Той, хто приймає зло без опору, стає його співучасником
Мартін Лютер Кінг, американський проповідник і лідер руху за громадянські права, лауреат Нобелівської премії миру

Onuka

Сталкер з дипломом етнокультуролога
13 вересня, 2019 - 10:20

Після запиту PR-службі проекту ONUKA на саме інтерв’ю довелося чекати два тижні. За поважних причин. Фонтвумен гурту Натa Жижченко з чоловіком, саундпродюсером та лідером гурту The Maneken Євгеном Філатовим літали до сонячної Валенсії не тільки зібрати себе, а й задля відновлення втрачених, здавалося, зв’язків.

Внаслідок певних обставин двадцять три роки тому 13-річний донеччанин Женя Філатов жив в одній іспанській родині, а потім на два десятиліття втратив зв’язок з привітною родиною із провінції Аліканте. Врешті-решт, контакти вдалося відновити, і молоде київське подружжя вилетіло на очікувану зустріч. Цьогорічні відвідини виявилися зворушливими, якими й бувають побачення з тими, кого ви вважаєте своїми спорідненими душами. Обидві сторони пообіцяли одна одній — зробити подібні зустрічі традицією.

Адже живемо ми не у 30-кілометровій Зоні, а у відкритому світі, де безліч приємних місць і несподіваних зустрічей, цікавих співрозмовників та невідкладних справ — усе залежить від того, чи відкриваєш ти серце, чи тебе поїдом поїдає самотність. Ось і несподівана розмова на цю тему.

— Нато, ваш дідусь — Олександр Микитович Шльончик, понад тридцять років працював на Чернігівській фабриці музичних інструментів, майстрував різноманітні інструментів. Ви бачили діда за роботою?

— Звичайно. Він працював усе життя, не лише на фабриці, а й удома. На виробництво мене дідусь не водив, бо я була ще зовсім малою, а ось мій старший брат Саша точно бував на фабриці. Між іншим, дідусева майстерня в його будинку в приватному секторі Чернігова й досі збереглася: я планую перетворити її на садибу-музей. Адже в мене є безліч унікальних інструментів, які народилися саме там...

— Саме ті, що ви використовували на записах і в концертах?

— Так. Пригадую, дідусь завжди сидів за роботою. У цьому він мені нагадує Женю. З одного боку, ввечері він міг читати, щось стиха грати, а потім лягти спати, аби прокинутись о четвертій ранку і стати до роботи. То їхня золота година!

Зранку дідусь працював, вдень лягав відпочити, і бабуся, Валентина Степанівна, забороняла його будити за будь-яких обставин, бо ввечері він знову працюватиме, часом — у садку.

— Можете пригадати історію реставрації торбана, який належав Тарасові Шевченку? Свого часу я його бачив у Роменському краєзнавчому музеї.

— У мене є фотографія з урочистої презентації, де ми з дідусем стоїмо разом, поруч із тим унікальним інструментом. Тепер мама, знай, бідкається: «Як це ми туди повели дитину в тому, в чому Ната на вулиці гралася?!» Звісно, я на тому фото — наче мале безхатченко, але ж залишилась на згадку епохальна світлина.

— А що про історію Шевченкового торбана можете пригадати?

— Звісно, це бабуся краще пам’ятає, але я знаю, що деку безцінного інструменту... побив шашіль, бо лежав артефакт на горищі краєзнавчого музею в Черкасах. І тоді до дідуся прийшли згорьовані музейники, стали благати майстра, аби той відновив реліквію. Втім, існувала величезна вимога: жодних сучасних матеріалів, жодної іншої деревини на заміну! Але ж де через півтора століття взяти унікальну ялицю, тим паче, що така тепер в Україні не росте?

— І почав Олександр Микитович сушити собі голову: як із скрути вийти?

— Не те слово... Врешті-решт, попитавши майстрів, дідусь дізнався — чи то в Катерининському соборі, чи то в Успенському Єлецькому жіночому монастирі, що з давніх-давен зберігається дровітня потрібної деревини. Виникла наступна проблема: обитель закрили на реставрацію і нікого з відвідувачів на територію не пускали... І ось нагороджений низкою відзнак майстер уночі, якоюсь драбиною заліз під крокви і, грубо кажучи, поцупив два бруси, з яких витворив новеньку деку.

— А що музейники?

— Вони віри не йняли, що так ось можна реінкарнувати унікальний інструмент.

— Ви ніколи Олександра Микитовича не запрошували на ваші концерти?

— Коли я почала гастролювати з ONUKA, дідуся вже не було в живих: він помер 2008 року. Насправді деякі треки мого попереднього проекту — Tomato Jaws, в якому ми свого часу грали зі старшим братом Олександром, він чув, навіть думки висловлював щодо композиції і звучання інструментів.

— А Валентина Степанівна?

— А бабуся ходить на всі концерти, коли ми приїздимо до Чернігова. Вона як бандуристка чернігівського тріо навіть до Києва приїжджала для концерту з диригентом НАОНІ (Національний академічний оркестр народних інструментів. — О.Р.) Віктором Гуцалом. З ним приятелював дідусь.

— Бачу, Полісся вас не відпускає...

— Не те слово. Знаєте, що мене вражає? Коли на концерті я неодмінно представляю бабусю, в залі вона елегантно встає, хоча вдома ледь підводиться. 87 років — а навіть і не скажеш...

— Як ім’я та по батькові вашої мами? Ніде не знайшов...

— Євгенія Олександрівна. Вона й досі викладає фортепіано в Київській музичній школі №13. Радію за неї, бо нині у мами такий творчий злет. Її учні один за одним поступають до музичних інституту та академії, посідають перші місця на різних конкурсах...

— Дуже багато талановитих дітей покоління індиго.

— Мама не натішиться. У неї з’явилася дівчинка з феноменальною пам’яттю, котра, не знаючи нот, за тиждень вивчила концерт Петра Чайковського! Безмежно я вдячна мамі за все. Це мама виховала мене як культурну особистість: фортепіано, сопілка, флейта, спів, хор. І це — щодня, з року в рік, і жодне заняття я не пропустила. Як у неї терпіння вистачало — ставити кожен пальчик?

— Порушимо сумну тему: Чорнобиль... Ваш тато, Олександр Іванович Жижченко, працював радіоелектронщиком на київському Заводі «Арсенал».

— Так, як ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, три роки він їздив на вахти.

— Коли ви зрозуміли, що тато кудись надовго зникає?

— У перший же рік. Взагалі, я була розвинутою дитиною і вже у віці одного року помічала головні речі. А тут, коли тата не було вдома, я звідусіль чула: Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль. На жаль, те моторошне і тривожне слово я пізнала в ранньому дитинстві.

— Він вам про Зону щось розповідав?

— Майже нічого. Навіть коли стала дорослою.

— Не уявляєте, як я його розумію... Другого травня 1986 року за редакційним завданням я вже був у Чорнобилі, потім ще разів десять відвідував зону і теж... не люблю згадувати те, що бачив.

— Ось і тато не любить — ні про це розповідати, ні туди їздити.

— Коли у вас виникло бажання з’ясувати, що таке Чорнобиль?

— Років в одинадцять. Коли в п’ятому класі нам дали завдання написати перший реферат на тему екології. Пригадую, що я навіть писала про Київське море, яке накопичує радіоактивний мул.

— Чорнобиль, знаю, вас не відпустив і тоді, коли із золотою медаллю ви закінчили Київську середню школу №98. Навіть у Київському інституті культури магістерську роботу ви на цю тему написали. Як вона називалася?

Женя: — «Вплив Чорнобильської катастрофи на етнорегіон Полісся».

Ната: — Так.

— Тією роботою ви як етнокультуролог залишилися задоволеними?

Ната: — Якщо розглядати її як дипломну — так, а якщо як наукову, то, по-чесному, — фігня... Разом з тим, до її написання я поставилася з граничною відповідальністю.

— Батько читав?

— Так, шматки, і зробив слушні зауваження... Знаєте, якщо брати мій курс зокрема та інститут культури взагалі, то був вихід у стратосферу. Робота представила порівняльний аналіз культури Полісся — до і після. Там були автентичні пісні самоселів, що їх я переклала на ноти. І — ґрунтовна прикладна частина...

— Коли видаватимете?

Ната: — Жартуєте? Насправді мені пропонували її розширити до кандидатської. Мій колишній науковий керівник переконував: «У тебе вже половина роботи!» Я вирішила для себе, що аспірантура мені нічого не дасть, а буде ще один папірець.

— Не зовсім погоджуюся... Нині відкривається Зона, і це на прикладному рівні може бути цікаво туристичним агенціям, якщо видання гарно проілюструвати.

— Аби я тепер повернулася до теми, то зробила це більш професійно, на рівні загального керівництва фахівцями, які це виписали б краще за мене. Я ж усе збирала сама, а то — аматорський спосіб. На мою думку, завдяки Зоні Полісся ще не одне десятиліття залишатиметься найбільш досліджуваним етнорегіоном України.

— Коли і за яких обставин ви вперше потрапили в Зону?

— У 19 років. Спочатку раз п’ять я просто вирушала в Чорнобиль, аби поблукати повздовж огорожі, сподіваючись, може, де знайдеться якась шпарина, а я туди прослизну. Чи: довго благатиму, і мене на КПП все-таки пустять у саму Прип’ять... Ідіотські прожекти!

— Ви, як сталкер, мали власне авто, скутер?

— Ще ні. Їздила зі знайомими, попутними машинами... Навіть по цей бік паркану відчувається зловісна атмосфера.

— А в саму Зону коли легально потрапили?

— У двадцять років. То була якась екскурсія японських туристів, організована Києво-Могилянською академією.

— Як так сталося? Ви володіли мовою: — Іма ва ніхонґо-но дзюґьо: дес ка?

— Ні. То була просто жахлива поїздка у Зону. Японці виявилися дико галасливими! Це ніякий не шовінізм, не ксенофобія. Всі вони були в респіраторах, всі налякані, і лише в мене був батьківський дозиметр, що постійно тріщав. Мене це захоплювало, тим часом туристи реально сахалися, навіть там, де дозволялося виходити, жоден із них салон не залишав... Не розумію, нащо вони в Чорнобиль їхали, коли так себе поводили... А ще вони відривали мене від цікавих локацій і раз у раз повертали в автобус.

— Наступного разу в Зону ви поїхали зі старшим братом, Олександром Жижченком?

— Краще я розповім вам історію нашого знайомства з Женею.

— О так! Ваші відносини, здається, врегулювала Зона?..

— Так. Теми Чорнобиля я неодмінно торкаюся, і не має значення, в якому стані я розмовляю — в тверезому чи... ні.

— І таке буває?

— А в чому проблема? Я — жива людина, а не лялька. Отже, я запропонувала Жені поїхати разом у Зону. Він погодився, й одразу я замутила нам екскурсію. Аби їхати в Прип’ять, треба було прокинутись о п’ятій ранку. Женю я повідомила: «Зустрічаємося там-то і тоді-то... О п’ятій прокинутися зможеш?» І раптом я побачила ніяковість, і він сказав: «Так, але, якщо ти залишишся зі мною, аби мене розбудити».

— Винахідливий привід?

— Не певна. Як діджей він (у  Києві Женя був відомий під ніком DJ Major. — О.Р.) звик працювати в клубах до ранку й прокидатися пізно... Виходить, що я залишилася з хлопцем на ніч, щоб розбудити його на екскурсію. Готувалася ґрунтовно: поїхала додому — взяла батьків дозиметр, документи. У такий спосіб почалася наша подорож до Полісся.

— Потім, у свою чергу, Женя розбудив вас?

— Так, але років через сім.

— Женя, а вас цікавила екскурсія в Чорнобиль? Тільки чесно.

— У мене завжди непідробний інтерес викликала не лише Зона, а й усі постапокаліптичні місця. Особливо захоплююче було побачити, як Природа регенерує Природу, як навколишній світ сам себе реінкарнує.

— У Чорнобилі вразив стадіон, порослий величезними деревами?

— Не тільки... Головне, це — дивовижне відчуття первозданності. Тільки, коли ти помічаєш коментаторські будки, стає зрозуміло, що перед тобою стадіон.

— Розумію, що з тих пір ви не лише в Чорнобилі з Натою побували...


ЄВГЕН ФІЛАТОВ

 

Женя: — Незабутньою була наша експедиція на Крайню Північ, до Арктики...

Ната: — Це було минулого року. Із Норвегії ми ходили на криголамі, бачили білого ведмедя, арктичну лисицю, безліч птахів, моржів, морського зайця. До Північного полюса залишилося 770 кілометрів, але у найпівнічніший точці землі ми побували.

Женя: — Повертаючись до вашого запитання про Чорнобиль, скажу: мене не так цікавила проблематика, як...

Ната: — ...Естетика.

Женя: — ... А як там тепер.

— Feeling?

— Женя: — Так-так-так.

— Свого часу особисто мене дуже вразив фільм «Життя після людей» («Life After People»), у хронологічному порядку показав поетапне усунення дикою природою залишків життєдіяльності людини. За кілька тисячоліть від міської вулиці не залишилося ні сліду, а знову між пагорбами побігла річечка.

Женя: — Типу: рік без людей, століття без людей, тисячоліття без людей?

— Точно! Режисер — Девід де Вріс.

Ната: — Я теж бачила — неймовірно!

— Це правда, що навіть весілля у червні 2016-го ви хотіли зіграти в Чорнобилі?

— Це так, але лише провели там медовий місяць.

— Справді?!

— Ми працювали на Чорнобильській АЕС.

— Пишуть, що за останні 12 років ви, Нато, п’ять разів побували в Зоні. 2015 року — із Женіним другом та підопічним Іваном Дорном?

— Куди більше! Востаннє ми відвідували Зону навіть на 30-ті роковини аварії на Чорнобильській АЕС. Тоді я взяла свого батька... У Славутичі ми з усією нашою командою зустрілися з керівництвом станції й поїхали під Арку, вершину сучасної архітектурної думки, щоби першими...

Женя: — ...Першими вшанувати пам’ять загиблих ліквідаторів.

Ната: — І під тією Аркою безпеки над четвертим енергоблоком працівники станції організатори ввімкнули наш трек «Arka» на колонки. Це була фантастика!

— Там лише ваш запис пролунав?

Женя: — Ні, ми також ми поклали квіти.

Ната: — А потім, коли поверталися до Києва, дорогою бачили нереальних тварин, занесених у Червону книгу; вони бігли за нами і тривалий час супроводжували автобус. То було щось сюрреалістичне. І — на завершення дня, о 19-й, почалася «Zона натхнення», коли ми разом із НАОНІ грали безкоштовний концерт на Поштовій площі. То була насичена, але яскрава доба.

Женя: — Напевно, один із знакових днів у нашому житті.

— 22 березня 2018 року ваш лейбл «Vidlik Records» видав другий альбом ONUKA, який має назву «Mozaїka». Коли ви тепер слухаєте диск, що через півтора року бачиться вам?

Женя: — Аудіокалейдоскоп різних стилів, які, якщо уважно розглядати, складаються і створюють певний цілісний образ.

Ната: — Чималий відрізок нашого з Женею життя.

— Після прослуховування «Mozaїka» у мене виникли стійкі алюзії з електронним крилом краут-року, зокрема з командою із Дюссельдорфа Kraftwerk, з естетикою і музикою з явним впливом російського конструктивізму першої треті минулого століття.

Женя: — Напевно, супрематизму.

— Ні, я маю на увазі творчу спадщину Ель Лисицького як фотографа-конструктивіста, чиїм великим шанувальником досі залишається Флоріан Шнайдер із Kraftwerk. Дизайн стильної обкладинки червоно-чорного альбому «Die Mensch-Maschine», «Людина-Mашина» виконала німецька компанія графічного дизайну Карла Клефіша, явно під впливом творчості російського художника.

Женя: — Як цікаво.

— А знаєте, що 1918 року Ель Лисицький жив у Києві, де став одним із засновників «Культур-ліги» — авангардного художнього та літературного об’єднання?

Женя: — Дивно.

Ната: — Треба буде почитати про цей період.

— А тепер головне, до чого я все це розповідав. У Києві народився, жив і працював фантастичний композитор Олександр Мосолов. 1928 року він написав симфонічний епізод «Завод. Музика машин»до неіснуючого балету» Сталь», орus 19, що вважається чи не найбільш яскравим зразком конструктивізму в музиці.

Женя: — Можете скинути посилання?

Ната: — Мені теж буде цікаво, я цього композитора не знаю.

— Неодмінно. Мені здається, ще вам сподобатися його симфонічний епізод «Тракторна бригада повертається в село».

Женя: — Ух ти! Із задоволенням послухаємо.

Ната: — Супер!

— Ще одне запитання про «Mozaїka», але тепер — до Нати.

(Фантастичний вибух емоцій! Хоча Ната сидить навпроти мене, але наступне запитання вона прочитала в моїх роздрукованих нотатках... Песик Піф здивовано зиркає на хазяйку.)

Ната: — Блін! Я вже бачу: «Мы — не рабы, рабы — не мы...» Як ви це, взагалі, дізналися?!?

— Деякі журналісти по-старому готуються до інтерв’ю.

Ната: — Блін!

— Слухаю.

Ната: — Ми не звикли до таких інтерв’ю, коли хтось готується fundamentally, глибоко. Як правило, це поверхові розмови, а ви — я дуже здивована — навіть про мій прохідний проект KOOQLA згадали. І запитання такі цікаві...

Женя: — Так, і я чую — пройшлися ми альманахом.

— Ми вже закінчуємо...Відомо, що революційний паліндром: «Мы — не рабы, рабы — не мы» — запровадила 1919 року, в першому радянському «Букварі», Дора Елькіна. Тоді вона служила особистою секретаркою Надії Крупської. Її речівка-закличка працювала на викорінення неписьменності у молодій країні. У пісня «Golos» ви запровадили новий паліндром: «Ми — не німі, німі — не ми». На що він спрямований?

Ната: — Так, я про паліндром Дори Елькіної читала, спочатку думала зробити саме таким приспів, але засумнівалася.

— Чому?

— Бо потрібно щось пропонувати, аби воно відповідало духові саме нашого часу. Довго думала я над цим, поки не зупинилася на власному паліндромі.

— Кого і до чого ваш закликає?

— Ми живемо в такий час, коли слід ретельно зважувати, що саме ти говориш. Бо неодмінно з’являться обурені слухачі. Після цієї пісні мене звинуватили в зневажливому ставленні до... глухонімих. Мені й на думку таке не спадало! Схоже, наша епоха перетворилася на платформу, де свобода слова сама себе з’їла. Адже кожен шаленець може звинуватити вас у будь-яких смертних гріхах. Усе може бути twisted, перекручене й використане проти тебе.

— Тоді поясніть, який оригінальний зміст у ту фразу вкладали ви?

— Мені хотілося, аби вся, наголошую, вся Україна голосно, на весь світ заявила про себе, а не лише митці: музиканти, композитори, літератури, дизайнери, яких дедалі більше знають у різних куточках планети. Мені хочеться, аби хештег #війна-корупція-Чорнобиль замінив фронтальний вибух помітних здобутків в усіх сферах нашого життя. Якби нам разом трохи постаратися, це точно б переважило усі негативні враження і сталі хештеги щодо України.

— Виходить, то був меседж до простих людей?

— Мені хотілося, аби вони почули справжній зміст нашої пісні, повірили в це, перестали обсирати одне одного чи зневажати власну країну.

Женя: — У пісні «Golos», швидше за все, йдеться про величезний потенціал громадянського суспільства, про наші колективні можливості.

— Вам не здається, що сьогодні пісня побічно звучить як... реклама партії «Голос» Славка Вакарчука?

Женя: — Ми ржали над цим.

Ната: — Справді, так, є трохи.

— Хочу зрозуміти, як у вас, за наявності двох самостійних і потужних креативних центрів, відбувається трансформація творчого задуму в реальну пісню «Guns Don’t Shoot»?

Ната: — За традицією я зколекціонувала фразу, яка одного дня спала на думку. Одразу збагнула, що буде яскравий музичний мем, якщо можна так сказати.

— Hook?

— Так.. А Женя зробив якісь попередні нариси. Один із них був динамічний та електронний. Мені той трек сподобався, і на ньому я почала начитувати слова. Чи на телефон, чи в ноут я, зрештою, записала ритміку, якою бачу наступну пісню.

— Коли ви, Нато, щось музичне пишете, ви крокуєте твір чи сидите за столом?

Ната: — Найчастіше — я знаходжуся за кермом. Ставлю на повтор той loop і в заторах працюю, шукаю: наспівую-наспівую-наспівую.

Женя: — У Наточки одне з улюблених занять — це водіння автомобіля.

Ната: — За кермом я концентруюся, і мені краще думається.

Женя: — Такий у неї душевний стан.

— Можна сказати, що ONUKA — то музика доріг.

Женя: — Швидше, дорожній креатив, Музика шляху.

Ната: — А я би сказала: Шлях музики.

— Оскільки наші дороги ніколи не закінчуються, дякую за розмову. І — до нових зустрічей.

Ната: — І вам спасибі, справді було цікаво.

Женя: — Будемо тримати читачів у курсі наших новин.

Розмовляв Олександр РУДЯЧЕНКО. Фото надані Dontstop Agency — PR-службою гуртів ONUKA і The Maneken
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ