Мішель ТЕРЕЩЕНКО: «Коли все закінчиться, у нас буде дуже красива країна»
Мішель Терещенко, нащадок знаменитої династії, яка досягла значних успіхів у суспільній, державній, підприємницькій і меценатській діяльності на благо країни, вже дванадцять років живе і працює в Україні. Крок за кроком він відроджує традиції родини, відкриваючи сам для себе її багату історію. Пишається тим, що протягом цих років жодного разу не криводушив, принципово не давав хабарів, працював відкрито, прозоро, чесно дивлячись людям у вічі. Живе просто і наповнено — встає о п’ятій ранку, лягає — о 10-й вечора, встигаючи і в поле з’їздити, і в церкву зайти, і на пасіку, і в Інститут луб’яних культур, переговорити в офісі з іноземними партнерами, а перед сном послухати хорошу музику, яку любить до нестями.
— Мішелю, ви людина, яка народилася у Франції, виросли і виховані не на українській культурі. І раптом, у якийсь момент приїжджаєте в Україну і залишаєтеся. Як це сталося?
— Думаю, Терещенко в Україні — як риба у воді. Далеко від України мені було погано, а шлях назад став поверненням до свого коріння. 2003 року мені випало відкривати саркофаг Миколи Терещенка, похованого в Глухові рівно сто років тому, — 1903-го. Не дивлячись на тривалий час, війни, революції, осквернення, його тіло анітрохи не розклалося. Зовсім не було страшно — він безтурботно посміхався мені. Я глибоко переконаний, що у цей момент мене переповнювали почуття, хоча я повністю володів собою. І, можливо, вперше відчув себе незвичайно сильним, він у певному значенні увійшов у мене. В усякому разі, я абсолютно впевнений, що з того дня вже не сам направляю своє життя. Я йду його слідами і щасливий, що переживаю таке надзвичайне єднання. Я вже не сам вирішую. Просто більше ні від чого не відмовляюся — навіть від неймовірного.
— Але ж у вас не було такого прагнення впродовж життя? Ви багато років вчилися, працювали, у вас був успішний бізнес, і раптом так кардинально міняєте своє життя? Невже почули поклик предків?
— У мого діда теж кардинально змінювалося життя. У 31-річному віці він виїхав з України і почав нове життя у Франції. Напевно, йому було не зовсім приємно все перебудовувати заново. Так само й у мене — повертатися до України не було жодних підстав, жодних спонук і жодних зобов’язань. Але для мене кардинальні зміни були дуже приємними. Окрім безпосередньо роботи, занурився у вивчення історії своєї родини. Я не був глибоко обізнаний з історією своєї родини, коли виїжджав із Франції, але, можна сказати, що там її ніхто так не поважав. Ми були російськими (українськими) емігрантами, ніхто не знав точно, чому ми виїхали, яка була ситуація. А тут все було добре, щиро і красиво. Дізнався про родину багато фактів, яких не знав раніше. Люди говорили зі мною, запитували, я відчув повагу до свого прізвища, до його носіїв. Моїх предків пам’ятали не як політиків чи військових, а тому, що вони займалася доброчинністю. Також люди пам’ятали, що мої діди-прадіди були цукрозаводчиками. Це був шанс вивчити історію родини, нічого не роблячи, лише користуючись репутацією своїх предків.
— Річ у тому, що не дуже сприятливий інвестиційний клімат у нас в Україні, і інвестори не вишикувались у чергу. Як вам удається знаходити інвесторів, долати бюрократичні перешкоди і вибудовувати тут бізнес?
— Думаю, не зовсім правильно так говорити. Україна — перспективна країна, яка за логікою повинна була повернутися на рівень розвитку 1991 року. Але цього не сталося, оскільки не була розірвана пуповина між Росією й Україною, яка називається газотранспортною системою. І поки існували такі газові стосунки, був тиск з боку Росії, були океани корупції, все було. А зараз, нарешті, мені здається, ця пуповина відрізана, і Україна вже може відмовитися від російського газу, який має, до речі, дуже поганий запах. І це стане правильним початком нового життя в Україні, якого не було, на жаль, 20 років тому, але, сподіваюся, настане зараз. Але дуже багато ще потрібно зробити. Хоча мої інвестиції були невеликими, вони мали тут вельми позитивний вплив. Я живу вже понад 10 років в Україні, і для мене це перспективніше, цікавіше і красивіше, ніж у Франції. Тим паче, що діти виросли, а моє родинне життя опинилося в глухому куті та завершилося розлученням. Протягом довгих років подружнього життя ми дійшли згоди, коли вирішили розлучитися.
— Я розумію, що це батьківщина предків, але чому ви обрали саме це місце — Глухів, а не Київ?
— Я обрав також і Київ. Це дуже красива європейська столиця, яка мені дуже подобається. Там культурне життя, можливість подорожувати містом. Для мене Київ, як і Париж, місто, де є все. Але тут, у Глухові, цікавіше, оскільки сміливо можу сказати — це моє місто. І хоча це місто не дуже велике і перебуває в стресовій економічній ситуації, мені тут приємно працювати, адже знаю, що забезпечив роботою і можливістю нормально жити 85 родин. І це для мене цікавіше, ніж відкривати офіси в Києві. Мої батьки пішли з Глухова до Києва, тому що не було реальних засобів зв’язку. Їм потрібна була залізниця для експорту товарів, телеграфний зв’язок. Але зараз ми живемо в епоху інтернету. Зв’язок є. Три години — і я вже у будь-якому місці. Зараз Глухів може отримати хорошу стимул-реакцію для розвитку. Не лише мегаполіс Київ, міста-мільйонники — Донецьк, Харків, але і Глухів.
— Тобто йдеться про те, що українська провінція за своєю потенційною природою — перспективна?
— Дуже перспективна, тому що вони тут дуже багаті. І хоча багато хто говоритиме, що це не зовсім відповідає істині, проте, вони живуть багато. Родини великі, живуть разом, вирощують овочі на городах, бабусі, діти, онуки — всі разом. Це багате життя. Якщо у них немає, наприклад, машини, вони думають, що живуть не успішно, але це не так. Якщо вони отримають нормальні матеріальні умови для життя, то будуть ними користуватися. Хоча у Франції дуже високий матеріальний рівень, французи не такі життєрадісні, родини там не живуть разом. Тут є всі можливості жити багато. А ніжності, любові один до одного, взаємоповаги їм не позичати.
— Я хочу повернутися до події, заради якої ми тут всі зібралися сьогодні, до музичних зустрічей у Глухові. Все, що ми тут сьогодні бачили і чули — дуже високий рівень, дуже цікаво. Мене вразив абсолютно повний зал. І різновікова публіка, зовсім не філармонічна, але як вони слухали! І старі, і молоді. Як вам прийшла ідея проведення подібних музичних зустрічей?
— Це ідея Людмили Гарарук. Ідея робити музику без кордонів, запросити російських музикантів, які можуть грати разом із українськими саме на кордоні, який тут за 10 кілометрів. Але то була первинна ідея, ми потім її доопрацювали. І ми говорили про те, що неправильно, що в Глухові, де є музичні традиції, де жило багато відомих композиторів, нічого не робиться, щоб відзначити цей день. Представники консерваторії імені Чайковського давно приїжджають сюди із Києва, організовуючи музичні зустрічі, і ми також вирішили зробити музичну зустріч. Виникла ідея відзначити не лише День музики, але і цвітіння льону. Адже у Глухові, разом із музичними традиціями, є і традиції, присвячені цвітінню льону, вирощуванням якого я тут безпосередньо займаюся. Тут знаходиться Інститут луб’яних культур, розробками якого дуже цікавиться світовий ринок. Отже, звучить і розквітає в людських душах не лише музика, але і льон. І, за можливістю, після закінчення музичної програми, ми гулятимемо квітучими полями.
— Отже, є перспективи як духовного розвою, так і успішного бізнесу?
— Аграрні традиції потрібно захищати. Адже це теж своєрідна музика, коли квітує льон. Це інший тип музики. До того ж ми можемо грати музику і в полі. Тільки це буде важко, адже льон не знає, що у нас фестиваль 20 червня, і немає гарантії, що саме тоді він зацвіте. Але у нас багато полів льону, і є шанс що на одному з них на той момент льон розквітне. Але льон цвіте лише три дні, так що потрібно ловити момент. Я, як і багато аграріїв, вірю в прикмети. Якщо ми анонсуємо рекламу, що льон зацвіте, я майже точно упевнений, що не розквітне. Для нас урожай — це коли льон уже під дахом.
— Зараз дуже непростий час для нашої з вами країни. Як ви оцінюєте те, що відбувається, і що бачите у майбутньому?
— Це буде важко для Вас чути, але я думаю, що Путін робить Україні такий дарунок, який ніхто до нього не робив. Він зараз сприяє об’єднанню країни проти нього. Є, звичайно, зв’язки між Україною та Росією, і це нормально. Але те, що робить зараз російський лідер, показує українському народові, що потрібно робити у відповідь. І я не думав, що він діятиме так неправильно, помилково. Він робить усе, щоб Україна була єдиною і жила без Росії. Не думаю, що півроку тому були ці настрої проти Путіна. Але це факт, він сам їх спроектував. Ми тут за 10 кілометрів від кордону. Дуже багато людей працює в Росії, дуже багато людей мають родичів у Росії. Влада тут ще не помінялася. Наш депутат був найкращим другом Медведчука, другом Путіна. Тут немає жодної церкви Київського Патріархату, тільки Московського. Але люди співають український гімн і поводяться як українці. Це абсолютно фантастично для мене. Звичайно, трагедія, кров — це важко. Йде війна, агресія проти України. Нам необхідно захищати український народ, підтримати українську армію. Але коли все закінчиться, у нас буде дуже красива нова країна.
