Людянiсть

Про Акі Каурісмякі, якому цього року виповнилося 60 років, можна сказати багато добрих слів, і все одно буде замало... Якщо коротко — унікальність таланту Каурісмякі полягає в тому, що його фільми є соціальними за змістом, досконалими за формою, смішними й зворушливими за емоційним наповненням, — поєднання, якого нікому з нині відомих кінематографістів досягти не вдалося. Він дивиться на реальність тверезим і водночас співчутливим поглядом. Він ненавидить владу, поліцію та безпринципних капіталістів. Його герої — пролетарі, селяни, дрібні підприємці, маргінали або безхатьки, простий народ, маленькі (фінські) люди — так чи інакше б’ються за свою правду й часто перемагають. Його гумор настільки ж стриманий, наскільки й влучний. Його актори грають з максимальною лаконічністю жестів і слів, а їхні персонажі скроєні бездоганно.

Усе це повною мірою стосується нової роботи Каурісмякі «По той бік надії» (Німеччина — Фінляндія), яка на останньому Берлінському кінофестивалі одержала «Срібного ведмедя» за режисуру.

«По той бік надії» — це історія сирійського біженця Халеда (Шерван Хаджи), який намагається отримати притулок у Фінляндії, а також шукає свою сестру. В Каурісмякі вже була тема нелегальних мігрантів у «Гаврі» (2011), однак тут вона розкрита об’ємніше, з активно діючими героями-іноземцями. Почасти цей фільм схожий на найбільш титуловану картину Каурісмякі «Людина без минулого» (2002, Гран-прі Каннського фестивалю) — тут теж є бідак-подорожній, на котрого нападає вулична шпана (у «...Надії» — скінхеди) і котрому допомагають пересічні містяни, є навіть песик, що, як  у «Людині...», здружується з протагоністом.

Паралельно з пригодами Халеда розгортається лінія зі спробами кількох фінів побудувати успішний ресторанний бізнес. Автор не шкодує в’їдливості щодо співвітчизників. Виходить надзвичайно дотепно: діалоги й кумедні ситуації — при абсолютно незворушних виразах облич дійових осіб — завжди були сильним боком Каурісмяки-сценариста. Важливо, що режисерові вдалися образи мігрантів, що було, безумовно, викликом, бо в таких міжкультурних сюжетах завжди є небезпека щодо правдивості сюжетів, пов’язаних з невідомою авторові культурою. Проте й фіни, й араби в Каурісмякі однаково переконливі. Що ж до аудіовізуальної матерії фільму, то вона — з глибокими, як у живописі, світлотінями, заворожливою старомодністю плівкової зйомки та блискучим саундтреком, насиченим першокласними блюзами і рок-н-ролами, — була справжньою розрадою посеред пишномовної нудьги європейського арт-хаузу.

Зрештою, «По той бік надії» закінчується добре; й це не прагнення допасувати хепі-енд за будь-яку ціну, а свідомий жест митця, який пристрасно переживає несправедливість світу і водночас вірить у людей.

«Я ПРОСТО НЕ ВМІЮ ПИЛЯТИ ЛІС»

— Це ваш другий фільм у запланованій трилогії про портові міста після «Гавра». Які у вас сподівання щодо цього проекту?

АКІ КАУРІСМЯКІ / ФОТО РЕЙТЕР

— Позаяк я, взагалі, абсолютно лінивий, то мушу фільмувати трилогії, аби щось зробити. Я просто не вмію пиляти ліс. І воно так раптово сталося: від портової трилогії я перейшов до трилогії про біженців. Тепер це більше не портова трилогія, а трилогія про біженців, і я сподіваюся, що вона стане щасливою комедією.

— Ви раніше казали, що хотіли змінити думку аудиторії про біженців...

— Я почав дуже скромно: сказав, що хочу змінити аудиторію. Насправді  ж хочу змінити світ. (Сміх.) Але мої маніпулятивні здібності не надто сильні, тож, гадаю, мені доведеться обмежитися тим, що я зміню Європу. Почнемо з Європи, а далі перейдемо до Азії.

— Але чи справді можливо змінити думку фінів чи, скажімо, правих партій, які зараз підіймаються у Європі? Сказати їм, що це такі ж люди, вони хочуть працювати, хочуть жити, і якщо ми дамо їм цей шанс, то, можливо, вони навчать нас чогось цікавого, на кшталт мультикультурного ресторану у вас у фільмі?

— Так, звісно, кожен повинен мріяти, і в мене теж є мрія. Спочатку я хотів змінити думку фінів, і, можливо, це мені вдалося, а може, й ні. Але коли до Фінляндії, загалом моноетнічної країни, раптом приїхали 30 тисяч молодих іракців, молоді фіни (та й усі фіни) сприйняли це як війну: «На нас напали, як Росія 70 років тому». І ставлення до біженців було, на мою думку, нестерпне: ось вони вкрадуть моє нове авто, а якщо не моє авто, то щітку, якою я полірую це авто, але в будь-якому разі вони щось та й украдуть. Звісно, мені неприємно бачити таку позицію в моїх співвітчизників.

Але питання про ресторан цікавить мене більше. Жан Ренуар казав, що своїм фільмом «Велика ілюзія» він намагався зупинити Другу світову війну. Згодом він визнав: «Ця спроба була невдалою». Кіно не має такого впливу. Але я чесно намагаюся змусити бодай трьох людей, які підуть подивитися цей фільм, зрозуміти, що ми всі однакові, всі ми — люди, і завтра біженцем можете стати вже ви.

— Що ви думаєте про ісламізацію Європи?

— Перепрошую, повторіть останнє речення.

— Ісламізація Європи.

— Ісламізація?

 — Так, ісламізація. Тобто...

— Те, що Ісландія якось раз круто виступила у футболі, не означає, що повинна настати «ісландізація Європи». Не знаю, хто це написав після Другої світової: коли забрали мого сусіда, я не сказав нічого; коли забрали мого брата — я не сказав нічого; коли забрали мою матір — я не сказав нічого; а коли прийшли по мене, не було кому щось казати, бо я залишився сам. Можливо, це Стефан Цвейґ.

Так-от, я не бачу жодної ісламізації Європи. Це звичайні культурні зміни, які нам потрібні, щоби влити трохи свіжої крові. Згадаймо Севілью 1492 року. Абсолютно всі релігії жили мирно. Торгівля в усіх ішла чудово, але раптом Ізабелла І і Фердінанд ІІ вирішили, що «їх» потрібно вигнати (йдеться про вигнання євреїв із Іспанії, Сардинії та Сицилії спеціальним королівським указом 1492 р. — Д.Д.). І всіх вигнали. Ми можемо створювати закони, щоб приховати злочини, скоєні потайки від цих законів.

— У цьому контексті — чому ви обрали таку назву? Що ви хотіли нею сказати?

— Я ніколи в житті нічого не хотів сказати. Була робоча назва «Біженець», дуже прозора, але не дуже поетична. Чоловік моєї асистентки десь натрапив на давньогрецький вірш, якому дві тисячі років, під назвою «По той бік надії». Значення дещо змінюється при перекладі з фінської німецькою та англійською. Три значення, тож я подумав — а чом би й ні, варто спробувати. А тоді мені вже було ліньки міняти назву на щось у стилі Гічкока.

«АКТОРИ ПОВИННІ ГРАТИ, І КАМЕРА ДЛЯ НИХ АБО ВОРОГ, АБО ДРУГ»

— Який ваш метод роботи з акторами? Чого ви від них вимагаєте?

— Що я хочу від акторів? Щоб вони не метушилися й не махали руками, як вітряки. І, звісно, я вибираю їх за гарну зовнішність. Актори повинні грати, й камера для них або ворог, або друг. Якщо ти вмієш грати, вона — друг, якщо не вмієш — ворог.

— А як ви добирали виконавців саме в цей фільм?

— Ми з Саку (Сакарі Куосманен, провідний актор Каурісмякі останні 30 років. — Д.Д.) познайомилися на борту теплохода. Там було 70 осіб, але стояли лише ми двоє. Можливо, в нас і була пляшка, але це все чутки. І, як він сам стверджує, я сказав: «Оскільки ти так добре витримуєш спиртне, я мушу написати тобі роль». І так я й зробив. Дев’ять ролей. А з Шерваном і Саймоном (Саймон Аль-Базун, інший актор-араб у «По той бік надії». — Д.Д.) мені просто пощастило.

— Наостанок: чому тема біженців, мігрантів така важлива особисто для вас?

— Тому що ставлення до них — це злочин проти Європи. Погляньте на останнє століття: в нас немає жодної культури людяності, все, що є, — це певна демократична організація, а зараз вона розвалюється за десяток років, бо ми нездатні, бо наша культура — це всього тонкий, міліметровий наліт, розумієте? Я показав нас... У цьому сенсі я поважаю пані Меркель за те, що вона — єдиний політик, який хоч трохи, схоже, цікавиться цією проблемою. Решта грає у власні ігри. Це — не політична заява.

60 років тому в нас було 60 мільйонів біженців, і вони є сьогодні. Але тоді ми їм допомагали, а зараз вони — вороги. Тож де, в біса, наша людяність? Бо якщо у вас немає людяності, то й ви самі не можете існувати. Якщо ми — не люди, то хто ми, в біса, такі?

ДОВІДКА «Дня»

Акі КАУРІСМЯКІ (фін. Aki Kaurismäki; нар. 4 квітня 1957 року, Оріматтіла) — фінський кінорежисер, сценарист, продюсер. Молодший брат режисера Міки Каурісмякі. Акі був третьою дитиною в сім’ї. До того, як стати режисером, працював посудомийником і листоношею. Почав кінематографічну кар’єру як асистент Мікі. На режисерський стиль вплинули такі режисери, як Жан-П’єр Мельвіль, Райнер Вернер Фассбіндер і Робер Брессон. Дія більшості фільмів Каурісмякі відбувається в Гельсінкі — рідному місті режисера. Всесвітня популярність прийшла до нього після фільму «Ленінградські ковбої їдуть в Америку» (1989). Чорна комедія «Людина без минулого» здобула Гран-прі Каннського кінофестивалю 2002-го й була номінована на «Оскар» як кращий фільм іноземною мовою 2003-го. У лютому 2017 року на 67-му Берлінському кінофестивалі драма Каурісмякі «По той бік надії» отримала «Срібного ведмедя» за кращу режисуру. Після закінчення Берлінале Каурісмякі заявив, що він планує завершити свою кар’єру в кіно й що це був його останній фільм.

Із 1981-го одружений з художницею Паульо Ойнонен. Дітей немає. Разом із братом Мікою є співвласником бару «Корона» в Гельсінкі. Майже в усіх фільмах режисера головну жіночу роль виконує Каті Оутінен.