«Ми перемогли, але виявилося, не до кінця»

Українського режисера, кримчанина Олега Сенцова, який перебуває в російській в’язниці за сфабрикованою справою, відзначили премією імені Барбари Голдсміт «Свобода писати» «за мужність виступити проти нетерпимості до свободи думки та добросовісного інакомислення». Церемонія нагородження відбулася в Американському музеї природничої історії в Нью-Йорку. Премію від імені Олега одержала двоюрідна сестра режисера Наталія Каплан.

На своїй сторінці в Facebook Наталія написала: «Я знаю, що найслабкіше місце Олега — це діти. Жодні тортури для нього не страшні так, як факт, що дочка і син виростають без нього. Але тільки зараз він про це почав говорити для всіх. Нижче його лист, який він хотів донести до гостей церемонії ПЕН-Америка»:

В’язниця — це м’ясорубка людських доль, потрапивши в яку, перестаєш вірити в справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Тут все по-іншому, тут прагнеш жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоє справжнє життя залишилося десь там, за парканом. І що реальний ти залишився теж на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться і зміниться. Але нічого не міняється і не вирішується. Опинившись у в’язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її немає.

Натомість є час подумати. Довго і багато про що. Про те, як жив і що залишилося після тебе і чи залишилося. Починаєш дивитися на себе, неначе  з боку, на того, хто залишився там, на волі. На тебе вчорашнього дивиться ти сьогоднішній, тверезіший, розумніший і в чомусь навіть жорстокий. Портрет з боку вже зовсім не здається таким привабливим ізсередини. І як з такою людиною хоч хтось хотів спілкуватися? І хочеться стати кращим за неї. І зникає все зайве, вдаване та намивне. І починає проступати головне, те, заради чого по-справжньому варто було жити. Про що можна дізнатися лише тут, або на війні.

Розуміння, що ті близькі люди, які були з тобою, той час, який ти проводив з ними і те тепло, яке вони тобі дарували, — це і є найважливіше в житті. Тільки це і залишається, все інше кудись зникає і забувається. Ні за чим так більше не сумуєш, як за цим. Раніше це здавалося не важливим і природним як повітря, яке і не відчуваєш, поки тобі його не перекриють. Якось на вулиці маленька дівчинка подарувала мені поштову марку і сказала, що вона приносить щастя. Я поклав подарунок до кишені куртки і довго носив його з собою. А потім щастя десь загубилося. Дуже важко відчувати себе людиною, що втратила найголовніше.

Близькі люди — це не завжди ті, кого ти бачиш щодня. Але діти, навіть чужі, навіть яких ти зустрічаєш один раз, завжди будуть для тебе близькими. Тому так нестерпно слухати дитячі голоси, які інколи заносить вітер із-за паркану. Діти — це, напевно, найцінніше, що залишається після нас, це ті, в кому ми житимемо і після нашої смерті. Тому не варто їм псувати життя, виховуючи їх, виховувати потрібно лише себе, а дітей просто любити. І якщо вдасться, привчити їх до двох по-справжньому потрібних речей: читати книги і казати правду.

Коли я останній раз приїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: «Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!» Я відповів, що саме тому я туди і їду — я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, але виявилося, що ще не до кінця. І боротьба продовжується, але вже без мене. А я сиджу у в’язниці, і як будь-якому ув’язненому мені дуже важко відповідати на просте дитяче запитання: «Тату, коли ти повернешся?!

***

Кожен із нас повинен усвідомлювати, що відповідь на це запитання залежить і від наших спільних зусиль у боротьбі за звільнення Олега, в боротьбі за всіх в’язнів Кремля. Сил нам. І головне — сил Олегові.