал, а величезний вихолощений ритуал, який не має жодного стосунку до реальної світової війни, до її причин, наслідків та жертв.

Саме тому важко позбутися думки, що «День перемоги», при подібності форми, — антитеза «Майдану» 2014 року. Бо там було змальовано, як робиться історія — в той же час як у новій стрічці Лозниця показує, як історію підмінюють яскраво упакованою, дружньо усміхненою, але все так само радянською пропагандою.

От уже точно, як було колись сказано в цілковито іншому фільмі за інакших обставин: перемога — істина негідників.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» Берлін — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments