Канівський код

Її творчість — різнобарвна Україна, яку так пристрасно вона малює на генетичному рівні, і, модернізуючи, по-сучасному зображує космос українців, передає його гармонію. Виставки Любові Міненко з успіхом демонструвалися у найкращих залах, зокрема в Національному музеї Т. Шевченка, Українському домі, Музеї книги і друкарства, галереї Києво-Могилянської академії та інших. Мистецтво художниці сягнуло обріїв європейського рівня. Її полотна є в Англії, Франції, Германії, Америці, Канаді, Японії, Росії та інших країнах.

Любов Міненко — трудоголік і самобутня майстриня. Вона могла б стати письменником (з молоком матері всотала українську мову — канівську говірку). Це художник-ерудит і патріот. Пані Люба знає на пам’ять чимало творів Тараса Шевченка і часто цитує їх у назвах своїх робот: в живопису, аплікації, акварелі. Міненко вміє відтворювати на полотні життя: повнозвучне, швидкоплинне, сповнене духовності. Світогляд мисткині сформований під впливом чарівних маминих пісень, улюблених творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Григорія Сковороди та інших українських геніїв. У своїх симфонічних за відкритістю композиціях Любов Міненко яскраво й неповторно поєднує час і простір, відтворює невмирущу духовну сутність народу, яка пробуджує у вдячного глядача ніжну й пристрасну мелодію душі та серця.

Так, філософ і письменник Євген Сверстюк відзначає неповторну манеру письма художниці, підкреслює, що її картини можна порівняти з поетичним світом Лесі Українки із «Лісової пісні».

Мистецтво Любові Міненко гаряче та пристрасне («Цілунок коханої», «Танцювала до упаду»), а також космічно-зоряне: майстриня з канівських круч поетизує свою рідну землю — «Гори мої високі», «Канівські кургани», «Битий шлях», «Місячна ніч у Каневі», «Трійця» та ін. Вона ламає стереотипи. Все буяє у її картинах «Сонячні кларнети», «Стихія», «Волошки» тощо. Успіху досягає не тільки новаторською манерою, а й тяжкою працею, шукає свою «квітку папороті» у мистецтві, намагаючись збагнути всесвіт. Її роботам притаманні традиції символізму з його сакральним змістом.

У деяких роботах художниці відчувається вплив бойчуківської школи, присутній специфічний театральний, декоративний хід Петрицького; є щось від футуриста Давида Бурлюка... Різнокольорова, мов сама Україна, у канонічних золотисто-червоно-коричневих тонах, і в помаранчево-рожевих картинах. Акварель «Коню мій Білий» — робота майже магічна, де сум і святість, земля і небо, і кінь прекрасний зливаються в одне. А її «Козак Мамай» (олія), який втілює безперервність нашого роду, на полотні здається веселим та світлим духом.

Світ, який оточує людину, і людина у ньому — все це сюжети полотен майстрині: олені, кози, корівки, собаки, русалки, українські хати: «Сонце сходить», «Мій хутір»... На картинах Міненко природа говорить до тебе загадково, утаємничено.

Шевченкова тема — цілий пласт у доробку художниці. Зокрема — жіноча доля. Вона оплакується у її «Катерині» за мотивами Кобзаря. Не молода, чарівна, як у Шевченка, а старша, виснажена, яка уособлює сучасних жінок, що самостійно виховують дітей... «Давайте нашу мадонну виставимо у Луврі», — запропонував на одній з виставок художниці на шевченківську тему відомий співак-музикант, представник чернігівської кобзарської школи Василь Нечепа. Цю самобутню художницю не сплутаєш з іншими митцями. Вона має свій особливий почерк. Може, їй допомагає канівська земля, де й досі витає дух гайдамацький, збережена сильна енергетика козаків, яких ховали у цих землях таємно (Самійла Кішку, Івана Підкову). Тут цілий пантеон нашої козацької звитяги. До своїх робіт пані Люба ставиться, як до дітей, бо кожна з них — то часточка того дорогоцінного усвідомлення світу, яке народжується з волі Божої, іноді в радості, але частіше в муках.

Незалежний характер Любові Міненко забезпечив їй масу дрібних неприємностей протягом навчання в Київському художньому інституті. Ще зі студентської пори вона мала свій погляд, філософію й манеру письма і не дозволяла викладачам себе «підправляти», а в цей час познайомилася і потоваришувала з такими непересічними особистостями, як скульптор Гончар, архітектор Довженко. Після закінчення інституту Міненко два роки працювала художником сцени у Хмельницькому драматичному театрі, але сімейні обставини змусили її повернутися до Києва. І тут почалися справжні випробування. Треба було виховувати двох доньок, вести господарство... Неможливо уявити цю художницю без Канева, куди перебралася з Києва до батьківської хати, яку полюбовно називає «мій хутір», де у неї гостював Іван Макарович Гончар — її наставник (Міненко бувала у його приватному музеї і навіть стала свідком погромів, допомагала своєму вчителеві захищатися, коли був учинений напад на цей музей)...

Бути жінкою, дружиною, матір’ю, а згодом і бабусею, і жити у мистецтві — випробування не з легких, але пані Люба — сильна особистість. Вона зуміла пройти різні творчі та життєві негаразди. Перша велика персональна виставка Любові Міненко відбулася 1992 року в музеї Т. Шевченка і мала неабиякий резонанс. І з того часу почався новий творчий етап. Відкривши для себе техніку аплікації на тканині, Любов Міненко зуміла створити такі неповторні високохудожні полотна, що мимовільно започаткувала нову досить популярну нині течію в національному образотворчому мистецтві. Перший же виконаний у цій техніці, цикл «Лісова пісня» приніс художниці світове визнання. У аплікаціях Міненко вміє показати психологію людської душі у різних її настроях і соціальних статусах: «Та й причарувала», «Розкажи мені, козаче», «Бомжі», «Загравала, як хотіла»...

Не залишає увага мистецтвознавців її серію акварельних робіт про видатних особистостей: «Моцарт», «Паганіні» та інші. Вражає образ Іоанна Златоуста...

Недавно художниця відзначила ювілей. Її тепло вітали колеги і шанувальники таланту. Майстриня продовжує працювати і готуватися до нового вернісажу.

ДОВIДКА «Дня»

Любов Міненко народилася 1950 року в Каневі на Черкащині в сім’ї робітників. 1976 р. закінчила Київський державний художній інститут, факультет живопису, театральне відділення (майстерня Данила Лідера). Студенткою V курсу здійснила оформлення вистави «Не просте, а золоте» Ю. Чаповецького в Київському театрі юного глядача. По закінченні інституту протягом двох років працювала художником-постановником вистав у Хмельницькому музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського. З 1980 року працювала в Києві: художньо-монументальне оформлення Будинку шлюбу по вул. Червоноармійській, художнє оформлення книг Т. Ніколаєвої: «Украинская народная одежда», «Київ та Київщина», «Історія національного одягу». З 2000 р. — член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України. З 2003 року працює в Каневі в училищі культури та мистецтв викладачем композиції.