Людмила ГОРДЕЛАДЗЕ: «Так, ми казкарі. Але ми цю казку реалізовуємо»

Про цю дату хочеться говорити як про день народження живої, глибоко симпатичної та рідної істоти. Тому що «Жовтень» — не просто «соціокультурний об'єкт» — а справжній дім як для жителів Подолу, так і для всіх цінителів авторського, немасового, високопробного кіно.

Уже перша публікація про кінотеатр, яка вийшла 30 січня 1931 року в столичній газеті «Пролетарська правда», окреслює унікальність «Жовтня» — зрозуміло, в термінології того часу: «це буде не тільки театр, а і лябораторія пролетарської культури»; «робітникові в цьому кінотеатрі не доведеться сумно позіхати і поглядати на годинника». Виявляється, при кінотеатрі були влаштовані читальня, де можна було взяти газети та журнали, бібліотека, ігрова кімната (шахи, шашки, доміно) і... тир (!), де «робітник, чекаючи початку сеансу, учитиметься влучно стріляти».

Відтоді «Жовтень» переживав різні часи — і розквіт, і повний занепад (у 1990-ті). На сьогодні у нього, мабуть, унікальна і стійка репутація найінтелектуальнішого кінотеатру Києва. Ретроспективи національних кінематографій, експериментальні картини європейських майстрів, яскраве та екзотичне азіатське кіно, покази шедеврів старого кіно, авторські вечори, міні-фестивалі документалістики, не говорячи вже про російські та голлівудські новинки — до такої турботи про інтереси глядачів далеко навіть найбагатшим «мультиплексам». І тому «Жовтень» люблять усі — і масова публіка, і кінокритика, і діти, і пенсіонери...

Звичайно, ми не могли залишити без уваги таку значущу подію — і тому сьогодні пропонуємо вам інтерв'ю з директором «Жовтня» Людмилою ГОРДЕЛАДЗЕ.

— Коли ж точно день народження вашого кінотеатру?

— До багатьох довідників про Київ внесено дату 8 листопада 1930 року, але це кон'юнктурна помилка. Правда ж те, що написано в газеті «Пролетарська правда» від 30 січня 1931 року — що вчора, тобто 29-го, відкрився новий кінотеатр. Ось відтоді пішов наш відлік.

— Навіть за нинішньої різноманітності «Жовтень» багато в чому відрізняється від інших залів. У чому ваша специфіка?

— Я можу професіонально судити лише про той період, коли я тут працюю; а про те, що було раніше — скажу як киянка. Я знаю, що цей кінотеатр був, так би мовити, народним. І згідно з тими цифрами, які я маю у своєму розпорядженні зараз, — тут завжди була дуже висока відвідуваність і водночас дуже низькі ціни. Напевно, при цьому ще й якість була не дуже високою — адже були тоді кінотеатри й вищого розряду… Хоча, з іншого боку, «Жовтень» вирізнявся технічними нововведеннями — він одним із перших став широкоекранним, тут ще в середині 1950-х уперше впровадили рекламну кінематографічну установку типу великого телевізора… Адже тут працювали небайдужі люди, які займалися винахідництвом. Але високого комфорту в «Жовтні» не було. А от у 1990 році, після капітального ремонту, він і став широкоформатним, вищого розряду, але було пізно — глядач пішов, і тому 1990-ті «Жовтень» провів дуже сумно. А замість глядачів тут були танці, гулянки, якісь інші орендарі, тобто те, що спіткало й інші кінотеатри. Лише починаючи з 2000 року у нього нова історія — не лише через мою появу, але й тому, що прийшли нові технології, — знову-таки ледве не вперше. 15 листопада 2000 року на ринку був один «Кінопалац», але він не був кінотеатром у чистому вигляді, — орендний приватний проект, — так що наш зал був першим у Києві і одним із перших в Україні. Є й інші особливості — у нас єдиних нічні покази «Відкрита зона», по три фільми у суботу та неділю, а також дитячий клуб, де об 11 годині на вихідні батьки і діти можуть подивитися фільм за дуже невелику ціну…

— Чи очікуються якісь новації до ювілею?

— Головне — ми відкриваємо третій зал під назвою «Аншлаг». Наскільки я розумію, він буде першим залом платного показу фільмів на ДВД. Хоч такі покази ведуть й інші, окремого залу, наскільки я знаю, у Києві немає. Сподіваємося, це буде зал для кіноманів, на 44 місця, диванчики та екран 4,5 х 2 метри — досить великий для такої технології. А ще до ювілею встановлюємо комплекс атракціонів для дітей і маємо намір провести турніри з аерохокею на сміливість і точність… До речі, зазначте, що при кінотеатрі у 1931 році був навіть тир, де відточувалася майстерність пролетарів у підготовці до світової революції. У нас, щоправда, більш мирні розваги, — більярд, кафе, паркування.

— Майже луна-парк…

— Швидше спроба дати глядачеві більше розваг, враховуючи, що у нас дуже мало місця. Нові кінотеатри вже будуються з розрахунком на це — а «Жовтень» позбавлений таких додаткових площ, так що ті, які є, використовуємо максимально. Прошу при цьому звернути увагу, що ми — єдиний кінотеатр, у якому немає жодного орендаря. Автомати, більярд — усе наше.

— Говорячи про вашу специфіку, не можна обійти увагою ваш репетуар, який різко відрізняється від того, що пропонують інші театри: ретроспективи національних кінематографій, немасове арт- хаузне кіно, авторські вечори… Це ваша принципова позиція?

— Коли я прийшла сюди у 2000 році, то вважала, що ось — кінотеатр єдиний, почнемо показувати фільми пострадянських, російських режисерів — до речі, і почали з картини Меньшова, — і будуть аншлаги. Прийшли старі подоляни на деякі сеанси, подивилися, покрутилися, повернулися й пішли. І я зрозуміла, що аудиторії цього кінотеатру — великої, стійкої, стабільної — вже не існує. І свою публіку треба формувати. І це — найважча справа. А ось тепер аудиторія сама диктує репертуар, ми її ніби приручили. Ми влаштовуємо ці сеанси фестивальні, клубні спецпокази, а коли не робимо, нам на сайті пишуть — а чому нічого немає? З іншого боку, у жовтні та листопаді ми настільки перестаралися з цим, що позбавилися основного мейнстримного репертуару. Дистриб'ютори сказали — у вас пішли фестивалі, а ми хочемо, щоб ви цілий день працювали з нашими картинами... І так ми у жовтні-грудні втратили дуже багато картин, у тому числі останнього «Гаррі Поттера». Що стало проблемою. Але це проблема була не лише моя. Почитайте, знову ж, на сайті місяць тому — там дуже пожвавлена полеміка між глядачами. Один говорить — ну й добре, і не треба мейнстриму в «Жовтні», за ним ми підемо в інше місце, а інші — навіщо мені кудись іти, я тут живу, хочу, щоб тут усе було… Була настільки цікава суперечка, що я зрозуміла, — нам треба все ж таки шукати якісь паліативи і показувати тут і фільми основного репертуару, тому що ми поки в цьому мікрорайоні одні. У нашого глядача немає великої альтернативи, і ті, хто любить цей кінотеатр, повинні мати можливість тут подивитися і «Поттера». Це моя позиція... Але взагалі репертуарне планування — найважча ділянка, це творчість стовідсоткова, влучиш — не влучиш, вгадаєш — не вгадаєш, щоразу дилема і ризик. Так що ми заповнюємо афішу фестивальними та артхаузними проектами не тому, що їх любимо — це теж є, тому що ті, хто тут працює, ці фільми люблять і дивляться, — але й тому, що цього хоче наша публіка. На цьому ми отримуємо й грошей не менше, ніж на інших. Ми не благодійна організація — фінансово ці фільми досить успішно у нас проходять. Чому б їх не показати?

— Парадокс: адже у наших прокатників таке кіно досі вважається збитковим…

— Дивіться: «Денна варта» надрукований у 60 копіях для України, а «Путівник» Олександра Шапіро — однією копією. Звичайно, «Путівник» був успішним — отримав 44000 гривень. Це велика сума для «Жовтня». Водночас фільм «Варта» у нас отримав 100, а в інших кінотеатрах — і по 500 тисяч… Але й 44 — гарна сума, однак він же й був один раз. Якби його надрукували в 60 копіях, то там би взагалі нічого не було. Хороший показник був за радянської влади — кількість глядачів на одну копію. У дистрибуції творчість — це визначити кількість копій для певної картини.

— Чи задоволені ви тим, у якому стані «Жовтень» зустрічає своє 75-річчя?

— Не можу сказати, що я всім задоволена, з двох причин. По-перше, не дуже приємно, що у нас є технічні проблеми. Нам треба постійно робити ремонти, 75 років — все-таки не жарт. Крім того, що ми, тобто колектив кінотеатру, вже майже три роки добиваємося оренди цього майнового комплексу. Нам завжди київська влада відмовляла, ми виграли суд, і от зараз нам все-таки дадуть. Ми добиваємося цього не тому, що хочемо приватизувати — просто вже понад чотири роки нас не фінансують. Ми повністю живемо на доходи від нашої основної діяльності. Багато хто вважає, що це фантастика. Я згодна — так, ми казкарі. Але ми цю казку реалізуємо. Ми утримуємо цей кінотеатр, у нас 65 чоловік з хорошими зарплатами — «білими», як зараз кажуть; і водночас ми не бачимо іншого шляху, як отримати кінотеатр в оренду та інвестувати в його ремонт, уже якщо не інвестує наша влада. Ось наша проблемна ситуація. Але, повторюся, наскільки мені відомо, остаточне рішення прийнято, КРУ нас вже перевірило, жодного зауваження після місяця роботи, що також є подарунком до ювілею, тому що це дещо сильніше, ніж перевірка податківців… Так що позитивних моментів усе ж таки більше, але як завжди багато роботи, багато планів. Наприклад, у нас є ще кілька малоосвоєних приміщень, і в одному думаємо влаштувати галерею, а в другому — перукарню… Але це такі наміри, а поки що відкриваємо зал — і дуже хочемо, щоб глядач до цього залу прийшов. Це найголовніше для нас сьогодні.

— Щодо сюрпризів від держави — зараз багато розмов про новий закон, згідно з яким квотуватиметься україномовний дубляж фільмів. Як на ваш погляд?

— Це те, що ви чули і я чула. На жаль, усі коментують, до мене вже зверталися безліч ЗМІ, та я незмінно відповідаю, що не можу коментувати коментарі. Цю постанову й досі не опубліковано. Які 20%, від якого тиражу, що вони розуміють під словом «субтитрування» — тільки російськомовних копій, чи оригінальних, одні говорять так, інші сяк. Тому я вважаю, що потрібно почекати. Коли воно буде, я його коментуватиму. Але, на мою думку, субтитрування, в Україні не приживеться. Якщо буде як на ТБ —російською з українськими титрами — то це просто дурниці, і нічого розтрачуватися. А якщо це будуть «Зоряні війни», наприклад, англійською з українськими субтитрами, як на Заході, — зокрема, в Польщі така культура є, — то просто розвинеться піратство ще більше, купуватимуть ДВД і дивитимуться вдома — маю на увазі масового глядача. Утім, це не можна робити кавалерійським наскоком — 20, потім 50, 70… Кіно дуже довго робиться. Зараз є вже плани на майбутній рік, контракти підписані. Гадаю, що доля цього буде така ж сама, як у спроби квотувати українське кіно. За ці 30% на місяць регулярно звітуємо, що у нас 0. А як її виконати, цю квоту, де взяти фільми? Так і тут. Мені здається, що це добрі наміри і передвиборна спроба справити враження. Не думаю, що ми побачимо серйозний рух у цьому напрямку. Тому що якщо його й робити, то довго… Я вже не говорю про те, що немає у нас ні обладнання для субтитрування, ні систем дубляжу, це ж іще хтось повинен купити. А якщо держава хоче сплатити, ви з цього почніть. Ось ми це купили, і ви тепер робіть. А як можна постановою примусити когось купити обладнання, яке коштує кілька мільйонів доларів?

— Але ви візьмете фільм українською?

— Так у цьому нічого особливого. Ми зараз «Мазепу» показуватимемо, показували картину Янчука. Але ж це штучна робота, а йдеться про системні, масові покази, які так — з наскоку — не зробиш. І потім це Київ. А Донецьк, Луганськ? Це вже не Україна? Що там робити? Чи робити тільки для Львова ці 20%? Так навіщо ж город городити?

— Повертаючись до вашої дати — наскільки я чув, ви маєте намір відзначити її досить незвичайно. Показати той самий фільм «Гегемон», яким відкрився «Жовтень»…

— ... І запросити тих, хто народився в цей день — 75 років тому. Поки шукаємо. Але, крім того, ми звернулися до багатьох знакових фігур українського культурного поля, які виросли на Подолі. Щоб вони по можливості прийшли до нас, виступити з промовою або з номером. Поки не буду називати, хто саме. Але, в будь-якому випадку, сподіваюся, півзали будуть немолоді, а друга половина — молодь. До речі, а ви знаєте, що ми 29 починаємо о 16.17.?

— Чому саме цього часу?

— У цей момент починається рік Собаки. Тобто нове щось, нова ера для кінотеатру і Новий рік для всіх. Ми навіть у рекламі пишемо — «З Новим роком», а далі значок «собака» з інтернету. Ось це буде послання і молодим, і старим — тут 75 років, а тут — собака. Так для нас починається рік Собаки.

— Залишається лише побажати, щоб і цього року, й надалі ви тримали свою лінію з властивим вам почуттям стилю та міцністю духу.

— Дякую.