«Музиканти теж працюють на національну безпеку!»

За дев’ять років існування цей унікальний київський камерний оркестр став брендом українського мистецтва. Таке враження, що для цього столичного колективу, який функціонує без державної підтримки, немає перешкод! Його концертні програми складаються з тих творів, які ніколи раніше не звучали в Україні. Це і сучасні партитури, і класика — опуси Янніса Ксенакіса, Леоніда Десятникова, Олександра Мосолова та інших «не філармонічних» авторів. З ним грають відомі світові артисти, приїзд яких до нашої країни стає центральною подією року, як, наприклад, візит американського скрипаля Джошуа Белла. Вони відкривають нових українських зірок — і тут вже список неосяжний!

16 червня в Будинку освіти і культури «Майстер Клас» (у рамках марафону Арт-форум) New Era Orchestra під керівництвом диригента Тетяни Калініченко представив програму Home. To Ве Continued, у якій виконав твори Йоганна Себастьяна Баха, Гії Канчелі, Максима Шалигіна та Джованні Солліма. На концерті видатний музикант Андрій Малахов (альт, Україна-Франція) вперше виконав сольну партію в п’єсі сучасного британського композитора, номінованого на премію Греммі, — «Сюїта в старовинному стилі» Добрінки Табакової для альта і камерного оркестру. На вечері також виступили солісти: Олег Дудніченко (скрипка), Андрій Павлов (скрипка), Тетяна Андрієвська (скрипка), Кирило Бондар (скрипка), Сергій Казаков  (віолончель), Дмитро Марченко (вібрафон), Артем Полуденний (віолончель) та Ігор Пацовський (віолончель).

«Кожен твір програми було свого часу виконано на сцені «Майстер Класу». Це історія з безліччю складових, і вона не склалася б без людей, які допомогли її створити. Ми віримо, що, коли закриваються одні двері, відкриваються інші», — підкреслила Т. Калініченко.

Концерт став частиною фінального Арт-форума Будинку освіти і культури «Майстер Клас». Ця акція проходить під загальною назвою «Дім, в якому ми живемо...» і присвячена особливому «Дому», який протягом восьми років створювала команда Будинку МК разом з українськими і зарубіжними майстрами, партнерськими організаціями та міжнародними інституціями. На жаль, наприкінці червня Будинок МК вимушений залишити приміщення по вул. Лаврській, 16, «А» і вирушити на пошуки свого нового Дому...

Про те, як удалося створити цікавий творчий колектив, яка стратегія його розвитку і чому оркестр — це складова... оборонної промисловості, ми поспілкувалися з його творцем і беззмінним керівником, диригентом Тетяною КАЛІНІЧЕНКО.

«ПРОБА ПЕРА» В МУЗЕЇ ГОНЧАРА

— Як тобі спала на думку ідея створення приватного оркестру?

— Ідея прийшла не мені, а Андрію Різолю, директорові компанії «Вавілон». Ми познайомилися років дев’ять тому, і у нього на той час був уже величезний досвід ведення бізнесу, а у мене — лише робота в державних структурах. Тому відразу зіткнулися різні погляди, культури, світи та історії, що не перетинаються. Я запросила Андрія на нашу з Президентським оркестром загальну програму в рамках фестивалю KyivMusicFest. Він зняв концерт на камеру і пішов. А при наступній зустрічі сказав: «Ви, Таня, по-старому працювати вже не хочете, а по-новому ще не вмієте. Давайте спробуємо поєднати наші зусилля і зробити щось нове й цікаве». Минув деякий час, і ми придумали спільний проект — концерт у Будинку вчених за участю італійського віолончеліста Альберто Казадєї. І вже після нього почали говорити з приводу створення власного колективу. Не знаю, прийшла б я до ідеї New Era Orchestra самостійно чи ні, але Андрій точно виступив каталізатором процесу. І 19 квітня 2007 року New Era Orchestra дав свій перший концерт у Музеї Гончара.

Програма складалася з творів українських композиторів, які поєднувалися з імпровізаціями оригінально скроєного тріо, — Романа Гриньківа (бандура), Армена Костандяна (дудук) і Олександра Москаленка (саксофон). Той концерт був своєрідною «пробою пера», але в ньому вже було закладено багато визначальних для New Era Orchestra речей — склад (струнні, ударні та рояль), вік учасників (молодь), пошук нових концертних форматів. Нині з первинного складу залишилася лише скрипалька Саша Васильєва, решта учасників змінилися, але закладених від самого початку принципів ми дотримуємося досі.

— Як борешся з рутиною в оркестрі?

— Колись мені потрапила до рук наукова робота, присвячена Гідону Кремеру, вона була такою захопливою, а один з параграфів називався «Рутина в оркестрі». Автор есе, мистецтвознавець, запитує Кремера: «Маестро, вам знайомі ці втомлені очі музикантів, які періодично дивляться на годинник або у вікно, важкі зітхання та інші знаки того, що людям хочеться швидше закінчити грати і залишити це приміщення? Чи у вашому камерному оркестрі Kremerata Baltica всі настільки зосереджені на роботі, що їм взагалі не знайома втома?». Кремер відповів, що рутина неминуча, з нею стикаються всі оркестри. Це інфекція, яка всюди проникне і від неї немає вакцини. І коли Гідон бачить, що у оркестранта повністю зник інтерес до роботи, він вимушений шукати заміну.

Я терплячий диригент. Але інколи доводиться прощатися з людьми, яким нецікаво працювати. Якщо ж втрата інтересу — наслідок банальної втоми і тимчасових складнощів, я завжди піду людям назустріч. Я дуже люблю своїх музикантів, і мені чомусь здається, що це помітно. Дуже велике задоволення отримую, коли збирається повний склад, всі можуть і у всіх виходить. Концерт — лише одна зі складових процесу, репетиції не менш важливі.

— Яким чином відбувається процес підготовки програм?

— У New Era Orchestra вони абсолютно особливі, такої кількості нових і рідкісних партитур немає в жодному з інших українських оркестрів. При цьому кожен концерт має свої неповторні обриси і відрізняється від попередніх.

— Пошук нових партитур — це, напевно, найскладніший з процесів, такий, що має на увазі самотність, можливість подумати, порівняти стилі, заглибитися в записи. Причому коли починаєш шукати одне, по дорозі можна знайти стільки всього хорошого, що ці знахідки повністю змінять первинний запит.

— Роман Рєпка, консультант з репертуару New Era Orchestra, істотно вплинув на наші програми. Крім того, він прекрасний піаніст, а ще  людина рідкісної ерудиції. Ми завжди бурхливо обговорюємо його пропозиції. Але проходить три дні — і раптом я розумію: еврика! Це саме те, що потрібно. Зокрема, саме Роман  колись змусив мене вивчити партитуру Янніса Ксенакіса, буквально виштовхнув за пульт. Спочатку здавалося, що я ніколи не зможу її виконати, настільки це складна музика. А тепер не розумію, чого я так боялася — за інтелектуалізмом там стоїть майже моцартівська стрункість форм і гармонійність звучання.

«ІЗ ФРАЗИ — «ДАВАЙ СПРОБУЄМО» — АБСОЛЮТНО ЗМІНИВСЯ ХІД ЧАСУ»

— Однією з головних музичних подій минулого року був приїзд легендарного скрипаля Джошуа Белла. Як змогли заманити його до України?

— Ми з ним зустрілися в Швейцарії на фестивалі. Я підійшла до Джошуа після одного з концертів, ми розмовляли дуже коротко. Запитала, чи цікаво йому приїхати до Києва, і він миттєво відповів позитивно. І раптом він говорить: «Почекай, у мене є божевільна ідея: зовсім скоро матиму вільне вікно в декілька днів, я буду недалеко від України і зможу приїхати». Побачивши моє здивування, він продовжив: «Розумію, це великий ризик, тобі потрібно підготуватися». Я зрозуміла: або я зараз погоджуюся, або втрачу свій шанс. І ми домовилися спробувати. Із фрази — «давай спробуємо» — абсолютно змінився хід часу. Він просто отримав новий відлік.

— Чи був приїзд Сари Чанг наслідком візиту Джошуа Белла?

— Думаю, зв’язок є. Підготовкою приїзду Сари Чанг займалося Посольство США, і тому я не знаю всіх деталей. Нашому оркестру довелося вивчити зовсім непростий скрипковий концерт Яна Сибеліуса. Це настільки деталізована партитура, що скільки б разів її не відкривав — знову знаходиш щось нове. Для того, аби її озвучити, потрібен не лише висококласний соліст, але й досвідчений диригент. Думаю, якщо гратиму цю річ з кимось ще, вона отримає абсолютно іншу інтерпретацію.

— Існує думка, що класика переносить у високі світи, дає відпочинок слухачам тощо. Які концерти для тебе були важливі як переживання соціально-політичних катаклізмів через мистецтво?

— У найбільш напружений момент, під час Майдану, зателефонував Рома Мінц, російсько-британський скрипаль, і сказав: «Я хочу приїхати, підтримати вас концертом, тому що це, напевно, єдине з того, чим я міг би висловити свою позицію». Його візит не був звичайним концертом, він перетворився на щось більше.

Потім був концерт у рамках Арт-марафону в «Майстер Класі», на якому виконувалася «Тиха молитва» Гії Канчелі. Там використано запис, у якому маленька дівчинка, років трьох-чотирьох, співає в грузинській церкві про «світло в кінці тунелю». Цей концерт був особливим, завдяки дитячому голосу, і мав колосальний ефект.

Безумовно, знаковим був проект «Тарковський», хоча в ньому і не було політичного контексту. Але дві фігури — батько і син — багато означають для нашої культури. Коли готувалася програма, я не знала чим завершити концерт. І раптом зрозуміла, що треба закінчити п’єсою Song of Angel для сопрано, скрипки і камерного оркестру. Це, по суті, справжня молитва. Я не могла пояснити, чому хочу поставити на фінал саме цю партитуру. Але коли ми через півроку побували у Франції на могилі Тарковського, виявилось, що у нього на могильному камені написано «Людина, яка побачила ангела». Вся наша делегація була шокована цим моїм прозрінням...

— Твій оркестр грає в різних залах. Як програма і приміщення знаходять один одного? Чому в одному випадку це пишний зал Оперного театру, а в іншому — старий завод?

— У кожному залі присутня своя атмосфера, акустика. Але головного залу, сучасного, який би дозволив розширити міжнародний діалог, на жаль, у Києві немає. Я вже навіть не знаю, як ще донести до людей той факт, що столиця такої величезної держави не може не мати сучасного концертного залу. Це не просто потреба, а справжня діра...

Поки не буде побудовано концертний зал, ніхто не почує, як по-справжньому може звучати симфонічний оркестр. Якби це сталося, відчутно підсилився б інтерес як до класики, так і до сучасної музики. Неможливо уявити собі жодну партитуру, відрізану від акустичних умов. Всі барочні партитури мали передбачали виконання в конкретному залі. Якщо п’єса виконувалася в іншому місці, композитор вносив правки, відповідно до акустики приміщення. Акустика в залі — це як один з учасників колективу, завдяки якому твір або розкриється, або ні.

— Як ти ставишся до публіки, яка аплодує між частинами симфонії? Вона тебе не бентежить?

— Ні. Зрозуміло, що це не через впертість, а тому що людина вперше в житті прийшла на концерт класичної музики. У неї немає досвіду, але всього можна навчитися. Я оптиміст відносно української публіки. Якщо в Європі середній вік слухачів від 70 років і вище, то у нас набагато більше молоді.

Мене вразили слова посла Ізраїлю Еліава Бєлоцерковські на недавньому прийомі. Він сказав: «Ізраїль — це країна, яка постійно воює. Саме тому своїм найпершим пріоритетом ми вважаємо підтримку культури, тому що це символ національної безпеки». Мені б дуже хотілося, аби наш уряд теж навчився розуміти такі речі. Я не роблю танки, не тримаю пістолет у руках, але як музикант і патріот України, теж є одним з тих, хто працює на національну безпеку.