Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Михайло ЧЕМБЕРЖІ: «Я не люблю боротися, я люблю долати»

Сьогодні відомий український композитор і педагог відзначить 60-річний ювілей
15 липня, 2004 - 00:00


Його музику чули, мабуть, представники всіх поколінь. Адже творча спадщина композитора складається не лише з «дорослої» музики (мається на увазі, наприклад, до вистав «Емма» і «Пані — привид» у театрі «Колесо», саундтрек до «Богдана-Зиновія Хмельницького», симфонічні й хорові твори), але й з музики до дитячих вистав, опери і балети для дітей. Його твори звучать у театрах, на радіо, телебаченні, він запитаний і повний планів.

Не менш популярним є й інший «витвір» Михайла Чембержі — Київська дитяча академія мистецтв. Цей навчальний заклад відомий в Україні й далеко за її межами тим, що тут успішно втілюють у життя інноваційний принцип безперервної освіти, згідно з яким дитина з 5-річного віку й до повної зрілості (магістратура та аспірантура) отримує необхідні знання із загальноосвітніх дисциплін, а також фахів зі світу мистецтва в стінах академії. Тобто учень без стресів переходить з одного рівня на інший, не втрачаючи відчуття «другого дому», яким для багатьох є Дитяча академія мистецтв. Тому всіх учнів академії тут називають студентами, однак із прикметником «юний».

Сам Михайло Іванович признається, що йому складно ставитися до всього без певної педагогічної складової. Однак сьогодні, коли композитор відзначає 60-річчя, все-таки хочеться більше дізнатися про нього, як про людину. Що з цього вийшло — судіть самі...

— Як правило, багато які люди почувають себе або молодшими за вік, вказаний у паспорті, або старшими. А який ваш біологічний вік?

— Чесно кажучи, ви мене трохи спантеличили своїм запитанням. Річ у тім, що я якось навіть ніколи про це й не задумувався — не було важливо на цей час. Мабуть, судити про свій біологічний вік я можу тільки з того, наскільки мені легко працюється. Якщо так — то з моїм віком усе гаразд, оскільки я працюю з великим задоволенням, для мене робота ніколи не була переобтяжливою. Я не розумію, коли комусь співчувають тому, що йому «доводиться багато працювати». Я радію своїй роботі і, своєю чергою, дуже погано себе почуваю, коли її немає.

А взагалі, коли в мене питають, скільки мені років, я кожного разу «переводжу стрілки» на свою любу внучку Дашеньку. Кажу: «Моїй онучці дванадцять років», рік тому говорив «одинадцять».

— Якщо це не є таємницею, які подарунки ви вважаєте за краще отримувати до дня народження?

— Вже досить давно у нас із друзями існує така традиція — приходячи в гості один до одного, ми обов’язково даруємо… свіжий анекдот, обов’язково — досить елегантний. Іноді наші зустрічі нагадують певне змагання — хто розповість більше й смішніше. Хоча, чесно кажучи, знаючи можливості мого доброго друга, чудового композитора і рекордсмена з іскрометних анекдотів Євгена Станковича, навряд чи у когось із нас є шанс. Він може розповідати їх постійно, а може навіть вже після того, як ми поспілкуватися й розлучилися, зателефонувати й розповісти наостанку, десь близько опівночі, ще який-небудь шикарний анекдот.

Окрім цього, анекдот — прекрасна заміна різного роду компліментам. Наприклад, ми в академії завели добре правило, яке говорить: «Компліменти — лише жінкам!». Ось тут ми вільні демонструвати винахідливість і енергійність. У всіх же інших випадках компліментарні пафосні промови доречні скоріше на похороні, а я вже стільки їх наслухався, що «туди» відправлятися буде просто нецікаво.

Так що подарунки я, як бачите, люблю досить оригінальні.

— А як щодо хобі?

— Воно в мене також нестандартне — я збираю помилки в написанні свого прізвища, які часто помічаю в тому числі й у пресі. Які лишень не зустрічав! Уявіть собі, вже назбирав понад сорок помилок, причому всі різні! Тому звертаюся до всіх журналістів — давайте, розширюйте мою колекцію!

— Дозволю собі повернутися до запитання про друзів — як правило рідко можна зустріти щирих друзів, які перебували б у одній професії…

— Я гадаю, що кожен із нас у доброму розумінні амбіційний. Звичайно ж, як будь-яка творча людина, композитор болісно відчуває якесь неприйняття чи якусь недооцінку його творчості, неможливість представити її публічно. Я особисто рідко беру участь у якихось професійних «тусовках», де часом потрібно пробиватися за рахунок того, що «активно претендувати» на співпрацю з добрим оркестром, хором, солістами чи використати невдачу іншого. У мене є своє «поле» — музика до театральних постановок, записи для кінофільмів, робота з видавництвами, радіо, телебаченням. З одного боку я нікому не суперник, а з іншого — мою музику кожного дня можна почути й при бажанні — вдосталь покритикувати.

ПРО БАТЬКІВ, КОРИСТЬ КРИТИКИ ТА АРМІЮ

— Цікаво, а коли ви зрозуміли, що композиторство — ваша майбутня професія, чи батьки дуже чинили опір? Адже в усі часи ця професія не вважалася дуже вже прибутковою?

— Мої батьки були людьми простими, дивовижно мудрими й душевними. Вони ніколи не диктували ні мені, ні двом моїм молодшим братам — ким нам потрібно неодмінно стати, а ким не можна бути ні в якому разі. Вони просто дивилися — до чого в нас більше за все душа лежить, і намагалися в цьому підтримати. Мій батько, не будучи професійним музикантом, умів грати на десяти інструментах. Природно, що своє захоплення він передав і мені. А коли зрозумів, що музика — це моє, намагався максимально розвинути в мені ці здібності. Мої батьки — Парасковія Федорівна та Іван Іванович, не могли вплинути на те, щоб мене прийняли до училища чи консерваторії — мені цього й не потрібно було. Я переконаний, що духовна підтримка все одно важливіша, аніж «волохата» рука, яка може проштовхнути своє чадо куди завгодно. Проте вони давали ту необхідну кількість оптимізму й упевненості у власних силах, у якому я мав потребу і яку я не міг би отримати ні вiд кого іншого.

— І відтоді ви впевнено пішли цією дорогою?

— Якщо не рахувати, що попутно я був змушений освоїти декілька будівельних професій, загримівши в будівельні війська в Підмосков’ї, де ми будували Зоряне містечко. Щоправда, в першу ж «самоволку» я потрапив на репетицію самодіяльного симфоджазового колективу, досить-таки цікавого. Все це відбувалося в актовій залі одного з автобусних парків Москви, де я мав необережність покритикувати виконавців. Як виявилося, керівником цього оркестру був доволі відомий музикант, професор Московської консерваторії.

— І які це мало для вас наслідки?

— Дуже навіть непогані — я згодом писав партитури для цього оркестру. Мені, за клопотанням цього професора, дозволили після нічної перевірки працювати в каптерці (взимку там стояв калорифер, який обігрівав казарму), куди я втягнув із товаришами по службі розбите піаніно, відремонтував його й міг творити на своє задоволення. Це була колосальна пільга — майже всю ніч займатися улюбленою справою. І я нею сповна скористався.

Ще одним благом було те, що в мене була перепустка до Московської консерваторії, Большого та інших театрiв, і якщо у неділю не було невідкладної роботи, мене відпускали на концерти — я там проводив практично весь вільний час.

— А не шкодуєте за часом, проведеним у армії?

— Гадаю, що в той період це була справжня школа життя. Хоч мені й було дещо сумно, що мої досягнення проявлялися не в композиторській справі, а в роботі паркетника, облицювальника і колірника.

Але з іншого боку, можливо, я якраз чогось і досягнув у цьому житті саме завдяки досвіду, набутому в армії. Найбільш очевидним є те, що там я навчився працювати за умов обмеженості часу. Бо я розумів, що якщо не зроблю те, що намітив, то мені згодом доведеться відмовитися від своєї професії. Бо після трьох років повернутися до своєї головної спеціальності й бути «на рівні» буде дуже важко. Я захищав свою професію, навчаючись самоорганізації й уміння розподіляти сили й час.

Хоча, якщо спробувати відповісти на запитання — чи потрібна ця школа життя зараз, то я не хотів би такої школи для своїх вихованців. Вважаю, що зараз настав час професійної армії. Я хотів би, щоб школою життя в них було досягнення їхніх цілей. На мій погляд, це цілком достатня життєва школа — тут дуже багато потрібно здолати, на їхньому шляху і так доволі складностей, тому будь-яка інша «школа», це лишень їх нерозумне нагромадження.

ПРО АКАДЕМІЮ, УСПІХ І ТАЛАНОВИТИХ ЧИНОВНИКІВ

— Гадаю, саме час поговорити про ваш витвір — Дитячу академію мистецтв. Коли ви десять років тому починали реалізовувати ідею створення такого навчального закладу інноваційного типу, то чи не було відчуття страху? Адже в той час більшість принципів у системі освіти здавалася непорушною…

— Мені здається, в житті є багато інших, більш серйозних приводів чогось побоюватися, аніж боятись того, що не вийде задумане. Можна, звичайно, з цього приводу дуже переживати, але якщо страшно, то краще нічого й не затівати. У мене такого відчуття не було. Адже багато років я був директором музичної школи, п’ять років віддав державній службі. Тому звик працювати над проектами, продумувати стратегію й тактику реалізації багатьох планів.

Я не можу сказати, що Дитяча академія мистецтв на 100% реалізувала свою первинну концепцію, але на 90% — безсумнівно. Всі ці роки проект збагачувався новими ідеями, багато з яких ми реалізовували. Важливо, що ми займалися не імпровізацією, а планомірно втілювали намічені плани, не позбавлені ризикованих фантазій, і здавалося б, ілюзорного романтизму.

— Так, треба сказати реалізовували ви в своєму навчальному закладі дійсно чимало — бачив. Чи не розповісте рецепт, як боротися з проблемами і бути завжди першим?

— Взагалі я не люблю слово «боротися», на мій погляд, у цьому є більше процесу, аніж результату. Мені подобається слово «долати». Я завжди радію, коли черговий етап пройдено, подолано. Це дає можливість подивитися вперед і йти далі.

Іноді за боротьбою з різного роду обставинами легко приховати власну професійну неспроможність. Тому я не хотів би, щоб мої юні колеги були «борцями».

Є діячі, для яких дуже важливо, щоб усі знали, як їм заважають працювати. Я, на щастя, до них не належу. Оскільки розумію, що коли я про щось заявив, то повинен це зробити. Тому зобов’язаний знайти однодумців, повинен прагнути до того, щоб залучити на свій бік опонентів, якщо такі є, зобов’язаний забезпечити всіх, хто поряд зі мною працює, нормальним рівнем комфорту, зробити все, щоб усупереч неодмінним труднощам досягти поставленої мети.

У цьому сенсі проект академії, це приклад того, як за сучасних умов можна не плакатися, а реалізувати задумане. Для цього просто потрібно зуміти сконцентрувати зусилля різних людей, численних інституцій, зуміти налагодити партнерські стосунки, в тому числі і з владою.

— А ви вмієте розмовляти з чиновниками?

— Я сам свого часу був урядовцем — першим заступником начальника головного управління культури Києва, потім очолював Комітет мистецтв. Тому я знаю добре — талановитий чиновник, це фантастична радість для Батьківщини. І дай Боже, щоб талановитих урядовців було якраз стільки, скільки потрібно для того, щоб наша держава розвивалася. Тому я б закликав до шанобливого ставлення до чиновників, але, природно, що лише до тих, хто гідно носить високий статус державного службовця.

До речі, я б до категорії держслужбовців неодмінно відніс би усіх педагогів і медичних працівників. Оскільки все, що вони роблять, є справжньою Службою Вітчизні!

— Михайле Івановичу, розкажіть, будь ласка, про людину, яка поруч із вами вже багато років.

— Моя дружина, Наталя Борисівна — дуже талановита людина, а познайомилися ми ще в школі, куди вона пішла вчитися в п’ять років. Ми вчилися в одному класі, я сидів за третьою партою — вона за п’ятою. Оскільки вона могла спостерігати за мною, то добре мене вивчила. Тому вона мене дуже добре розуміє — мені досить сказати два слова, щоб вона коректно поправила: «По-моєму, ти не правий» (сміється).

— А дружина для вас серйозний порадник?

— Я ніколи не доручав своїй дружині розв’язання моїх проблем, тому звик усе вирішувати самостійно. Наталя Борисівна — порадник, скоріше, в життєвих, побутових питаннях, а не в професійних. Вона — головна в нашому будинку, а я на роботі. Моральна підтримка та створення сприятливої аури в родині — це цілком її завдання, і вона чудово з цим може впоратися.

У неї є лише одна вада — вона чудово готує. Ну як тут залишатися струнким!?

ДОВІДКА «Дня»

Чембержі Михайло Іванович народився 15 липня 1944 року в м. Ізмаїл (Одеська обл.). Закінчив Одеське державне училище ім. К. Данькевича (1967 р., народні інструменти), Донецьку державну консерваторію ім. С. Прокоф’єва (1988 р., композиція). Народний артист України, академік Академії мистецтв, член-кореспондент Академії педагогічних наук, професор, лауреат декількох премій і міжнародних конкурсів. Ректор Київської дитячої академії мистецтв.

Андрій ХОМЕНКО
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ