Ніна АНТОНОВА: «Найдорожчий подарунок від сина – фільм про мене»

...Гасне світло в кінозалі. Починається кіно. «Отже, дивись! Давай спробуємо зробити наступне: уяви собі, що це не документальний фільм («документалка», як сьогодні говорять), а ігровий, художній. І ти граєш актрису (придумай собі ім’я, будь-яке, яке хочеш), яка готується до свого ювілею. Так тобі буде легше. Ти ж все одно гратимеш. Ти ж не можеш бути собою...» — «Собою буду! Я завжди — собою! Лише у пропонованих обставинах».

Цим діалогом (режисера Сергія Буковського і актриси Ніни Антонової, сина і мами) починається документальний фільм «Головна роль». Картина, яка на торішньому Одеському кінофестивалі була названа найкращою в конкурсі європейських документальних фільмів, а Ніна Антонова отримала «Золотого Дюка» за найкращу акторську роботу в Національній конкурсній програмі.

На наступний після закриття фестивалю день, по дорозі з Одеси до Києва, мої юні колеги з легкою зверхністю обговорювали «абсурдність» присудження призу за акторську майстерність акторці, яка «нічого не грає, адже кіно до-ку-мен-таль-не!..». В той момент дуже хотілося провести мобільний майстер-клас для кінокритиків про ломку стереотипів, розрив шаблону, про те, що будь-яке кіно — художнє, якщо, звичайно, воно талановите, у членів журі не лише відмінний кіно-смак, їх рішення розумне і тонке. Дякувати Богу, стрималася.

А днями Ніна Василівна Антонова (разом з колегами — кінооператором Анатолієм Химичем і звукорежисером Ігорем Барбою) стала лауреатом престижної щорічної премії «Київ» ім. Івана Миколайчука в галузі кіномистецтва за участь у (документальному!) фільмі «Головна роль».

АКТРИСА

ДОВІДКА «Дня»

Ніна Антонова, заслужена  артистка України

Вибрана фільмографія: 

• «Військова таємниця» (1958)

• «Варчина земля» (1969)

• «Підпільний обком діє» (1978)

• «Провал операції «Велика Ведмедиця» (1983)

• «Володчине життя» (1984)

• «Мости сердечні» (2006)

• «Піддубний» (2014)

• «Головна роль» (2016)

• «Донбас» (2018)

— Ніно Василівно, коли Сергій  вирішив  знімати  про  вас  кіно,  було приємно чи страшно?

— Я не хотіла, аби Сергій знімав цю картину, весь час говорила, що мені вона  абсолютно не потрібна, що я вже стара і нікому не цікава. Коли набридла всім своїм скигленням, мені Віточка (Вікторія Бондар, дружина і редактор Сергія Буковського. — Авт.) сказала: «Це потрібно Сергію». І я погодилася. Знімали багато і довго, інколи я не розуміла, навіщо потрібен той чи інший епізод.  І  абсолютно не чекала,  що вони так здорово, незвично змонтують картину. Щоправда, не всі зрозуміли фільм. Моя подружка після прем’єри запитала: «А чому про твоє дитинство, про батьків нічого немає?» Її результат не задовольнив.  (Сміється)

— А мені особисто здається, що «Головна роль» — це зізнання дорослого чоловіка в коханні своїй (дорослій) матері. Без пафосу, сюсюкань, інколи навіть висуваючи претензії. Дуже стримане, але ніжне.  Коли вас із Сергієм запросили на церемонію закриття Одеського кінофестивалю, було передчуття, що відзначать саме вашу роботу?

— Що ти! Я не хотіла їхати — дорога виснажлива. Сергій умовив. До того ж у мене з Одесою пов’язані приємні, хоча і сумні спогади. Я приїжджала туди на проби до Марлена Хуциєва. На фільм «Два Федора». Познайомилася з Василем Шукшиним. Пам’ятаю, пили чай з бубликами, Марлен Мартинович  хотів знайти контакт зі мною, але я була страшенно скута. Шукшин проводив мене на потяг і пішов, а я стояла і плакала, розуміла, що мене не затвердять.  «Мою» роль потім зіграла Тамара Сьоміна.

Жодного передчуття не було.  Коли назвали моє прізвище, я навіть не відреагувала, поки Сергій не підштовхнув: «Мама, це тебе!» І у  мене ноги відмовили.  Звичайно,  було приємно.  А зараз ще премія імені Івана Миколайчука. Якийсь абсолютно новий виток у житті, я навіть не сподівалася на такий розвиток подій, адже мені вже 83 роки!

— Але ваша акторська доля складалася доволі успішно, гріх скаржитися. З першої спроби вступили до театрального училища, заміж вийшли за режисера — мрія всіх дівчат-артисток, знімалися в головних ролях... Що було не так?

— Це лише звучить красиво. Я народилася в Башкирії, батьки жодного відношення до мистецтва не мали. Папа — військовий, служив  у військкоматі, у відставку вийшов у званні майора, мама — домогосподарка. Четверо дітей — дві дочки і два сина. Я була старшою. Зараз нас лише двоє з братом залишилося. Інколи починаю  аналізувати, як вони жили — Боже, Боже. Уявляєш, що таке у той час дати всім  дітям вищу освіту?! Мама продавала молоко, овочі, квіточки, і всі гроші посилала нам, коли ми вчилися.

Я завжди мріяла стати артисткою. Навіть коли, дитиною, пасла корову, думала — зі мною має статися щось незвичайне! Я кудись відлітала, серце стискувалося. На всіх шкільних святах виступала, читала вірші, в старших класах ходила в драмгурток при клубі нафтовиків.   У 54-му року вступила до Щукінського театрального училища. На вступному іспиті читала поему Маргарити Алігер про Зою Космодем’янську.

ЧОЛОВІК. НОСТАЛЬГІЧНЕ

ДОВІДКА «Дня»

Анатолій Буковський, заслужений діяч мистецтв України

Вибрана фільмографія:

• «Сумка, повна сердець» (1964)

• «Варчина земля» (1969)

• «Підпільний обком діє» (1978)

• «Провал операції «Велика Ведмедиця» (1983)

• «Володчине життя» (1984)

• «Особиста зброя» (1991)

Толею (Анатолій Буковський,  кінорежисер, чоловік Ніни Антонової. — Авт.) познайомилася, коли він був студентом інституту ім. Карпенка-Карого і підробляв асистентом режисера  у фільмі «Військова таємниця» Мечислави Маєвської. Я закінчувала училище, мене запросили на головну роль у цій картині, і я рвонула з Москви до Криму, до Артека (море тоді вперше побачила), навіть не отримавши диплома. Видали мені його вже після зйомок, буденно, в канцелярії. Ми закохалися один в одного з першого погляду, і я поїхала з Толею до Києва.  Мені були 23 роки, йому — 33. Батьки дізналися, що я вийшла заміж, по телефону. Коли тато познайомився з Толею, вони поспілкувалися, звичайно, випили по чарочці, і він сказав мені: «Тримайся за нього, хороший мужик!»  (Замислюється) Не розумію зараз, як я все витримала — ні квартири (ми знімали «куток» на Прорізній, з нами жив ще і син господаря), ні роботи. Коли дізналася, що чекаю дитину, виїхала до батьків. Толя у той час був другим режисером у Володимира Денисенка на фільмі «Роман і Франческа», ми писали одне одному листи, приїхати він зміг за мною, коли Сергію вже чотири місяці виповнилось, зубки почали різатись.

— І коли життя стало налагоджуватися?

— Поступово. У нас, нарешті, з’явилася власна квартира на Нивках, Толя отримав режисерську постановку, і пішло — поїхало.

— Це була «Варчина земля»?             

— «Варчина земля» була набагато пізніше! Щаслива випадковість! На студію прийшов сценарій, який у Москві  нікому не сподобався (у Радянському Союзі подібна практика була поширеною), його запропонували Анатолію Сергійовичу. Він приніс сценарій додому, ми вляглися на дивані і почали його читати. І раптом Толя  запитує мене: «А як щодо Варки? Не хочеш її зіграти?» Я спочатку сторопіла — адже героїня школярка, а мені 32 роки.

ЗНАКОВОЮ В ТВОРЧІЙ ДОЛІ НІНИ АНТОНОВОЇ СТАЛА СТРІЧКА «ВАРЧИНА ЗЕМЛЯ» / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ НІНИ АНТОНОВОЇ

— Я переглянула картину перед інтерв’ю, вік абсолютно не видно. Можливо, через те, що ви маленька і тендітна.

— Можливо, хоча спочатку я комплексувала. Фільм знімали довго, два роки. Коли починали, Сергій у перший клас пішов, закінчили — перейшов у третій. Відвозили його в піонертабір спочатку, потім бабусі приїжджали, нарешті, до тітки відправили, де він і закінчував третій клас. Родичі Сергія дуже любили, він не сильно за нами сумував, я думаю. Це він зараз (у фільмі «Головна роль». — Авт.) говорить, що ми його «сплавляли» кудись весь час, на що я йому відповідаю: «Можна подумати, що ти виріс під плінтусом»! (Сміється)

— А на зйомки Сергійка брали з собою?

— Звичайно, брали! Поки ми були зайняті, гримери з ним сиділи, або хто-небудь на майданчику наглядав. Одного дня бачимо: група людей регоче над чимось — а це Сергійко, карапуз, відтворює буги-вуги! (Сміється) Всі відпустки разом проводили — відпочивали тоді, як ти розумієш, не на Маямі, а на березі Дніпра. Село Дніпровське або Ладинка. Намети! Риболовля!

— Тепер зрозуміло, в кого  Сергій  такий завзятий рибак!

— А як же! Головним рибаком, звичайно, був Анатолій Сергійович, потім — Сергійко. А я — ні! Спробувала одного дня, не захопило.

— Про «Варчину землю» я запитала не випадково. Хоч ви і  зіграли чимало головних ролей, вашою візитівкою все одно залишається Варка, згодні? Після прем’єри «Прокинулися знаменитою»?

— (Сміється) Саме так і було! Після прем’єри по телевізору, вранці, я підійшла до кіоску сигарети купити, а кіоскерка на мене так дивиться, очей відірвати не може!  І я зрозуміла: «Ось вона, слава!» (Сміється)

— Чому ж на вершині популярності  інші режисери (окрім Анатолія Сергійовича) рідко запрошували вас  у свої картини?

— Нещодавно (майже за 50 років) один режисер з нашої студії зізнався мені, що був на той час у мене закоханий. «Чому ж тоді не знімав?», — запитую. — «Так у тебе ж був чоловік!», — подивувався він. Примхи професії — «дружина режисера», як мовиться.  Епізодики у мене були, звичайно, — у Миколи Засєєва, Михайла Бєлікова. Але не більше.

— Сумуєте за Анатолієм Сергійовичем?

— Іра, немає дня, аби я його не згадувала. Вірніше, саме вдень все нормально — метушня, а як тільки лягаю спати — все!  До трьох-чотирьох годин ранку прокручую-прокручую наше життя. Коли Толі не стало, Віта з Сергієм забрали мене до себе, і лише за місяць десь я зрозуміла — виявляється, живу. Як дивно.  Прочитала нещодавно спогади дружини Вертинського. Він говорив їй: «Коли я помру, ти любитимеш мене більше...»

— Образи забуваються?

— Не будемо про це.

СИН. СЬОГОДЕННЯ

ДОВІДКА «Дня»

Сергій Буковський, народний артист України

Вибрана фільмографія:

• «Завтра свято» (1987)

• «А нічка темною була...» (1988)

• «Сон» (1989)

• «Дах» (1989)

• «Знак тире» (1992)

• «Дислокація» (1992)

• «На Берлін!» (1995)

• «Spell your name /Назови своє ім’я по літерах» (2007)

• «Живі» (2008)

• «Україна. Точка відліку» (2011)

• «Океан Ельзи. Backstage» (2015)

• «Головна роль» (2016)

— Коли Сергій оголосив вам, що вступатиме до театрального інституту, не намагалися відмовляти його, як часто буває в творчих сім’ях, які знають ціну цієї професії?

— Та куди там! Знаєш, чим він захоплювався в школі? Пташки, рибки, кактуси. Брав у шкільній бібліотеці книжку Даррела, прочитував її від початку до кінця — здавав, потім приходив і брав знову! Сергій дуже хотів вчитися у  режисера  Фелікса Соболева, займатися науково-популярним кіно,  але  Фелікс у той рік не набирав курс. Сергій поступив до Володимира Павловича Небере.   Сьогодні син довів, що вибрав цю професію не даремно. І я дуже пишаюсь тим, що у Сергія все виходить.

— Ніно Василівно, актриси часто скаржаться, що їх «вік» у кіно  короткий. Мало ролей «поважного віку», а якщо вони і прописані в сценарії, то, найчастіше, однотипні — бабусі біля під’їзду, прибиральниці, безхатьки тощо. Ніби у решти людей життя після 45 закінчується. Ви ж  сьогодні знімаєтеся значно більше, ніж  у молодості. Чим можете пояснити такий інтерес режисерів до себе?

— У певному сенсі, дійсно, це феномен. Після того як розвалився Радянський Союз, кіно перестали знімати в буквальному розумінні. Виживали ми завдяки моїм зустрічам з глядачами, на яких я їздила від Бюро пропаганди кіномистецтва і Товариства знань. Навіть на БАМі побувала. Ставка була — 8.50 за концерт. У мене — три концерти на день.  Кілька разів   знялася в програмі «Прихована камера»  і  ловила кайф: мене ніхто не впізнавав, тому що я була різною, і навіть співавтором сценарію, за великим рахунком, оскільки імпровізувала, та й платили  непогано. Але Толя заборонив мені це робити.

А потім пішли серіали — «Територія краси», «Мухтар» та інші. Сьогодні мене часто запрошують на маленькі епізоди, я погоджуюся, і не соромлюся їх. Це моя професія — я люблю працювати. А що, краще на лавці сидіти? Борщі варити? Пельмені ліпити? (Я в гостях у Ніни Василівни, вона промовляє ці слова, щедро накладаючи мені пельмені власного приготування, робити які  навчилася ще в дитинстві, в Башкирії. — Авт.)

 — Особисто я не проти пельменів, хочу навіть рецепт попросити — дуже смачно.

— (Сміється) Одне одному не заважає. Крім того, я люблю пригощати, а якби не було приводу, і ти не прийшла брати інтерв’ю, навіщо було б їх ліпити?!

Окрім роботи в серіалах, за останній час я знялася в невеликих ролях у Польщі, Німеччині, в американському документальному проекті з ігровими елементами «Секс в СРСР». Вражень — море!

Напевно, моя популярність сьогодні пов’язана з тим, що я ніколи нічого зі своєю зовнішністю не робила (одного разу, правда, хотіла записатися до пластичного хірурга, але Толя мені категорично заборонив — спасибі йому!). Як кажуть, «мої роки, моє багатство»! (Сміється)

— До речі, хочу вас привітати з  нагородою, яку нещодавно отримав Сергій Лозниця за фільм «Донбас» на Каннському кінофестивалі, — приз «за найкращу режисуру» в конкурсній програмі «Особливий погляд». У цьому є і ваша заслуга — ви знімалися в картині. Як працювалося з Лозницею?

— Сергій Лозниця — феномен. Я нещодавно подивилася його попередню картину — «Лагідна». Дуже сильний, але   жорсткий і страшний фільм. «Донбас»  ще не бачила, але Лозниця говорив, що він буде ще більш радикальний. Сам же  Сергій — антипод свого кіно:  інтелігентний, з добрими очима і дитячою усмішкою.

Знімали ми в Кривому Розі. Я їздила туди тричі, і хоч це достатньо обтяжливо для мене, відчувала себе комфортно, тому що в групі ставилися до мене з великою увагою. Знімальна група була інтернаціональною — оператор Олег Муту, румун, окрім українців — актори з Польщі, Єкатеринбурга. Якщо Лозницю щось не влаштовувало в грі артиста, він  кликав його і тихенько пояснював завдання.

Мій персонаж — злісна і жорстока бабка з ДНР, яка разом з оскаженілим натовпом б’є «атошника», що попав у полон. Ми виїжджали на локацію щодня о п’ятій годині ранку — тиждень репетирували, а потім три дні знімали. Я і на репетиціях і на зйомці викладалася по повній, так «била солдатика», що навіть пошкодила зв’язки. Досі лікуюся. Друзі жартують, що Бог покарав, не можна було на своїх руку піднімати. А якщо без жартів, у професії взагалі нічого не можна робити впівсили, а у такого режисера як Сергій Лозниця — тим більше. Я дуже радію його перемозі в Каннах. І за себе рада, тому що  працювати з ним — подарунок долі!

— Любите подарунки?             

— Якщо в буквальному розумінні слова — терпіти не можу! Дуже незручно себе відчуваю.

— А коли їх роблять близькі,  і  від душі? Який запам’ятався?

— Знаєш, я ніколи не чекала, що з цього фільму — «Головна роль» — буде щось путнє. І Сергію про це говорила. Він мені у відповідь: «Мама, то хіба я тебе колись підводив?!». Не підводив. І цього разу не підвів. Напевно, ця картина — найдорожчий подарунок від сина. Ніхто б ніколи до такого не додумався!

Більше того, я б сказала, що цей подарунок призначається не лише мені. Історія назви фільму «Головна роль» — давня. Ще до розпаду Радянського Союзу мій чоловік — Анатолій Буковський — написав сценарій про долю театральної актриси, яку запросили зніматися в кіно на головну роль. Заради цього вона пішла з театру, але кінокар’єра не відбулася. Не відбувся і Толін фільм, хоча картина вже була в запуску. У «тій» країні сталася перебудова, і кіно перестали знімати. Сергій якоюсь мірою допоміг батьку реалізувати його задум, і назва картини «Головна роль» — своєрідна присвята йому. Мені так здається.