«Мій фільм – про мову й про тіло»

34-річний ізраїльтянин Надав Лапід, режисер «Синонімів» (Synonymes, Франція — Ізраїль — Німеччина), щойно показаних у секції ОМКФ «Фестиваль фестивалів», а півроку тому відзначених «Золотим ведмедем» у Берліні, вчинки героя свого третього повнометражного фільму списав із власної біографії. Так само, як і молодий ізраїльтянин Йоав (Том Мерсьє), Надав колись вирішив порвати зв’язки не лише з власною родиною, а й з Ізраїлем, втік до Парижа, відмовився розмовляти на івриті й почав будувати для себе французьку ідентичність.

Йоав спочатку потрапляє в халепу — в буквальному сенсі голий, без грошей і речей у незнайомому місті, потім — у казку, будучи прихищеним молодим французьким подружжям, яке майже одразу закохується в красеня-єврея. Подальший розвиток сюжету про кохання втрьох перетворив би історію на цілковиту банальність. На щастя, Лапідові йдеться про зовсім інше.

 Боротьба протагоніста за персональне самовизначення показана крізь низку вміло застосованих режисерських прийомів. Перше, що купує Йоав — це словник французької, словами з якого сипле наліво й направо, інколи геть недоречно. Камера мчить разом із героєм, часто будучи спрямованою просто в асфальт, бо хлопець, що викрикує ці синоніми в паризьку бруківку, відмовляється дивитися на міські красоти, поки не розшукає «серце міста». «Ти його можеш не знайти» — зауважує єдиний французький друг, заможний красунчик Еміль. Але герой Тома Мерсьє якраз із тих, кому більше за всіх треба. Він влаштовується на роботу до ізраїльського посольства, але швидко вилітає, бо ставиться до гостей амбасади як до людей, а це для охоронця неприпустимо. Він зв’язується з підпільною організацією єврейських месників, які влаштовують смертельні бойовища з нацистами, але це теж не його шлях, бо він надто добре знає міф про Гектора — хороброго античного воїна, вбитого ще хоробрішим Ахіллом. Його біда в іншому: він — надто щирий, у нього категоричне не сприйняття лицемірства що в Ізраїлі, що у Франції — до речі, гальське святенництво Лапід показує в надзвичайно уїдливих сценах курсів для мігрантів, де лунають повчання на кшталт «Чому півень француз? Тому що він сильний, хоробрий і рано встає».

Йоав приречений на самотність у світі суцільних синонімів і фігур умовчання, на конфлікт по всіх азимутах, на відчайдушне гепання в зачинені двері. В Надава вийшла оповідь настільки ж смішна, наскільки й пронизлива. І, безумовно, провокаційна, тим паче для української авдиторії — бо наш пошук ідентичності ще не завершено.

Після одеської прем’єри режисер «Синонімів» зустрівся з публікою і журналістами, серед яких був і кореспондент «Дня».

— Чи є Ізраїль настільки приреченою країною, як це вважає головний герой? Ви поділяєте його думку?

— Думаю, відповідь не в тому, чи вважаю я Ізраїль приреченою країною. Мабуть, багато хто там думає таким чином, і в українців можуть виникати такі думки щодо своєї країни. Ймовірно, це властиво будь-якому суспільству: 99% люблять свою країну, а 1% ненавидить. Так само ви бачите по нашому героєві — для нього батьківщина, матір, рідний дім — це пекло. Тут радше постає питання того, як людина ставиться до світу. Оце й був мій намір. У Ізраїлі дітей змалечку привчають любити свою країну, любити безвідмовно й безмежно. Я не знаю, я лише ставлю запитання. Це проблеми нашої ідентичності. Тому що в нашій країні ми бачимо, що коли ти її не любиш, то опиняєшся на якомусь іншому боці, наче у ворожому таборі. І тут знову йдеться про ідентичність: чому ми все ж таки маємо любити свою країну? Але ж ми можемо не прив’язуватися до жодної країни, бути вільними, як вітер. І в фільмі ви бачите, що конкретної відповіді на це запитання немає.

— Чи спирається цей сценарій на якісь факти з вашого життя?

— Так, він багато в чому автобіографічний. Я, як і будь-який громадянин Ізраїлю, відслужив 2,5 роки в армії, потім ходив на вечірки, розважався, жив класним життям. Минув рік і потім у мене з’явилося непереборне бажання покинути все, втекти. Таким чином за тиждень я приземлився в аеропорту «Шарль Де Голь». Мені хотілося відмовитися від мови, якою я розмовляв, взагалі відмовитися від усього, що мав до того. Питання не в тому, чи повинні ми щось любити, а радше в людській ідентичності, в тому, як визначаємо себе.

— Мені здається, що героя насамперед обурюють лицемірство й фальш — незалежно від країни перебування.

— Цілковито погоджуюся. Я думаю, що мій фільм у певному сенсі наче як легенда. Живе собі один хлопець у пеклі, в найгіршому місці на землі. І він вирішує втекти звідти, аби врятувати свою душу, тікає до раю, до країни, яку вважає найкращою в світі. В раю він зустрічає найбільш французьку пару, яку тільки можна собі уявити — це все одно як прокинутись у французькому фільмі. Тобто ти прокидаєшся голим у ліжку найбільш французьких французів із усіх. І ми могли б сказати, що вони втрьох живуть довго й щасливо. Але тут легенда не закінчується. Кожна ілюзія обертається втратою цієї ілюзії. Ми виявляємо, що всі країни нестерпні, що всі суспільства, як ви зауважили, лицемірні, що всі національні гімни повторні в свій спосіб. І кровопролиття, дурість, лицемірство, насильство є повсюди, і в Ізраїлі в тому числі, а ще разом з насильством фізичним є насильство ввічливості й соціального коду.

Усі ці ідентичності вписані в тіло Йоава й він не може позбутися їх, позбутися себе, і таким чином наростає його внутрішній конфлікт. Ви бачите, як він у фіналі б’ється в зачинені двері, і зрештою ці двері — це він сам.

— Чи ви вірите, що колись ми житимемо без націй і кордонів?

— Я лише режисер. Можу говорити про процес зйомок, про акторів, але тут не знаю, що сказати. Можливо.

— У вашому фільмі є багато сцен з оголенням. Чи виникали у вас проблеми через це?

— Фільм потрапив під цензуру в Китаї, голова їхнього цензурного комітету мав саме ці претензії. Але чому б ні? Бути оголеним — це природно. Мій фільм — про слова й про тіло, про мову й про тіло. Оголення — частина пошуку нової ідентичності. Йоав намагається переродитися, вбити своє старе «я», знищити власне минуле й знайти себе нового. А що таке наше минуле? Це мова, але це так само ідентичність, вписана в нашому тілі. Він позбавляється від івриту, але не може позбутися власного тіла. Він намагається замерзнути, мучить себе голодом, займається проституцією, але тіло виживає все одно. Це так само частина того, що ми називаємо чоловічим єством. У фільмі багато чоловіків. Бути оголеним — це означає бути чоловіком, це частина буття чоловіка. Це ще й феміністичний фільм — оголені лише чоловіки.

— До речі, про чоловіків і жінок. Чи не здається вам герой дещо безпринципним? Бо з одного боку — спить з дівчиною Еміля, з другого — бере в нього гроші.

— Мене тут хвилює не питання моралі. Дружба — це обмін. Так, він отримує гроші, але дівчині він віддає своє тіло, а хлопцеві — свої історії. Можливо, йому треба було вчинити навпаки. Але, повторюю, в будь-якому разі тут ідеться про обмін, про взаємодію між людьми.

— Здається, у вас також є мотив не національної, а персональної самоідентифікації. Ви самі, як ви сказали, пройшли через це. Тож як прийняти себе?

— Я тут боюся прозвучати як гуру на радіо... Можливо, річ не в тім, приймаєте ви себе чи ні, а в тому, що треба полюбити себе таким, яким ти є. Можливо, мета навіть і не в тому, щоби жити в мирі з самим собою. Ось ви бачите, як людина б’ється в зачинені двері, не може знайти спокій, але, можливо, саме це і є активна позиція, і в ній немає нічого поганого принаймні це точно краще, аніж бездіяльність, меланхолія, лежання на ліжку з відсутнім виглядом.

— Наостанок: чи могли б ви назвати по три синоніми, три прикметники, які б найповніше характеризували Ізраїль і Францію?

— (зі сміхом) Я в цю пастку не потраплю. Хотілося б мені бути багатослівним і красномовним, але не маю здатності так імпровізувати. Дайте два тижні — тоді я щось придумаю. Не знаю, не знаю... Тут варто ставитися до цих синонімів не лише як до слів, а й як до музики. Музика фільму виражена цими словами. І слова — це також і дія. Адже коли я думаю про щось, про когось, то намагаюся добирати оці слова й синоніми. І це прекрасно.