Оповідки про Ступку

22 липня 2012 року він залишив сцену життя... А наприкінці серпня гряде ювілейна дата — 75-річчя від дня народження митця.

КОЛИ ОДКРИЛИСЯ ВРАТА

Чотири літа тому, як оце й нині, так само була Одеса, кінофестиваль. 21 липня я зайшов до церкви, поставив свічку і попросив Бога продовжити літа Богданові. Вийшовши з храму, побачив незнайому літню жінку, яка йшла просто на мене і промовляла на ходу, українською: «Він уже однією ногою в труні стоїть»... Так я отримав містичний знак про те, що відбувалося в ті хвилини і що так трагічно скінчилося наступного недільного ранку. Сповіщення згори. Там це знання вже існувало. Бо ж одкрилися врата і канал зв’язку існував.

Пригадалося, на могилі Олександра Довженка у Москві написано: «Умер в воскресенье». Ніби знак грядущого воскресіння. Тільки Ступка помер рано вранці (Довженка смерть накрила вечірнім мороком), а це ще один знак: він не нажився, він жив з відчуттям свіжості ранку, який провіщає продовження — удень і ввечері.

Він пішов — і залишився! Зокрема, в розповідях тих, хто його знав, більше чи менше. За два роки до смерті Ступки помер актор Лесь Сердюк, і я вперше, під час похорону, побачив сльози Богдана Сильвестровича. «Один друг у мене був, — зненацька почув я, — і той пішов». Один друг?! Це у нього, такого легкого і контактного в спілкуванні? Одначе ж так — знайомих, колег по театру і кіно (я серед них) чимало, а друзів катма. Він навіть помер один-одненький — бо ранній ранок, бо неділя...

БІЛЬШЕ 20 РОКІВ ВІЗИТІВКОЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ІМ. ІВАНА ФРАНКА БУЛА   ВИСТАВА «ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЬ», У ЯКІЙ БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ ВИКОНУВАВ ГОЛОВНУ РОЛЬ. ПІСЛЯ СМЕРТІ СТУПКИ ЛЕГЕНДАРНУ ПОСТАНОВКУ ЗНЯЛИ З РЕПЕРТУАРУ В ЧЕСТЬ ПОВАГИ  ДО ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОГО АКТОРА / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Давайте згадувати Богдана Ступку — хто має що розказати. Вашій увазі мої оповідки.

ОПОВІДКА ПРО ПРАЦЮ

Ступка не раз цитував Франкове: «Працювать, працювать І в праці сконать»! Хоча сам ніяк не був схожим на людину, готову загнутись на роботі. Бо ж такий собі Моцарт артистичний, Актор Акторович...

А все ж не так все просто. На репетиціях і під час вистави Богдан Сильвестрович викладався повністю, за кулісами, в гримерці я не раз потім спостерігав його колосальну виснаженість. 1998 року ми, невелика знімальна група, прибули до Львова, аби знімати Ступку для фільму про нього («Богдан Ступка. Львівські хроніки» Юрія Терещенка). Одразу поїхали в театр, піднялися на сцену, де тривала репетиція вистави «Король Лір». Артист був один! «А де ж інші», — наївно поцікавився я? «А, — махнув рукою, — гуляють по Львову. Я от вирішив повторити дещо»...

На сцені різниця в ставленні — Б. Ступки та інших акторів — до своєї справи була аж надто помітною. Лір жив, дихав, вмирав, а поруч інші актори просто відбували номер — таким було враження. Зрештою короля поклали на ноші і винесли зі сцени, актор дістав трохи перепочинку. У гримерці ліг на тапчан, заплющив очі і затих. Обличчя сіре, вимучене. Потім сказав: «І як ото воно раніше Ліра грали і у 80 років? Тут у 47 так важко».

ОПОВІДКА ОПЕРНА

Членам преміального Шевченківського комітету показували оперу «Ярослав Мудрий», висунуту на найвищу державну відзнаку. Перед тим нас, членів і членкинь комітету, добряче нагодували і напоїли — аби так само добряче сподобалось. Не допомогло! Богдан Ступка сидів біля мене і десь уже на десятій хвилині почав іронічно коментувати виставу. Він, що виріс за оперовими кулісами, знав про що говорив. А далі згадав Мейтусову оперу «Ріхард Зорге» про легендарного радянського розвідника. І почав мені на вухо наспівувати арії з тієї опери.

Назавжди запам’яталось: в одному вусі — Ярослав Мудрий і старокиївські рулади, а в другому — перипетії розвідницького штибу...

Любив, любив Ступка оперу. З юних літ. Із гумором розповідав, як у дитинстві пробував співати вдома. А увечері сусіди жалілись батькові: «Сильвестре, скажи своєму синові, щоби він не ревів отак»... Насправді слух у нього був. І голос був. Невеликий, а був. Талант він у всьому талант. Тільки оперність свою загортав у сміхову обгортку.

ОПОВІДКА КУЛІНАРНА

1999 року Богдан Ступка і Лія Ахеджакова вперше зустрілися у виставі Валерія Фокіна «Старосветская любовь», за мотивами Гоголівських «Старосветских помещиков». Виставу показували головним чином у Москві, і мені все не вдавалося її подивитись. Аж поки не напросився у Ступки, і він, тоді міністр культури України, взяв мене з собою на «Слов’янський базар» у Вітебськ. У рамках фесту показали й «Старосветскую любовь»...

Ніколи не забуду, як Ступка-Афанасій Іванович заходив нічною порою до Ахеджакової-Пульхерії Іванівни з простим запитанням: «А нельзя ли, Пульхерия Ивановна, чего-нибудь покушинькать или хотя бы поплямкотеть»? У повісті Гоголя цих слів я не знайшов. «Самі придумали», — запитав я? — «Самі. Якось так сказалось, Фокін схвалив», — пояснив актор (він себе називав тоді «артістер-міністер») і потяг мене із собою на зустріч зі своїм колегою, білоруським міністром, в готельний номер.

Трохи «покушинькали», а я й «поплямкотів». І тут прийшов розважити міністрів білоруський співочий квартет. Заспівали першу пісню... Х-ха, перезирнулись ми зі Ступкою, та це ж наша, українська народна («Ой чий то кінь стоїть», здається). Тільки співають її білоруською. Одначе промовчали. Але й друга, і третя так само. Тут уже Ступка не витримав: «Та це ж українські пісні!». Співаки у відповідь, здивовано: «Отчего же, это белорусские»...

Досі не розумію, що то було. І нині заходжу на свою кухню зі словами: «А нельзя ли, Пульхерия Ивановна, чего-нибудь покушинькать или хотя бы поплямкотеть»? Почуваюсь при тім Афанасієм Івановичем, хоча у відповідь отримую модернізоване «Схаменись, ніч уже. Тільки поплямкотіть»! Більшість зіграного Ступкою так спритно і легко входило (і входить) у свідомість. І лишається — у словах, жестах, у поведінці.

ОПОВІДКА ПРО БІЛОГО ПТАХА ПОБІЛЯ ЧАРКИ

Колись Юрій Іллєнко розповів мені про перший день зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою». Буковина, село, жили по хатах. Опісля зйомки розійшлися хто куди. Ступка з Іваном Миколайчуком пішли трохи розслабитись, відзначити перший в житті Богдана кінодень.

Даремно режисер виглядав акторів. Уже за північ почув: вертаються. З гучними піснями на півсела. «Ранком, — оповів Іллєнко, — я сказав Ступці: Бодю, ще раз побачу напідпитку — прожену тієї ж хвилини! І більше я його п’яним не бачив!»

Я вирішив перевірити розповідь у самого Ступки. «Так і було, — підтвердив він. — А ще Іллєнко додав: «Я думав, ти Ступка, а ти виявився стопкою».

Виховання пішло на користь. Тим більше, що було зрозуміло: Іллєнко не жартував. Тож сумніваюсь у тому, щоби хтось і колись бачив Богдана Сильвестровича напідпитку. Рідкісної дисциплінованості був актор. Талант талантом, а без організованості і самодисципліни артисти зазвичай спиваються. Зі Ступкою цього не відбулося, усім нам пощастило...