«Незаконні» проти банальних

Одеський фестиваль (ОМКФ) засновували люди з відповідним досвідом — які пройшли в тому числі й школу київської «Молодості». Гроші знайшли в одного з олігархів, що, мушу зазначити, наклало відповідний відбиток.

Звісно, місту, де фільмували Сергій Ейзенштейн, Дзиґа Вертов, Жан-Люк Годар, Кіра Муратова, фестиваль необхідний. Але будь-який масштабний культурний захід у нашій країні є мистецтвом можливого. Тому, наприклад, на вечорі відкриття ОМКФ на сцену обов’язково має піднятися вся владна верхівка  міста — і губернатор, і ворогуючий з ним мер, і голова облради. Червона доріжка з занадто галасливим ведучим і вбраними, як лялечки, персонами, переважна більшість яких мають до кіна дуже опосередкований стосунок, оглушливі десятихвилинні блоки реклами перед кожним — кожним! — сеансом — з того ж розряду ритуалів виживання.

З другого боку, помітно, наскільки ОМКФ зрісся з містом, наскільки його тут люблять. Глядачі аплодують при появі на екрані заставки фестивалю — на жодному кінофорумі такого не доводилось чути. На покази просто неба на Потьомкінских (німе кіно у супроводі живого оркестру) та Ланжеронівських (сучасний арт-хауз) сходах збираються тисячі людей. Не бракує народу й у залах. А таксист, що віз мене вночі в готель, просто назвав фестиваль  «всесвітнім».

«Всесвітність» має конкретне втілення: дійсно, саме в Одесі можна побачити свіжий репертуар з останніх Канн лише через два місяці після прем’єр на Лазуровому березі (цього року — сенсаційного «Тоні Ердмана» Марен Аде (Німеччина), «Джульєтту» Педро Альмадовара (Іспанія), «Неонового демона» Ніколаса Віндінга Рефна (Франція—США—Данія), «Я, Деніел Блейк» Кена Лоуча (Великобританія—Франція—Бельгія). Це — не кажучи про новий конкурс європейського документального кіна й зіркових гостей, котрі в інакшому випадку до міста навряд чи завітали б.

Проблема ОМКФ швидше не в економічних та соціальних обставинах, які організатори не в змозі змінити, а в певній невизначеності формату. Якщо та ж «Молодість» відвоювала місце в міжнародному фестивальному календарі як змагання дебютів, то в Одесі критерії відбору достатньо розмиті, що дається взнаки на загальній якості конкурсів. Статистика загалом виглядала задовільно: в міжнародній номінації цього року було представлено 12 картин (з них 7 знято жінками), в національній — 5 повнометражних і 21 короткометражна картина (з понад 300 заявок — рекорд фестивалю), а до конкурсу європейської документалістики увійшли 6 робіт. Безліч країн-учасниць, жанрове розмаїття (за «Золотого Дюка» змагався навіть мюзикл — «Дочки дансингу» (Польща); проте беззаперечно високий рівень у тому таки міжнародному змаганні утримала тільки драма «Незаконні» (режисер — гідний представник прославленої румунської «нової хвилі» Адріан Сітару), в підсумку відзначена журі як найкращий фільм.

«Незаконні» — незважаючи на всю парадоксальність такого визначення — це добре підготовлена імпровізація. Актори багато репетирували, жили в квартирі, де йшла зйомка, вони де-факто злилися зі своїми героями, і коли включалася камера, вже жили в кадрі, ба більше, продовжували діалоги і після вимкнення камери. Такий підхід дозволив режисерові відзняти всі сцени з одного дубля. Фільм через просту сімейну історію зачіпає одразу кілька смислових пластів: соціальний, історичний, етичний і навіть метафізичний; загальнолюдське та інтимне поєднуються тут несуперечливо. Настільки добре скроєного сценарію, вивіреної режисури, органічної акторської роботи не було й близько в решти конкурсантів.

Водночас публіка шляхом голосування визначила володаря Гран-прі «Золотий дюк» — «Хто палає, палає, палає...» (Чанія Баттон, Великобританія) — молодіжну мелодраму про двох дівчат, що подорожують Британією, розвіюючи попіл свого померлого друга в різних місцях — історію інколи кумедну, інколи сентиментальну, але, скажімо так, неглибоку. Ще одна стрічка-призер — франко-бельгійська «Смерть від смерті» (Ксав’є Серон, найкраща режисура) — своєму жанру чорної комедії відповідала лише в перші 10—15 хвилин, а потім жарти й вихватки героя стали виглядати одноманітними.

В національному конкурсі повторилася та сама ситуація: серед усіх учасників і призерів різко виділялася одна робота, автор якої переконливо працював власне з мовою кіна: «Varta1, Львів, Україна» 29-річного Юрія Грицини (диплом Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI)).

Драматургічну напругу у «Varta1» зосереджено на звуковій доріжці — це радіопереговори волонтерів-автомобілістів, що взяли на себе патрулювання Львова у лютому 2014 р., коли міліція самоусунулася від виконання своїх обов’язків. Нейтральні краєвиди — засніжені дороги, пустирі, гаражі, новобудови — простір, спільний для всіх українських міст — є ідеальним тлом для цієї напіввіртуальної війни з реальними й надуманими небезпеками. Поступово, з уривчастих реплік і гарячкових суперечок, вимальовується ключовий сюжет — становлення громадянської правосвідомості. Ми бачимо, як через начебто другорядний, але принциповий конфлікт (причому режисер це чудово передає розривами ефіру) руйнується єдність «Варти», і біль цієї втрати є майже фізично відчутним.

Наостанок лишається тільки повторити: будь-який фестиваль приречений відбивати реальність довкола нього. Кіно в Одесі в тій чи тій формі буде присутнє завжди. Чи достатньо зусиль команди ОМКФ для повномасштабного посилення такої присутності — покаже найближче майбутнє.

У найближчих номерах нашої газети читайте інтерв’ю з відомим українським і європейським режисером-документалістом Віталієм Манським про його новий фільм «Рідні», прем’єра якого відбулася на Одеському кінофестивалі.