Івасюківська осінь

25 листопада виповнюється 90 років iз дня народження відомого українського письменника й батька знаменитого композитора Володимира Івасюка. Якщо шукати ідеального батька, то, напевно, кращу кандидатуру, ніж Михайло Григорович Івасюк, знайти складно. Він дуже любив своїх трьох дітей і намагався в усьому їм допомогти. Приміром, коли його син Володя — майбутній композитор, почав навчатися в музичній школі, а писати ще не вмів, то саме Михайло Григорович виконував за сина письмові завдання... Свою першу пісню — «Колискова» — Володимир написав на батьківський вірш. Івасюк-старший працював на філологічному факультеті Чернівецького університету, до нього як до письменника часто зверталися літературно обдаровані студенти за консультацією. Вони ж, а зокрема, Володимир Вознюк, Василь Бабух і Богдан Гура, стали згодом співавторами юного композитора, написавши тексти до таких відомих пісень, як «Відлуння твоїх кроків», «Світ без тебе» і «Балада про мальви»...

Історія кожної з них дуже цікава. Але випадок, про який піде мова, особливий із особливих, бо Михайло Григорович, який спричинився до написання пісенного шедевру свого сина, навряд чи знав, наскільки серйозно вплинув на цю історію. А було так. У 1972 р. перший свій твір на вірші Р. Братуня молодий В. Івасюк, на той час дуже популярний композитор, написав пісню «Коли між нами не було нічого» — на вірш відомого поета-пісняра, львів’янина Ростислава Братуня. У той час Володимир вчився на підготовчому відділенні Львівської консерваторії (клас відомого композитора Кос-Анатольського, який протягом довгих років співпрацював із Братунем). В одному із листів до батька Володимир писав, що показав педагогові пісню, яку той схвалив. Важлива деталь: вірш композитор вибрав сам із однієї зі збірок поета. Згодом з’явилась ще одна пісня «Незване моє кохання» — обидві згодом виконала Софія Ротару. Після переїзду до Львова Івасюк та Братунь продовжили творчу співпрацю та стали близькими друзями. Якось, 6 чи 7 вересня 1973 р. Володимир отримав листа від Ростислава Андрійовича Братуня, який перебував у Будинку творчості в Ялті.

«Дорогий Володю! Як бачите, я не дармую в Криму. Завершив два тексти. Один iз них — «Ватра» — мені мислиться як молодіжна пісня. (…) А другий — шляґер! Так, для виконавця на рівні вашого земляка Дмитра Гнатюка, — написав Братунь. — Приспів — в початку і в кінці, а може й після кожної з строф. Але краще, мені здається, щоб середина йшла суцільним лірично-драматичним монологом, а приспів — молінням у супроводі жіночого вокалізу. Приємно мені буде, як ці два вірші схвилюють вас і зазвучать піснями».

У одному зі своїх останніх інтерв’ю Володимир Івасюк говорив:

— Вірш мені сподобався своєю баладністю, своєю десь такою цікавою загальною поетичною думкою і разом з тим сподобався цей вірш виконавцю, ще до того, власне, як я почав писати музику.

Зверніть увагу на дату листа — 1973 рік. Час запису інтерв’ю на львівському радіо — 1979 рік. Якщо взяти до уваги те, що, за словами композитора, пісню він написав «у минулому році», тобто в 1978, виходить, вірш лежав у портфелі цілих п’ять років! І навіть якщо «Жоржинне літо» — а вірш мав саме таку назву, сподобався співаку Василю Зінкевичу, то щось стримувало композитора від роботи над цим твором?

Невідомо, чи запитував Ростислав Андрійович композитора про долю цього вірша, бо за цей час Івасюк написав чимало пісень на тексти Братуня, серед них — «Незване моє кохання», «Ватра» тощо. А швидше за все запитував, бо «Жоржинне літо» з’явилося спонтанно й було викликане несподіваним захопленням поета.

Працюючи у Чернівецькому університеті, Михайло Григорович Івасюк керував дипломними роботами, причому робив це неформально. Так, восени 72-го до нього звернулась одна студентка-вечірниця (Тетяна Л.) із проханням дати їй тему. Викладач запропонував їй дослідити творчість поета Ростислава Братуня. Студентка поїхала до Львова, зустрілася з Братунем, взяла інтерв’ю. Дипломну роботу захистила навесні 1973 року на «відмінно». А коли Ростислав Андрійович наприкінці серпня цього ж року зібрався в Ялту, то побудував маршрут так, щоб заїхати в Чернівці й зустрітися з нею. А згодом Тетяна отримала подарунок від поета —збірку «Одержимість» з дарчим написом: «Дівчині з жоржинного літа»... Невдовзі Тетяна вийшла заміж, народила двох дітей. Вона працювала викладачем, писала вірші, підбирала до них мелодії. Не забувала надсилати вітання родині Братунів зі святами. А коли у Чернівцях відкрився Музей Володимира Івасюка, прийшла зі своїми скарбами в музей. Вона розказала, що у 73-му Івасюк не написав музики до пісні. Можливо, тому, що був ще дуже молодий і не мав таких спогадів, як його старший товариш. Але Володимир не відмовився від «Жоржинного літа», не забув про нього, показав вірші співаку Василеві Зінкевичу, і тому вони дуже сподобалися.

— Вірш повинен викликати певні думки, емоції, — підкреслив композитор у останньому своєму інтерв’ю. — Багато, звичайно, залежить від цього періоду, тому що далі робота вже будується на тих думках, по тому плану, який виносився в період такої роботи над текстом, без інструмента. І це буває дуже по-різному в різних піснях. Це може бути дуже короткий час, а й може бути й дуже довгий. Навіть час, який триває роками...

Над «Жоржинним літом» композитор почав знову працювати десь у другій половині 1977 року. На цей період припадає час його найактивнішої співпраці з Ростиславом Братунем. Зокрема, Івасюк пише «Зустрічайте мене», «Юнацьку баладу», працює над «Зимовою казкою» та іншими піснями (як підрахував Братунь, вони створили вдвох більш як два десятки пісень).

Пісні того періоду позначені пошуками нових музичних образів, нових виразних засобів і узагальнень. Як зазначає відомий режисер, звукорежисер і друг Володимира — Василь Стріхович, навчання в консерваторії позитивно позначилося на творчості:«…професіоналізм Володимира ріс, причому він ріс надзвичайно. Це було відчутно, тому що по складності, мелодійності, по складності гармонії, по поліфонії — це був не той Івасюк, не той Володя, який був у «Червоній руті». В його піснях, у музиці з’явилась філософія, подвійне сприйняття. Це вже велике мистецтво».

Проте не лише навчання в консерваторії сприяло цьому, а, без сумніву, гіркий життєвий досвід, який здобув митець протягом 1976—1977 рр. , коли йому довелося перенести поновлення на навчанні, приниження під час виключення з ВНЗ. Тому у івасюківських піснях вже чуємо голос справжнього чоловіка, здатного на глибокі почуття й страждання...

Якщо вірш Братуня з’явився в результаті романтичної зустрічі з юністю (в особі чарівної буковинки), то у Івасюка мав бути і якийсь випадок, що спонукав його повернутися до «Жоржинного літа», яке пролежало в портфелі композитора три роки. Що це було? Можливо, зустріч з Людмилою Шкуркіною — першим коханням Володимира. Саме в цей період відновлюються їхнi стосунки і навіть іде мова про одруження.

Була ще одна зустріч... Це сталося на 60-річному ювілеї батька — Михайла Григоровича Івасюка. Спочатку були урочистості у Мармуровому залі Чернівецького університету — тому самому, в якому у лютому 1972 року вижницька «Смерічка» на передачі «Алло, ми шукаємо таланти» вперше виконувала «Водограй». На вечорі виступила письменниця Ірина Вільде, яку на батьківський ювілей запросив саме Володимир, керівництво університету, колеги по перу з обласної організації Спілки письменників. А ввечері Івасюк-старший запросив гостей у ресторан. Серед запрошених була й поетеса, журналістка Галина Тарасюк. Саме вона написала про Володимира першу статтю для газети «Молодий буковинець», пророкуючи молодому композиторові творче майбутнє. Як згадувала Тарасюк, це сталося наприкінці вересня 1970 р. після тріумфального виходу на телеекрани його пісень «Червона рута» й «Водограй». Після публікації стосунки між молодими людьми не припинялися. Володимир і Галина часто спілкувалися, їхні розмови були інтелектуально насиченими й цікавими... Але доля розвела цих талановитих людей. Тільки через 20 років Галина, тоді вже відома письменниця, дізналася від батька композитора, що івасюківська «Пісня буде поміж нас» має присвяту саме їй.

— На той час я вже була в шлюбі, але прийшла одна і, як буває в компаніях, не досить зручно почувала себе без пари, — згадувала Галина Тарасюк. — Та й муляла присутність Володі… По старій пам’яті. Він ніби відчув мій стан і запросив на танець. Був несподівано солідний і серйозний… Розпитував, як живу, чи хороший чоловік? Коли я знітилась і здвигнула плечима, раптом сказав: «Тобі треба звідси виїхати. Отак — стріпнути «крильцями» й полетіти...»

Це було 25 листопада 1977 року. А через кілька місяців у передачі республіканського радіо «Від суботи до суботи» Володимир Івасюк представив слухачам свою нову пісню «Літо пізніх жоржин». Згодом її записав Василь Зінкевич, і його виконання дуже подобалось композитору. Трохи пізніше її виконав Віктор Шпортько. В жовтні 78-го на республіканському звіті молодих композиторів, у якому брав участь Івасюк, ця пісня прозвучала вже у виконанні співака Львівської опери Ігоря Кушплера.

«Повною тривоги і якогось майже містичного передчуття» назвав музику «Літа…» поет Ростислав Братунь. Сам композитор заявляв, що знайшов нову цікаву путь у сучасній музиці та нову музичну мову. На думку Івасюка-старшого, ця пісня «відбиває трагічний дух особистості ХХ століття». Саме про це читаємо далі у спогаді Галини Тарасюк: «…була ще одна зустріч — випадком, несподівано. Взимку 1979 р. Незабаром я мала стати матір’ю і вся так була перейнята слизькою дорогою, що майже зіткнулася з Володею — він ішов у товаристві одного чернівецького співака. Вигляд був у мене, звичайно, не вельми, і я поспішила перейти на другий бік вулиці. Коли озирнулася — Володя стояв і дивився мені вслід… Тепер я розумію — то було мовчазне прощання. І не тому, що між нами колись була ніжна дружба. Ми були «друзі по нещастю». Покоління 70 х»...

Останній пісенний шедевр Володимира Івасюка сьогодні можна почути в записах тих далеких років, які здійснив ще сам композитор. На жаль, навіть учасники конкурсів імені В.Івасюка (а їх було проведено 10) пісню жодного разу не виконували. Вочевидь, конкурсанти не ризикували братися за «Літо...», бо тут потрібно продемонструвати не лише гарні вокальні дані, а й передати особливе відчуття змісту пісні. Це вдалося лише двом співакам — Зінкевичу та Шпортьку. До речі, в 1982 р., коли пісні Івасюка майже не виконувалися у ефірі, режисер Лариса Маслюк і оператор Геннадій Зубанов зняли «Літо пізніх жоржин» саме у виконанні Василя Зінкевича для телефільму «Пори року. Осінь».

Нині «дівчина з жоржинного літа» живе в Чернівцях. Перед її домом завжди цвітуть квіти... Михайло Григорович Івасюк дуже любив «Літо пізніх жоржин» і зовсім не знав, що мимоволі саме він спричинився до створення цього пісенного шедевру.