«Не перестаю дивуватися ідіотизму влади і довготерпінню народу»

Бенедикт Сарнов — російський літературознавець, літературний критик, публіцист, історик — став відомий читачам ще в 1960-ті завдяки його влучним пародіям, що друкувалися в «Литературной газете». Його авторитет в літературі і громадському житті зростав з кожним десятиліттям, часто всупереч тяжким умовам репресивної радянської держави: у 1970-ті роки Сарнов спільно із Станіславом Рассадіним був автором популярних дитячих літературознавчих радіопередач «В стране литературных героев», 1989-ого — вів у журналі «Огонёк» рубрику «Русская проза. Двадцатый век. Из запасников», що відкрила світу чимало приголомшливих текстів. У пострадянську добу Бенедикт Сарнов уславився як автор серйозних і одночасно захопливих праць про творчість і долю російських письменників XX століття: життя і творчість Зощенка, Мандельштама, Маяковського, Довлатова, Блока, Солженицина були предметами його небезстороннього і одночасно блискучого розгляду.

Ми зустрілися і поговорили про головні теми, що завжди хвилювали Бенедикта Михайловича, — літературу і політику.

ПРО ПОЛІТИКУ

— Бенедикте Михайловичу, одна з ваших наскрізних тем — митець і влада. Скажіть, у Росії поет завжди приречений на такі політичні вериги? Чи це якість тільки тоталітарних епох?

— Думаю, що це якість нашого сторіччя. Політика такою мірою прошила душі сучасників, що хоче того митець чи ні, але вона так чи інакше його дістане. Схоже, саме це — не вичерпна, але близька до реальності відповідь на ваше питання. Звичайно, я народився і прожив життя в країні, де політика завжди грала особливу роль. Але і Європа, і США пройшли через історичні катаклізми. Фашизм в Італії та Іспанії, нацизм у Німеччині, комунізм у СРСР — куди ж тут подітися від політики?

— Ми говоримо про тоталітарне минуле, але ж і сьогодення неоднозначне. Чому фігура Сталіна у Росії досі актуальна?

— По-перше, Сталін завів країну в таку політичну, економічну, психологічну безвихідь, що вийти з неї до цього часу не вдається. Кожен хапається за ту соломинку, яка, як йому здається, найбільш придатна того, аби вибратися з цього лайна. Думаю, в Німеччині менше зараз згадують Гітлера, ніж у нас Сталіна. Крім того, Сталін є предметом для політичних спекуляцій. Влада то так, то інакше грає цим ім’ям, підігріваючи реваншистські настрої. Є й інші сили, яким вигідно спиратися на нього: націоналісти, шовіністи. Існують нові покоління, які не жили за Сталіна й не знають, що таке сталінізм, і коли вони чують про табори, про страти, то не співвідносять це з собою, думають, що вони залишилися б поза цією м’ясорубкою, а можливо, навіть опинилися серед тих, хто ув’язнював, а не сидів. Бродський чудово сказав: «Смерть — це те, що відбувається з іншими». Цим молодим людям здається, що увесь жах тих років відбувався з іншими, не з такими, як вони.

— Виходить, уникнути долі жертви або ката було неможливо?

— Сталін навмисно створив ситуацію, за якої не було у країні людини, яка б думала, що її це не торкнеться. Просто не було. Ні Молотів, ні Ворошилов, ніхто з найближчих соратників не відчував себе у безпеці. У когось дружини сиділи, деяких він навмисне підвішував. У 1930 роки, наприклад, лікарів звинувачували в тому, що вони вбили Горького й хотіли вбити Сталіна, Ворошилова, інших членів Політбюро, а Молотова не називали серед тих, кого вони збиралися вбити, — й упродовж багатьох місяців він мучився і чекав, до якої категорії його припишуть — потенційних жертв чи замовників убивств. Ось у такій напрузі Сталін тримав країну й людей, навіть найближчих. Ось таке страшне життя. І все це входило в його задум. Крім того — повертаючись до вашого попереднього питання — є магія культу, нехай і штучного. На деяких діяли й діють ці брязкальця — погони, звання, гімн, паради. Ще один момент — Ленін увійшов до свідомості мільйонів людей як руйнівник царської Росії, а Сталін — як творець нової імперії. Те, що саме він забезпечив причини, через які ця імперія так легко розпалася, — нікому з його апологетів на думку не спадає.

— При цьому називають його ефективним менеджером.

— Та який він ефективний, якщо за два роки після його смерті почали руйнувати його пам’ятники, а через якийсь в історичному плані короткий час створена ним імперія сама розвалилася?

— Скажіть, а ви в юності мали любов до Сталіна, віру в комуністичне майбутнє?

— У мене була подвійна свідомість. Звичайно, було і те, про що ви говорите, особливо у моєму піонерському і комсомольському дитинстві. Ну, й війна всіх нас зробила патріотами. Те, що наша країна веде справедливу війну — сумнівів не було. У 14 років, 6 листопада 1941 року, я, затамувавши подих, слухав промову Сталіна на урочистому засіданні, присвяченому річниці Жовтневої революції, бо від кожного його слова залежало наше життя: як він скаже, так і буде, не тому що він геній, а тому що він керівник, він все знає. Якщо він сказав, що пройде рік-другий і гітлерівська Німеччина впаде під тягарем своїх злочинів, — значить, він знає. Ще був період гіпнозу і якогось жаху у момент його смерті.

— Як і в багатьох тоді.

— Я вам скажу так: ця любов була сублімацією страху. Жах перетворювався на любов. Я купував кожну його книгу, підписався на зібрання його творів, й у мене була дитяча наївна думка, що якщо за мною прийдуть — то, побачивши ці книги, зрозуміють, що я свій, я не ворог. Ось така химерна суміш у свідомості. Чудова історія у зв’язку з цим трапилася з Утьосовим. Він, побоюючись арешту, знищив близько сотні листів Бабеля, потім, зізнавшись у цьому своєму другові Ердману, сказав: «Я скоїв злочин». На що Ердман йому заперечив: «Ні, ви зробили дурість. Невже ви не розумієте, що якщо вони прийдуть, то знайдуть вони у вас листи чи ні — не матиме жодного значення?» Я цього не розумів.

— Ви пишете в тексті «Русский писатель и еврей»: «В Москве 1937 года творятся вещи куда пострашнее тех, что творили у себя гитлеровцы». Мені видається це суперечливим.

— Можу пояснити. Річ у тім, що Гітлер не приховував того, що він робив або збирався зробити. Він відверто говорив: «Ми збираємося знищити євреїв, циганів. Все, що ми робимо — ми робимо в ім’я вищої раси». Сталінський режим був лицемірніший, стверджуючи, що в СРСР будується щасливе майбутнє для всіх. Але справа навіть не в цьому. Мені довелося якось поговорити з жінкою, яка пережила допити і в гестапо, і в НКВС. Вона розповідала, що методи, знаряддя тортур були настільки ідентичні, що навіть склалося враження, що вони працювали в тісному контакті й обмінювалися досвідом. Але в гестапо мета полягала в тому, аби вибити з людини зізнання: так, я комуніст, або — так, мої товариші в підпіллі, ми робимо те або інше. Мета НКВС полягала в тому, аби людина звела наклеп на себе і друзів. Правда нікого не цікавила. Навпаки: людей примушували зізнатися в тому, чого вони не робили, люди йшли на розстріл і кричали: «Нехай живе Сталін!» Ось це збочене, макіавеллівське, ієзуїтське, лицемірне суспільство, яке він створив, було у чомусь страшніше за нацистське. Гітлер не знущався так зі свого власного народу. Хто відмовився, наприклад (Солженіцин про це сказав: «Ми дізналися, що найгірше бути росіянином»), від допомоги Червоного хреста для полонених під час Другої світової війни? Він прирік їх на голод у концтаборах, а тих, хто вижив, звинуватив у зраді. Було навіть ухвалено закон, згідно з яким дружина того, хто здався в полон, автоматично ставала ЧСЗР — членом сім’ї зрадника батьківщини. Так він вчинив, до речі, з дружиною свого сина Якова — її заарештували. А знищення шести мільйонів людей в Україні під час Голодомору? Це була система розправи над своїм народом. Гітлер цього не робив.

— Як би ви охарактеризували нинішній режим у Росії?

— Зараз у нас у небагатьох ліберальних виданнях, що залишилися, прийнято писати, що ми повертаємось до сталінської системи. Схожість велика, оскільки, дійсно, в країні повністю відсутнє право. Наші юристи дуже багато сил поклали на те, аби знищити стару радянську систему, за якої прокурор розчерком пера міг заарештувати кого завгодно. Домагалися того, аби це робив лише суд. Домоглися врешті-решт. І що? Суд так само автоматично продовжує арешти, таке ж безправ’я. Путін — у чому виявляється його убоге мислення — нічого вже й придумати не може, окрім відродження сталінських звань на кшталт Героя праці. Це безглуздо вже тому, що Сталін, знищивши ринок, замінив його жорстокими законами — табір за запізнення на роботу, покарання за перехід на іншу роботу, а з іншого боку — стимул-реакціями на кшталт звань стахановця і Героя праці. Але навіщо Герой праці при ринку? Плати робітникові добре — він добре працюватиме. Так, схожість є. Один із її симптомів — загравання влади з тінню Сталіна, спроби створення єдиного підручника історії. Але, по-перше, нехай у спотвореному вигляді, форма власності в країні змінилася. Раніше кожна радянська людина знала, що свою тарілку баланди вона може отримати тільки від влади. Якось відокремитися від держави вона не могла. Зараз це можна, хоча і складно. Залізну завісу відновити вже навряд чи вийде. Коли ти знаєш, що без парткому, без райкому, через будь-яке турбюро можеш поїхати куди завгодно, тільки плати — для тих, хто застав СРСР, це дуже істотна різниця. І ще — цинізм. Розумієте, за Сталіна система трималася на страху й на вірі, нехай і підживлюваній цим страхом. Зараз довкола таке розтління, вони так відверто хапають і розтягують бюджет по своїх кишенях, що все це викликає повну огиду. Звичайно, корупцію в колишньому СРСР запустив Сталін, узаконивши спецрозподільники для номенклатури; потім її розширив Брежнєв. Але до таких масштабів не доходило. Адже це набуває відверто комічних форм — метушня Путіна з журавлями й амфорами — відчуття таке, що цей режим агонізує. Але скільки продовжиться ця агонія і в яких формах закінчиться? Чи буде так само відносно безкровно, як 1991-го — ніхто вже не може поручитися.

ПРО ЛІТЕРАТУРУ

— Питання хрестоматійне, але важливе: що таке, на вашу думку, маленька людина в літературі? Чи актуальний зараз такий герой?

— Думаю, ця фігура буде актуальна завжди, але різною мірою. У пізньорадянські часи, в «Новом мире» Твардовського — це людина, яка пристосовується до влади або пристосовує владу до себе, «придурюється». Наприклад — Федір Кузькін Бориса Можаєва, та й Іван Денисович Соженіцина — адже він теж маленька людина. Була ціла література. Сьогодні, щоправда, не лише я, але й люди мого віку, а також молодші охолонули до белетристики і читають документальну прозу — щоденники, мемуари; про сучасну літературу в цьому сенсі мені важко говорити, але думаю, що тема ця вічна, питання лише в пропорціях, які вона займатиме в загальному потоці.

— Ще один украй цікавий персонаж — капітан Лєбядкін. Ви йому присвятили окрему роботу. Чому він посів настільки важливе місце? Чи можна сказати, що це образ архетипічний?

— Цілком правильно — архетип. У моїй книзі «Случай Зощенко» капітан Лєбядкін стає центральною фігурою. Перше видання навіть називалося «Пришествие капитана Лебядкина. Случай Зощенко». Як мені здається, зощенківський герой схожий на капітана Лєбядкіна. Він може бути і пасивною фігурою, і такою, що тисне. Відстань між цими іпостасями у нього мінімальна. І я ж бачив цю людину в її абсолютному розквіті.

— Хто ж це?

— Хрущов. Я був на з’їзді Спілки письменників, де він виступав. Він почав з того, що став читати з папірця, прочитав декілька абзаців, відклав і сказав: «Що хочете зі мною робіть, не можу по писаному я виступати. Перед такою аудиторією, звичайно, й осоромитися недовго. Пробачте, вже як вийде, буду без папірця». Овація! У відповідь він одразу ж знахабнів і став нас повчати. Потім сказав: «Ми тут покритикували деяких письменників, ну, покритикували й гаразд, не треба тикати їх увесь час носом у помилки, треба все-таки ліберальніше. Нехай працюють». Знову овація. «Але й забувати не варто!» Вийняв сліпучо-білу, накрохмалену хустинку, зав’язав вузол і говорить: «Вузлик зав’язав, все пам’ятаю, кожного на ім’я пам’ятаю!» І ось так його кидало з одного боку в інший. Ось вам нова людина — капітан Лєбядкін.

— Лєбядкін — це ще й особливе ставлення до мови...

— Звичайно! У цьому — головне художнє досягнення Достоєвського. Звідси виросли і Зощенко, і ранній Заболоцький, і «Объединение Реального Искусства» (ОБЕРІУ).

— А яке місце ОБЕРІУтів? Адже вони дуже відособлені й унікальні, аналогів їм у російській літературі, схоже, немає.

— Вони не претендували на роль володарів дум, але при цьому зробили низку мистецьких відкриттів, що мали дію навіть у політичному спектрі. Завдяки їхнім пошукам і мовним відкриттям Зощенка на авансцену була висунута ось ця нова людина — бандерлог, по суті. Стара культура звалилася, але вони зуміли показати абсолютно іншу реальність. Це дуже серйозний струмінь.

— Чи можлива в Росії школа абсурду в західному розумінні?

— Вона не лише можлива, але й має велику традицію — згадайте «Ніс» і «Мертві душі» Гоголя. Я не великий прихильник західного абсурду (за винятком геніальних «Носорогів» Іонеско). Російський абсурд відрізняється від західного тим, що тут у нас абсурд у формі самого життя. Я свою передмову до книги Довлатова так і назвав: «Театр абсурда Сергея Довлатова». Справді, у кращих його оповіданнях це доведено до межі, але у формах самого життя — тієї туфти, на яку перетворився весь радянський побут. Тому російська форма такої літератури мене приваблює більше, бо розкриває абсурдність і повсякденного життя, і, водночас, усієї державної системи.

— У Вєнєчки Єрофєєва у «Москве-Петушках» це набуває страшних, інфернальних рис.

— Так, він вийшов за межі реалізму, але при цьому, подивіться, — наскільки залишився близький до життя.

— І наостанок. Назва однієї з ваших книг — «Перестаньте удивляться!». А ви ще з чогось дивуєтеся?

— Не перестаю. Не перестаю дивуватися з ідіотизму, з тих гротескових форм, яких набуло зараз наше політичне життя. Ця історія з Путіним і журавлями — ну, як тут не дивуватися? Те, що вони витворяють зараз із курцями, те, що вони ухвалили закон про ненормативну лексику, те, що вони самі вже не знають, чим їм зайнятися. І особливо дивує довготерпіння нашого народу. До яких пір? Розумію, голодовки жодної немає, на побутовому рівні влада поки що ліберальна. Жах нинішнього режиму в тому, що він начебто апелює до особистої економічної ініціативи, але будь-кого, хто хоче відкрити свою маленьку справу, душить мертвою хваткою. А лишень йому щось вдається, він починає заробляти, так одразу на нього наїжджають, змушують ділитися, «дах» нав’язують. Але ж навіть чиновник, на відміну від глиста, повинен розуміти, що він паразитує на живому організмі до тих пір, поки організм живий. А якщо він висмокче з нього всі соки, що робитиме потім? Вони думають, що у них є запасний аеродром, що вони кудись встигнуть відлетіти? Біса лисого! Вони отримають те, що отримало подружжя Чаушеску. Мене не дуже цікавить Путін, але я інколи замислююся: він сам узагалі вірить у цю химеру щодо загальної змови проти Росії? Я готовий припустити, що він справді вірить у те, що всі, хто виходить на площу, оплачені Держдепом. Хрущов розповідав, як вони йшли зі Сталіним і в того розв’язався шнурок. Хрущов нахилився, аби цей шнурок зав’язати, але Сталін перелякано відсахнувся. Хрущов пояснив: «Та я ось шнурок зав’язати». «Нещасна я людина, нікому не вірю», — сказав Сталін. Ось і Путін, напевно, загіпнотизований власними фантазіями, як і Сталін свого часу. Отже приводів для здивування багато. У мене навіть є думка — нове видання цієї книги назвати по-іншому: «Не перестаю удивляться».