Зрушити націю мусить її ж еліта.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН

На помин Тарасової душі

Пішов з життя Тарас Дудко — лікар, громадський діяч, небіж Олександра Довженка
13 січня, 2021 - 10:04

Страшний 2020-й продовжився і в січні уже нового, 2021-го: у Москві помер Тарас Миколайович Дудко (6.04. 1940, Київ — 3.01. 2021, Москва). Упродовж останнього року хворів, на зв’язок не виходив.

З ІСТОРІЇ РОДУ

По суті справи порвалась остання жива родинна нитка, що єднала нас з Олександром Довженком. Тарас Дудко народився в родині Довженкової сестри Поліни (Параскеви) Петрівни Дудко-Довженко і її чоловіка Миколи Дудка. І мати, й батько були лікарями, за їхнім прикладом обидва  сини стали медиками. Старшого сина назвали на честь дядька, Олександром (1.05. 1936 — 2.04. 2015), молодшого (за підказкою Олександра Петровича) Тарасом. І Олександр, і Тарас по закінченні інституту жили і працювали в Москві...

Сама історія родини Дудків-Довженків  напрочуд цікава. Микола Дудко (1901—1978) був лікарем-хірургом, доктором наук, професором. Під час війни — польовий хірург, прототип Довженкового оповідання «Стій, смерть, зупинися!». Хоча іноді Довженко адресує йому, у своїх Щоденникових записах, і доволі дратівливі, уїдливі характеристики. Трапляється таке між родичами...

А 21 квітня 1978 року Миколу Дудка знайшли мертвим у своїй власній квартирі на вулиці Горького 4/6 (нині Антоновича). Знайшли з перерізаним горлом, із зв’язаними руками й ногами. Убивць, здається, не дуже й шукали... Та смерть лишилась загадкою і болючою зарубкою в пам’яті Тараса Дудка.

Того ж таки 1978-го, у листопаді, пішла з життя і Поліна Петрівна (1901—1978).Лікар-терапевт, учениця  М.Стражеска, працювала у Жовтневій (тепер Олександрівській) лікарні.

Звісно, треба згадати діда й бабусю Тараса і Олександра  Дудків, Петра Семеновича і Одарку Єрмолаївну Довженків. Після їхнього переїзду до Києва із Сосниці, у другій половині 1930-х,  вони жили разом із родиною дочки. До війни за адресою вулиця Леніна (тепер Богдана Хмельницького), 9.

В роки окупації Петро Семенович і Одарка Єрмолаївна мешкали десь на Куренівці. У 42-му він помер, похований на Куренівському цвинтарі. По війні знайти могилу не вдалося. Символічне поховання — на Байковому, поруч Одарки Єрмолаївни та подружжя Дудків.

У листопаді 1943-го Олександр Довженко, разом з військами Червоної армії, опиняється в Києві. Одразу ж на квартиру, ту саму по вулиці Леніна — в надії, що там мешкають батьки. Зрештою, мати знайшлася, Довженко забирає її до Москви, десь з рік вона живе в його квартирі на Кутузовському проспекті. Стосунки з невісткою, Юліє Солнцевою, і тещою Надєждою Павлівною, не склались. Одарка Єрмолаївна повернулась до Києва і жила в родині дочки (адреса була вже іншою, уже названа Горького 4/6), до самої смерті у 1948 році.

Зберігся лист Довженка до матері й сестри, уже після повернення Одарки Єрмолаївни до Києва. Подаю фрагмент листа  за оригіналом, без літературних правок.

10-ІХ-44, Москва.

«Дорогий мій рід!

[...] Жалько мені матери. Як вона там? Усе, видно, ворожить, випитує на картках долю, а доля щодня обдурює нас усіх, як базарна перекупка. Ну я все-таки рад за матір, що немає вже там у Київі отієї поганої черепахи, отієї шерепи, юкла Павловни (так у тексті; йдеться про тещу Довженкову Надєжду Павловну. — С.Т.), що так обіжала щодня маму, хуже за Нирчину (Кирчину? Нрзб) Параску, не давала їй не їсти, не пить, не сахару! А зла була, а що горда, добра б їй не було — нема! Кончилось. Нема не Надежди, не Маври Ахтанасевни (хатня робітниця. — С.Т.), не Юли (Юлія Солнцева, дружина Довженка.— С.Т.), що скипалася щодня за грязь — все осталося в Москві. Київ, садочок, своя сторона, хиба тільки Тарас і Шура допекають, да може чим куховарка не вгодила — оце, видно, і все. Зате весело, не те що в Московському домі: то не було не стукнуть, не крикнуть, не очинить дверей — сердиті все да серьйозні, лиха година, ну! І як бо так можна жить, хай бог милує?».

«ЗАТЕ ВЕСЕЛО!»

Тарас і Шура — це і є діти Поліни Петрівни та Миколи Омеляновича. «Зате весело!» — ось що головне. Тарас Миколайович намалював мені схему їхньої квартири на Горького — у кожного була своя кімната, у бабусі так само. Значно пізніше, уже на початку 1980-х, по смерті батьків, Олександр і Тарас Дудки передадуть облаштування квартири до Центрального державного музею-архіву літератури і мистецтва України, де є меморіальна кімната Довженка. Та сама, в якій жила Одарка Єрмолаївна і де жив сам Довженко під час своїх візитів до української столиці.

ДОВЖЕНКО З ПЛЕМІННИКАМИ: ТАРАСОМ (ЗЛІВА) І ОЛЕКСАНДРОМ / ФОТО З АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

 

Стосунки Довженкової дружини Юлії Солнцевої і родини Дудків не склалися. Коли я друкував спогади Солнцевої  (книга «Довженко без гриму», 2014), то навіть змушений був вдатися до купюр: надто вже радикально-злісно і несправедливо. «Я всегда с ужасом смотрела на эту семью Довженко, и когда они приходили к нам, я еле выдерживала их присутствие...». І т.д.

Дудки так само були налаштовані вороже до Юлії Іполитівни, були переконані у її співробітництві з НКВД-КГБ і навіть підозрювали її (знаю з розповідей Тараса Миколайовича) у тому, що вона зумисне нічого не зробила для того, аби унеможливити раптову смерть Довженка в кінці листопада 1956 року, напередодні його запланованої поїздки до Франції.

Сам Тарас Миколайович Дудко був лікарем-психіатром, наркологом, доктором медичних наук. Окрім медичної (закінчив Київський медінститут, 1963), мав ще й філософську освіту (відповідний факультет Київського  університету, 1968). Від 2004 працював директором московського Інституту реабілітації ННУ наркології.

Доволі часто навідувався до Києва. А у Москві очолював нині заборонене російською владою Об’єднання українців Росії. Поглядів свої на політику Путіна і російської влади не приховував.

Тарас Дудко  був одним із фундаторів і видавців альманаху «Провісник», в якому друкувалися матеріали, присвячені Олександру Довженку. На жаль, в останні роки видання припинило своє існування...

... І НЕВИМОВНО СУМНО

Я зустрічався багато разів з Тарасом Миколайовичем — у Києві, Сосниці, у Москві. Надзвичайна приязнь поєднувала його з Ролланом Сергієнком — режисером і учнем Довженка, який жив і працював в Москві і який пішов з життя зовсім недавно.

Пригадується, зокрема,  поїздка у підмосковне Передєлкіно (як відомо, там здебільшого дачі письменників) до однієї з учениць Довженкових. Та головне, ми з Тарасом Миколайовичем мали оглянути  колишню дачу Олександра Довженка (у Передєлкіно, до речі, навіть вулиця його імені є). Після смерті режисера (1956) Юлія Солнцева продала дачу. Дудко переживав втрату цього живого куточка, пов’язаного з Довженком, казав мені про плани у якийсь спосіб викупити ту дачну ділянку.

Одначе ж куди там? Гроші там ходили неміряні. Ми поїхали у Передєлкіно, оскільки стало відомо, що Довженкова дача стала власністю знаменитого художника, скульптора Зураба Церетелі. Він, власне, був господарем колишньої (теж колишньої) дачі Наді Леже, вдови знаменитого французького художника, садиби, яка знаходиться навпроти. Тепер він прикупив ще одну — для свого онука... Це був початок «нульового» десятиліття. Все обнулялось, буквально все.

Ми побачили Довженкову дачу уже при останніх її схлипах. Потужні машини все руйнували, «до основанья, а затем...». Затєм мали вибудувати будову зовсім інших розмірів і стилю.

Я з болем дивився на одразу посіріле обличчя Тараса Миколайовича, на спалені болем очі. Тут він бував у дитинстві, то була часточка світу його славетного дядька. Тепер її нищили бульдозерами.

Небіж був схожим на Довженка — особливо у профіль. Отоді, в Передєлкіно, я зауважив це чи не вперше.

Тепер немає і самого Тараса Дудка. Невимовно гірко, страшенно сумно. Тепер вони усі там, на небесах. Колись Довженко, у Щоденникових записах, перераховував усіх братів і сестер: Ларіон, Сергій, Грицько, Іван, один безіменний, нехрещеним немовлям умер, Оврам, Андрій, Килина, Параска, Мотря, Галька — усього одинадцять: померлих. Дорослого стану дістались тільки двоє — Олександр і Параскева, вона ж Поліна, матінка Тараса і Олександра Дудків.

Там вони усі, вже всі там. Царство Небесне і Пам’ять Вічна! А сьогодні ще й сльози услід...

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: