Оксамитова українізація

Лесь ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ, художник і драматург, киянин:

— Таке враження, що в Києві раніше українську мову можна було почути або в Спілці письменників, або на базарі. Я, припустимо, навчався у досить престижній школі на Печерську, де вчилися інтелігентні українські діти. Проте між собою ці діти говорили російською, а тепер я бачу школярів з української школи, що поруч з моїм будинком, які говорять один з одним українською. Мова молодшає — школярі, студенти, просто молоді люди дедалі частіше спілкуються українською, і це помічаєш не на науковій конференції, а просто на вулиці, у магазині, кав'ярні. Можливо, це тому, що українська мова усе-таки користується певним протекціонізмом: хочеш вступити до вузу чи захистити дисертацію — маєш знати мову, збираєшся бути професійним жебраком чи мити все життя підлоги — не вчи. Повна свобода. У мене нещодавно була ціла дискусія з однією знайомою з Польщі, яка казала, буцімто несправедливо примушувати людину захищати дисертацію, припустимо з російської філології, українською мовою. Я ж їй доводив, що це правильно, а вона не може цього зрозуміти через те, що її мову ніколи не нищили так, як нашу.

Зараз у житті мови дуже цікавий момент: одночасно побутують літературна українська, галицький варіант мови, суржик. І кожен варіант має право існувати, бо він живий. От що я не люблю, так це мовний пуризм, бо мені не зрозуміло, що таке «засмічувати мову». Мені подобаються усі слова, які звучать, причому в своєму середовищі вони ж звучать абсолютно органічно. Усе це колись блискуче описав Бернард Шоу в «Пігмаліоні» — немає єдиної англійської, а є безліч її живих різновидів, й добре, що ми переживаємо цю проблему хоч на кінець ХХ сторіччя.

Мова, з одного боку, справа особистого вибору, з другого ж — як це завжди було в Києві — ніхто нікого до жорсткого вибору не силує. Зі своїми україномовними друзями я спілкуюся українською, а з російськомовними — російською (відповідно, й думаю тією ж мовою, що й говорю, абсолютно не сприймаючи свою «двомовність» як дискомфорт). Щоправда, коли говорю українською, то виваженіше добираю слова, можливо, тому волію інтерв'ю давати саме українською, особливо для телебачення, бо російське мовлення в мене менш контрольоване й мене часом буває «заносить». Один мій товариш, сам киянин, філолог, який уже багато років живе в Канаді, колись помітив таку київську особливість: кияни, знайомлячись, починають говорити українською, а потім, коли розмова переходить у «потрепаться», переходять на російську. Це цікаве спостереження, але останнім часом я переконуюся в тому, що це не так: тепер якщо почали говорити українською, то й, допиваючи останню чарку, говорять українською.

Сергій ЖАДАН, поет, харків'янин:

— Дивна річ: про існування в Харкові «мовної проблеми» я час від часу чую де завгодно, крім самого Харкова. Пересічний галицький інтелігент, скажімо, твердо вірує, що на вулицях першої радянської столиці України громадян цієї самої України нещадно переслідують за саме лише вживання слова «перепрошую». Натомість як перший-ліпший московський філолог-випивоха правдиво змальовує мені картини терористичної українізації в харківських школах та дитсадочках. Переконати тих чи інших я, на жаль, не можу. Можливо, мені бракує переконливості. Я справді пам'ятаю Харків десятирічної давнини, коли за «бандерівську» українську могли дати по голові. Але тоді за все могли дати. За панківський прикид, скажімо, чи за те, що ти комуніст і активно це всім доводиш. Нині й часи ніби змінились, і люди. Кому, взагалі, може бути цікаво, якою мовою ти говориш? Тим більше в місті, де, окрім тебе, живе ще два мільйони таких само божевільних.

Натомість я часто намагаюсь зрозуміти — де ж проблема? Можливо, вона виникає в тих нечисленних представників української громади, що від 91-го року засіли в глибокому андерграунді своїх віртуальних визвольних змагань? Але хто винен, що представники Харківського козацького полку переходять у гастрономі на російську? Чи, може, навпаки, проблема в так званій російськомовній інтелігенції (теж непоганий термін)? Втім, знову ж таки, як можна серйозно трактувати невиправдані у своїй амбітності запити представників цього культурно-мистецького середовища, які так і не змогли визначитись, що для них столиця — Київ чи Москва?

Можливо, проблема існує для решти мешканців міста, які ні до «російськомовної», ні до «україномовної» інтелігенції себе не зараховують, натомість, у більшості своїй, перебувають міщанами в першому, максимум другому, поколінні й щиро вважають, що та мова, якою вони спілкуються, насправді й є російською. Навіть не хочу ще раз пригадувати всі ті анекдоти, які щедро виникли свого часу з приводу «харківського акценту» з його незмінними «шо» і «тю», і які, як на мене, доволі справедливо характеризують мовний рівень «російськомовного» Харкова. Це справді проблема. Але вже не української мови.

Доки тобі не говорять, що ти належиш до якоїсь мовної «меншини», доки тебе не намагаються використати в чиїх-небудь політичних інтересах, доти цих проблем і не існує. Звичайно, Харків — «російськомовне» місто. Звичайно, ситуація в найближчі п'ять років навряд чи якось зміниться. Звичайно ж, «мовне питання» допоможе ще не одному кандидату набирати необхідні бали за рахунок харківських пенсіонерів. Мене у цьому випадку втішає принаймні те, що мій син, почувши на вулиці російську мову, називає її «чужою». І, що головне, робить це без агресії, чи якогось комплексування, а виключно з дитячим зацікавленням. Хоча російську, напевне, він знати буде.

І ще одне, для пафосу. Ніхто з моїх друзів і знайомих (а серед них представники дуже різних національних, релігійних, соціальних та кримінальних прошарків, здебільшого російськомовних) ніколи не дозволяли собі звернутись до мене з проханням перейти на російську.